Тема. Основні тенденції у викладанні української мови в школах національних меншин

План

1. Ключові тенденції у викладанні української мови.

2. Особливості білінгвізму в Україні.

3. Проблема застосування елементів двомовного навчання у школах з навчанням мовами національних меншин.

4. Особливості викладання української мови в школах нац. меншин.

5. Навчання української мови у школах з російською мовою викладання.

Література

1. Жлуктенко Ю.О. Мова етнічної групи в світлі теорії мовної варіативності // Мовознавство. 1988. № 1. С. 3.

2. Лісовий В. Введення у самобутні культурні світи – важливий принцип гуманітарної освіти // Урок української. – 2004. – № 7. – С. 38–42.

3. Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность. М.: Наука, 1987. – 263 с.

4. Кононенко П. Мова і майбутнє України // Українознавство. – 2003. – №1 (6).

5. КошкінаЖ.О. Мова і література національних меншин // HYPERLINK

6. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. – К.: Академія, 2001.

7. Михальченко В.Ю. Национально-языковые конфликты в бывшем СССР // Язык в контексте общественного развития. М., 1994. – С.223.

8. Повхан К. Актуальні проблеми навчання державної мови в школах з національними мовами викладання // Українська мова й література в школі. 1998. – № 1. – С.87–90.

9. Розенцвейг В.Ю. Языковые контакты. Лингвистическая проблематика. Л: Наука, 1972. 80 с.

10. Черничко С. Соціолінгвістичний аспект вивчення українсько-угорських міжмовних контактів і освіта // Мова й освіта на початку XXI століття: Збірник статей Міжнародної науково-практичної конференції. – Ужгород: ПоліПрінт, 2005.–С. 153–165.

11."http://www.novamova.com.ua/" http://www.novamova.com.ua/

Ключові тенденції у викладанні української мови

Ключові тенденції, на які спирається лінгвістика – це системність та функціональність. Враховуючи це, сучасна лінгводидактична концепція навчання української мові звертає увагу на:

1. Функційно-комунікативну модель викладання як пріоритетну;

2. Текстоутворювальний засіб навчання, коли текст на уроці є основною дидактичною одиницею;

3. Культурологічний принцип викладання, коли навчальний текстовий матеріал повинен стати дзеркалом життя і культури його носія.

У методичному аспекті поняття „комунікативна методика” включає: оволодіння відповідними теоретичними знаннями про мову; наявність мовленнєвих умінь і навичок; вміння співвідносити мовні засоби з метою, завданнями та умовами спілкування; врахування соціальних норм мовленнєвої поведінки.

Згідно Загальноєвропейським Рекомендаціям Ради Європи, метою навчання є не просто вивчення будь-якої мови, а вільне спілкування нею, тобто формування в учнів комунікативної компетенції. Комунікативна компетенція є основою комунікативного підходу до вивчення мови. Комунікативний метод володіння українською мовою ґрунтується на тому, що процес навчання є моделлю комунікації. Комунікативний метод навчання мовленнєвої діяльності включає п’ять принципів:

1) принцип мовленнєво-розумової діяльності;

2) принцип індивідуалізації при керівній ролі його особистісного аспекту;

3) принцип функціональності;

4) принцип ситуативності;

5) принцип новизни.

Комунікативне спрямовання навчання – передумова успіху в практичному оволодінні учнями українською мовою. Практика багатьох науковців показала, що цьому значною мірою сприяє атмосфера колективного спілкування, організованого на основі комунікативних ситуацій. Ситуації стимулюють учнів до комунікативно-мотивованого виконання мовленнєвих дій, а спілкування в таких ситуаціях дає учням змогу засвоїти свідомо іншомовний матеріал. Потрібне спілкування – емоційно забарвлене, пронизане переживаннями, воно приносить радість, зацікавленість і створює передумови успіху як у навчанні, так і в повсякденному житті.

Сучасні інтеграційні процеси України на європейському та глобальному рівні вимагають від випускників школи володіння українською мовою, що передбачає не тільки опанування лексики, граматичних структур, правил синтаксису, але й наявність соціокультурологічних знань про країну, мова якої вивчається, а також норм поведінки, стилів спілкування й  правил етикету, прийнятих у певній спільноті [2; c. 122].

