Тема: Субкультура як особлива форма організації молоді

Субкультура – особливий спосіб диференціації розвинених національних, регіональних та ін.культур, в яких окрім основних класичних тенденцій існує ряд специфічних утворень – під культур, які є, не дивлячись на змістовні і формальні відмінності від основної культурної традиції, прямим породженням останньої. Існують наступні підходи до розуміння субкультури: культура будь-якої соціальної групи чи класу, що виступає як особлива форма організації людей, найчастіше молоді, яка визначає стиль життя і мислення її членів, яка має свою нормативно-ціннісну структуру і поведінкові образи; це сукупність певних негативно інпретованих норм і цінностей традиційної культури, функціонуючих у якості культури злочинної верстви суспільства (девіантна культура, делінквентна культура); трансформована професійним мисленням система цінностей традиційної культури, яка отримала своєрідне світоглядне забарвлення. Д.Даунс розрізняє субкультуру, яка виникає як позитивна реакція на соціальні і культурні потерби суспільства (наприклад, професійна), і субкультуру, яка відтворює негативну реакцію певної соціальної групи чи спільноти на існуючу соціальну структуру і пануючу культуру.

Соціальною базою формування субкультури можуть бути такі об’єктивні чинники, як соціальні групи чи верстви, вікові об’єднання, професійні, колективні, громадські організації, етнічна приналежність, релігія, місце проживання, великі неформальні об’єднання. Субкультура зберігає власні соціокультурні ознаки в певній ізоляції від «іншого» культурного прошарку, що викликає у суспільстві дещо насторожене до неї ставлення. Важливим структуроутворюючим принципом субкультури є поділ на столицю і провінцію (периферію). Провінційна культура розглядається як вторинна, залежна від столичних віянь, активні елементи якої прагнуть увійти в столицю. Мають місце офіційні і неофіційні субкультури.

План

1. Підходи до розуміння субкультури як суспільного явища.

2. Типологічні бази формування субкультур молоді у суспільстві.

3. Неформальні молодіжні об’єднання як типи прояву субкультури.

4. Девіантна субкультура як категорія контркультури.

Список літератури:

1. Біленька Г, Кроль О. Сучасне козацько-лицарське виховання дітей і юнавцтва України // Освіта.-1999.

2. Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні»// Відомості Верховної Ради України.- К.,1993.

3. Про комплексні заходи Кабінету Міністрів щодо реалізації державної молодіжної політики в Україні: Постанова Кабінету Міністрів // Відомості Верховної Ради України. - К.,1998.- №6.

4. Педагогіка і психологія життєтворчості /В.Д.Доній, Г.М.Несен. - К.,1996.

5. Троцко Г.В., Трубавіна І.М. Українські дитячі та молодіжні організації.- Харків,1999.

6. Соціальна педагогіка: Підручник. – Київ: Центр навч. літ-ри, 2003. – 256 с.

Семінарське заняття 6

Тема: Шляхи ресоціалізації особистості у соціумі

Ресоціалізація –це організований соціально-педагогічний процес відновлення соціального статусу, втрачених або несформованих соціальних навичок дезадаптованих неповнолітніх, переорієнтування їхніх соціальних настанов і референтних орієнтацій за рахунок включення до нових, позитивно орієнтованих стосунків і видів діяльності педагогічно організованого середовища. Складовим процесу ресоціалізації є процес перевиховання.

Перевиховання – справа більш складніша, ніж виховання. Перевиховати важче тому, що необхідно ламати і перероблювати усталені, а часом і глибоко вкорінені антисуспільні ставлення заарештованого до різних сторін дійсності, змінювати його звички і в цілому поведінку. Перевиховання вимагає самовідданої праці, великої підготовки і досвіду.

При вивченні особистості ув’язнених слід керуватися такими принципами: об’єктивність підходу; вивчати особистість у різних життєвих обставинах, у різних зв’язках з людьми; вивчати її в розвитку. Об’єктивність підходу означає вивчення людини з боку за його вчинками і діями. Особистість ув’язненого розкривається у побуті, праці, ставленнях до керівництва, до своєї сім’ї, дітей - все це дає змогу вивчити особистість ув’язненого.

Необхідно знати минуле, історію життя ув’язненого, яка допоможе зрозуміти джерела формування його особистості, а також може сприяти у пошуках того, на що можна спиратися у перевихованні ув’язненого.

У перевихованні ув’язненого необхідно висувати до них як однакові, що відповідають встановленим порядкам режиму пенітенціарного закладу, так і індивідуальні вимоги, які враховують індивідуальні особливості кожного.

Методика індивідуального впливу: вимоги, переконання, настанови (напучення). Успіх у перевихованні досягається застосуванням багатьох методів і комбінуванням їх у залежності від індивідуальних особливостей і станів ув’язненого. При цього необхідні знання внутрішнього ладу життя ув’язненого, його життєвої позиції, його настроїв і бажань, а також уміння тактовно, але й вимогливо підійти до нього.

Форми виховного впливу різноманітні та багаточисельні. У спеціальній літературі наводяться різні класифікації форм педагогічного процесу з ресоціалізації засуджених. Серед найпоширеніших можна виділити класифікацію за об’єктом педагогічного впливу; згідно з цією класифікацією форми виховного впливу розподіляються в залежності від об’єкту на три групи: індивідуальні (об’єкт – окрема особистість), групові (об’єкт – відділення або загін засуджених), масові (об’єкт – засуджені всієї колонії).

Виправлення – це внутрішній процес позитивних змін окремих якостей і, в цілому, спрямованості особистості, який здійснюється, головним чином, під впливом діяльності перевиховання, зокрема самовиховання засуджених. Виправлення розглядається і як результат спільної діяльності вихованця і вихователя, тобто результат процесу перевиховання. У визначенні поняття ресоціалізація також існують різні точки зору. Одні автори (З. Астеміров) вважають, що поняття «ресоціалізація» може бути ототожнене з поняттям «виправлення та перевиховання». Інші (І. Шмаров) розглядають ресоціалізацію лише як постпенітенціарну діяльність. О.Зубкова, М. Стурова, В.Синьов, Г.Радов, В.Кривуша, О.Беца зазначають, що Ресоціалізація – це єдиний процес відновлення та розвитку соціально корисних зв’язків і відносин як в період відбування покарання, так і після звільнення. Результатом ресоціалізації повинна бути зміна особистісних якостей засудженого, яка б дозволила розраховувати на його саморегульовану стабільну соціально-нормативну поведінку після звільнення.

Ресоціалізація засуджених – це одна з підсистем загальнодержавного виховання, яка також задежить від характеру та рівня розвитку суспільних відносин.

Ефективність ресоціалізації засуджених закономірно залежить від відповідності змісту, форм і методів виховного впливу особливостям особистості як цілісного виховного впливу особливостям особистості як цілісного психологічного феномену, зокрема ставлення засудженого до скоєного злочину і кримінального покарання за нього.

План

1. Завдання і соціально-педагогічні вимоги до ресоціалізації особистості.

2. Технології ресоціалізації особистості у закладах пенітенціарного профілю.

3. Ресоціалізація особистості в умовах адаптації після пенітенціарної системи.

Список літератури:

1. Осницкий А. К. Психологический анализ агрессивніх проявлений учащихся // Вопросы психологии.- М.,1994.-№3.

2. Профілактика в поведении детей и подростков: М-лы семинара.- М.,1988.

3. Социальная педагогика.-Свердловск,1989.

4. Соціальна педагогіка: Підручник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 256 с.

Семінарське заняття 7