Через вимоги щодо володіння українською мовою як засобом міжкультурного спілкування, викладені в Загальноєвропейських Рекомендаціях з мовної освіти, формування іншомовної соціокультурної компетенції є невід’ємною складовою програми з навчання української мови учнів в школах нац. меншин. Зокрема, програма має бути спрямована на розвиток розуміння й тлумачення різних аспектів культури і мовної поведінки у мовленнєвому середовищі, сприяти розвитку вмінь, характерних для поведінки в різних ситуаціях повсякденного спілкування.

Основними компонентами змісту навчання, спрямованого на формування вмінь та навичок, що дозволяють брати участь у міжкультурному спілкуванні українською мовою, є мовний матеріал – теми, ситуації, автентичні тексти та комплекс вправ, спрямованих на формування соціокультурної компетенції учнів.

Дійсно, саме текст є основним інструментом комунікації. Тому критичний аналіз автентичних фахових текстів, які містять інформацію про сучасне українське суспільство є одним із шляхів соціокультурного пізнання україномовної дійсності. Встановлено, що структура соціокультурної компетенції включає два компоненти: структурно-орієнтовний і лінгвокраїнознавчий, кожен з яких передбачає низку відповідних знань, навичок та вмінь. Зокрема, структурно-орієнтовний компонент містить:

1. структурно-функційні знання про композиційну структуру україномовного тексту та комунікативні функції його структурних частин;

2. структурно-орієнтовні навички виділяти структурні частини тексту;

3. вміння орієнтуватися в структурно-смисловій організації тексту.

До складових лінгвокраїнознавчого компоненту соціокультурної компетенції слід віднести:

1. лінгвістичні знання про соціокультурне наповнення лексики, відношення еквівалентності й безеквівалентності між мовними одиницями іншої та української мов, а також екстралінгвістичні знання (в історико-культурній, соціальній, етнокультурній та географічній площині);

2. лінгвокраїнознавчі навички розпізнавати й адекватно розуміти мовні одиниці з національно-культурною семантикою, виділяти загальнокультурний і національно-специфічний компоненти в мовних одиницях;

3. лінгвокраїнознавчі вміння пізнавального характеру виділяти в тексті соціокультурні факти, співвідносити та узагальнювати їх; виокремлювати експліцитно виражену соціальну оцінку тощо.

Таким чином, у процесі читання українських текстів лінгвістичну основу формування соціокультурної компетенції складають такі навчальні одиниці:

- національно марковані мовні одиниці (слова-реалії, фонова і конотативна лексика, фразеологізми);

- афоризми (прислів`я, приказки, крилаті слова і вислови тощо);

- текст (його структурно-смислова організація, смислові компоненти змісту, такі як соціокультурний факт та соціальна оцінка).

З точки зору змісту навчального матеріалу для формування україномовної соціокультурної компетенції учнів найефективнішими є тексти за професійною тематикою, які цікаві за змістом та мають пізнавальну цінність, містять проблемні ситуації, спонукають до розмірковування і, таким чином, стимулюють навчальну діяльність взагалі та бажання вивчення української мови зокрема.

Отже, аналіз тексту дозволяє пізнати україномовну культуру зсередини, поглянути на україномовний світ очима носіїв мови-авторів текстів. Робота з аутентичними фаховими текстами з метою виявлення їх лексичних та структурних особливостей має забезпечити активізацію навчально-пізнавальної діяльності учнів при розпізнаванні соціокультурної інформації, її осмисленні та інтерпретації.

Особливості білінгвізму в Україні

В Україні широко використовуються в спілкуванні дві мови (українська й російська), що зумовлено історичними, генетичними та структурно-типологічними чинниками. Визначення й вирішення проблеми двомовності є вирішальним як для мовної політики, так і для державної політики в цілому. У цьому плані дослідження двомовної ситуації в галузі освіти, яка склалася в окремих містах, регіонах України, тісно пов’язана з поняттям білінгвізму в умовах навчання.

Білінгвізм – явище поширене, притаманне різним історичним епохам. Там, де є тісне соціально-економічне спілкування й співіснування двох або більше народів, що говорять різними мовами, часто спостерігається білінгвізм.

Існує багато визначень двомовності. Білінгвом прийнято називати особу, яка досконало володіє двома мовами і вільно переходить у користуванні від однієї до іншої [Степанов, Жлуктенко].

У лінгвістичному аспекті двомовність визначають як однаково досконале знання двох мов. Можна погодитися з думкою С.І.Трєскової, що другу мову часто вивчають як засіб спілкування (контактно в сім’ї) або як іноземну мову з обмеженим використанням (неконтактно в школі) [Трескова 1989 : 7-30]. На думку В.Ю.Розенцвейга, білінгвізмом, або двомовністю, слід вважати володіння двома мовами й почергове користування ними залежно від умов мовленнєвого спілкування, а носіїв двомовності – двомовними індивідами (білінгвами) [Розенцвейг 1972]. Двомовність часто визначають не в соціальному, а в індивідуальному аспекті. Наприклад, У. Вайнрайх, Е.Хауген, Ю.М.Караулов визначають двомовність як практику альтернативного вживання двох мов.

Ю.Караулов зауважував, що для більшості індивідів рідною є перша мова, яку вони найширше використовують.

Як відзначає В.Ю.Михальченко: „І для суспільства, і для індивіда комфортним є користування однією мовою, переважно рідною, засвоєною у дитинстві, тому що не потрібно прикладати зусиль під час засвоєння другої і третьої мови”.

Якщо людина здатна думати будь-якою мовою – це адекватна двомовність, а якщо вона користується цими мовами вільно й активно, але процес мислення відбувається тільки однією з них, то це неповна, часткова, або неадекватна двомовність. У таких випадках є всі підстави говорити про існування двох рідних мов, але найчастіше людина обирає рідну мову тієї національності, до якої зараховує себе.

В.М.Алпатов наголошував, що в одномовному суспільстві люди рідко замислюються над мовними проблемами. Ситуація змінюється тоді, коли мовець та його співрозмовники спілкуються різними мовами. Дві природні потреби для кожної людини – ідентичність і порозуміння завжди взаємодіють у багатомовному суспільстві.

Отже, білінгвізм як стан мовної ситуації – категорія динамічна, що розвивається й змінюється. Для мовної ситуації в Україні характерна контактна двомовність, яка виникає в умовах спільного повсякденного життя двох народів або їхніх частин. Контактні типи двомовності бувають, як правило, більш стійкими й постійними, ніж неконтактні. Вони звичайно передаються з покоління в покоління. Контактні типи двомовності створюють найбільш сприятливий ґрунт для взаємозбагачення мов за відповідних умов.

Для виникнення білінгвізму як стану мовної ситуації, особливо групового і масового, насамперед важливе прагнення й бажання носіїв мови опанувати другу мову. Тому розрізняють активний білінгвізм і пасивний білінгвізм.

В.А. Аврорін вважає, що активний білінгвізм передбачає володіння другою мовою в її усній і писемній формах. До числа тих, хто активно володіє другою мовою, відносяться мовці, які можуть спілкуватися іншою мовою з незначними відхиленнями від норми, що не перешкоджає їм бути зрозумілими.

Під пасивним білінгвізмом науковець розуміє часткове (неповне) володіння другою мовою; це – вміння зрозуміти, але не розмвляти або вміння передати текст, не розуміючи його змісту.

Таким чином, двомовність можна охарактеризувати з точки зору:

1) обсягу функціонування двох компонентів двомовності в суспільстві в різних галузях (книгодрукування, викладання в школі, загальноосвітніх, середніх та вищих навчальних закладах, оформлення документації);

2) різного рівня володіння другою мовою;

3) взаємодії мов.

Сучасна мовна ситуація, яка склалася в Україні – унікальна, значна частина населення й зараз не відчуває потреби вивчати державну мову, погано володіє нею; ставиться до української мови як непотрібної, що викликає порушення чинного закону про мови. Це зумовлено тим, що українська мова як державна ще не посіла належного місця в галузі освіти. У багатьох містах України внаслідок мовної політики встановилась “гармонійна двомовність” – стійке, врівноважене функціонування української й російської мов, звідси – і вільне володіння цими мовами.

Проблема застосування елементів двомовного навчання у школах з навчанням мовами національних меншин

Відповідно до галузевої Програми поліпшення вивчення української мови у загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням мовами національних меншин (наказ МОН України від 28.05.2008 р. № 461), починаючи з 2008-2009 навчального року, у названих навчальних закладах здійснюється поступовий перехід на двомовне вивчення або застосування двомовного навчання при вивченні окремих предметів.

Двомовне навчання – це навчання, у процесі якого передбачається одночасне використання двох мов (державної і рідної). 

Українська мова вивчається не лише як окремий предмет, а й використовується як засіб вивчення інших предметів. За таких умов розширюється сфера її використання і забезпечується більш успішне формування в учнів мовленнєвих умінь. При цьому рівень засвоєння змісту предмета, за умови належної організації навчання, не знижується.

Під час проведення уроків із застосуванням двомовного навчання рекомендуємо використовувати такі форми роботи: 

1. Розмежування двох мов у навчанні.

Під час застосування двомовного навчання важливо звертати увагу на те, щоб учні не змішували дві мови. Бажано без спеціально визначеної мети не переходити з однієї мови на іншу і вчителю фіксувати ці моменти у ході уроку. Наприклад: «А тепер я скажу це українською мовою». «Будьте уважні, переходимо на російську мову», «Подумайте, як це правильно сказати угорською мовою. А як українською?» «Я скажу це речення польською мовою, а одне слово в ньому – українською. Знайдіть його» та ін.

Необхідно пропонувати учням використовувати так звані мовні штампи:  я вважаю, необхідно зазначити, слід довести, варто зауважити, на мій погляд, як на мене тощо.

Крім того, слід пояснювати учням про важливість уміння контролювати свою мовленнєву поведінку, розрізняти дві мови, якими вони користуються, не плутати їх. 

Увага, яку виявлятиме вчитель до розмежування мов, сприятиме формуванню культури користування обома мовами.

2. Попереднє опрацювання окремих мовних одиниць.

Під час опрацювання тексту або його фрагмента варто проводити роботу з окремими словами, словосполученнями, реченнями українською мовою, а вже на цій основі слід пропонувати учням роботу з фрагментом тексту чи цілим текстом (послухати, прочитати, побудувати). 

Першорядного значення при цьому слід надавати засвоєнню учнями термінів українською мовою. Корисними будуть двомовні словники термінів з того чи іншого предмета. Однак, термін буде незрозумілим і не використаним учнями у висловлюванні, якщо він не уживати його у типових словосполученнях, у яких він звичайно використовується. Така робота сприятиме збагаченню українського мовлення учнів. 

Обов’язковому засвоєнню мають підлягати не лише терміни, а й слова термінологічного і загального значення, що використовуються в різноманітних синтаксичних конструкціях. Наприклад, такий термін, як «число», учням необхідно вміти використати у словосполученнях зі словами: ціле, дробове, невідоме, потрібне, будь-яке та ін. 

Для характеристики термінів звичайно використовуються складнопідрядні речення, дієприкметникові звороти, наприклад, «слово, що входить до …», «діагональ, що сполучає вершину … з вершиною…», «сили, що виникають при …» тощо. 

Терміни другою мовою слід опрацьовувати у мінімальному контексті й записувати під час пояснення матеріалу не окремі слова (терміни), а й сполучення слів, типові для їх використання. Ці фрагменти допоможуть учням краще розуміти (на слух і під час читання) зміст речення, висловлювання українською мовою, які насичені науковими термінами.

Таку роботу можна здійснювати по-різному. Наприклад, первинне ознайомлення і закріплення матеріалу здійснюються першою (рідною) мовою, а в ході подальшого його вивчення вводиться лексика українською мовою, застосовуються завдання на розуміння (і відтворення) коротких висловлювань, визначення понять, формулювання завдань українською мовою. Поступово необхідно пропонувати завдання з більшими за обсягом текстами. 

Або, використовуючи терміни, окремі слова, словосполучення рідною мовою, можна відразу називати їх українською мовою та записувати на дошці. Наприкінці уроку записане необхідно опрацьовувати: вимовляти слідом за учителем, читати, будувати з окремими словами словосполучення й речення. Така робота сприятиме збагаченню українського словника учнів й слугуватиме повторенню, закріпленню, узагальненню матеріалу з теми.