Проблеми викладання української мови в школах нац. Меншин

Проблема методики викладання української мови як нерідної привертала увагу і науковців, і педагогів-практиків, і письменників, і громадських діячів. Свідченням цього є численні наукові праці, методичні розробки, програми, підручники (серед авторів, зокрема, К.Повхан, Ж.Кошкіна, С.Черничко, Н.Гуйванюк, П.Чучка, Ю.Герцог, Г.Даниш, О.Пінзеник та ін.).

Ж.О.Кошкіна [2] підкреслює, що новим типовим навчальним планом для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання з вивченням мов національних меншин передбачено вивчення мов національних меншин в інваріантній складовій з 1 до 11 класу.

У загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням українською мовою мови національних меншин можуть вивчатися як предмет або факультативно за рахунок варіативної складової навчального плану. Вибір навчального плану, за яким буде відбуватися навчання, як і вибір відповідної мови (румунської, угорської, російської, польської та ін.) належить батькам та учням.

Нові навчальні програми з мов національних меншин укладено відповідно до Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти з урахуванням Загальноєвропейських рекомендацій до мовної освіти. Ці програми спрямовані на реалізацію сучасних підходів до мовної освіти і передбачають глибокі зміни усієї системи оволодіння мовою відповідно до геополітичної та мовної ситуації, нових пріоритетів, критеріїв, ціннісних орієнтацій, перспектив суспільного розвитку.

Як зазначається в нормативних документах МОН України, головною при цьому стає орієнтація на задоволення потреб і культурних запитів особистості, пов'язаних із практичною діяльністю, духовним життям, комунікативними інтересами.

Серед принципів, на яких ґрунтуються новостворені навчальні програми, можна виокремити такі:

• принцип практичної спрямованості;

• принцип комунікативної орієнтації навчання;

• принцип взаємозв'язку у розвитку всіх видів мовленнєвої діяльності;

• принцип відбору і структурування навчального матеріалу відповідно до вимог мовознавства

• принцип урахуванням функцйного підходу;

• принцип урахування специфіки оволодіння українською та рідною мовами.

Вивчення державної мови в школах національних меншин починається з першого класу. На цей час діти вже володіють рідною мовою: мають певний словниковий запас, уміють висловлювати свої думки.

У процесі засвоєння другої мови у свідомості учнів починають співіснувати дві мови, між якими встановлюються певні контакти. Перенесення умінь і навичок оперування рідною мовою на мову, що вивчається, є складовою людської психіки, цей механізм дозволяє людині використати в своїй діяльності те, чим вона вже оволоділа.

К.Повхан у праці "Актуальні проблеми навчання державної мови в школах з національними мовами викладання" [3, 87] підкреслює, що, на жаль, це психологічне явище поки що ігнорується укладачами програм, авторами підручників з державної мови для неукраїнців. Більшість навчальної літератури, що видана для шкіл з національними мовами викладання, побудована за аналогією до програм і підручників для шкіл з українською мовою навчання.

Досвід учителів-практиків свідчить, що перенесення знань, умінь і навичок з рідної мови в окремих випадках полегшує опанування другої мови (виникає явище транспозиції), а в інших – ускладнює (інтерференція). З огляду на це виявлення і правильне використання всього того, що допомагає успішному засвоєнню виучуваної мови, і вчасне попередження того, що викликає труднощі, є запорукою ефективного навчання державної мови неукраїнців.

За типологічною класифікацією українська мова належить до групи флективних мов, а, наприклад, угорська – до аглютинативних, за генеалогічною класифікацією українську зараховують до індоєвропейської мовної сім'ї, а угорську – до фінно-угорської [4, 69]. Ці мови характеризуються глибинними структурними і генеалогічними відмінностями, і можливість їх впливати одна на одну незначна. Про що не можна сказати, коли українська мова вивчається російськомовними учнями.

Порівняльний аналіз української та інших мов свідчить, що в обох мовах є як подібний, так і абсолютно відмінний матеріал. До того ж, ці явища спостерігаються на всіх мовних рівнях. Так, наприклад, навчання поняття про голосні та приголосні, види речень за метою висловлювання, тобто матеріал, що збігається в українській та іншій мові, можна подавати учням стисліше, адже він відомий учням з курсу рідної мови, тому їм досить лише нагадати засвоєне.

Проте ознайомлення з категорією роду, відмінка, граматичними явищами, не властивими іншій мовній системі, треба розпочинати з перших уроків української мови. Саме тому під час визначення змісту курсу державної мови для шкіл з національними мовами навчання треба виходити із системи і нормативів самої української мови – тобто мови, яка є предметом вивчення, але при розробці його структури слід враховувати співвідношення систем української і рідної мов учнів (тотожність та відмінність, характер і форми інтерференції та транспозиції рідної мови), попереджувати тим самим можливі мовні помилки.

Педагоги наголошують, що діти, які мешкають у місті, а також у тих регіонах, де є паралельні угорські, польські, російські та українські класи, тобто у двомовних школах, засвоюють українську мову швидше. Отже, чи не одним з вирішальних чинників є мовне оточення. І вчителеві у місцях компактного проживання учнів інших національностей часто доводиться створювати це мовне оточення самому, адже діти ні вдома, ні на вулиці не чують української. А це доволі складне завдання під силу лише педагогу, який добре володіє і державною мовою, і рідною мовою учнів.

Як бачимо, якщо українська мова для дітей є нерідною, то у неформальній комунікації особливої ваги набуває мовне оточення.

Серед проблем, які виникають під час викладання української мови та літератури в школах нац. меншин, виокремлюють такі:

1. Відсутність мовного середовища (відсутність дитячої преси, мала кількість українсько-мовних книг, радіо- і телепередач).

2. Необхідність адаптації програм з української мови до особливостей регіону. При цьому варто звернути увагу на специфіку української та іншої мов.

3. Підручники, якими вчителі користуються відповідно до програми, мало відповідають специфіці вивчення української мови в іншомовних школах.

4. Відсутність художньої літератури в шкільних бібліотеках.

5. Слабке забезпечення учителів методичною літературою.

6. Потреба фахової перепідготовки вчителів української мови та літератури. Після проголошення незалежності України українську мову в школах з угорською, польською мовами навчання стали викладати російські філологи, які переважно не пройшли спеціальну перепідготовку.

7. Відсутність аудіо- й відеопродукції українською мовою (до шкільних

програм).

8. Школи не забезпечені двомовними словниками, що дуже ускладнює вивчення мови.

Як свідчать спостереження, оволодіння державною мовою представниками національних меншин залежить від конкретних соціальних умов, наявності україномовного оточення, мовної практики поза школою, мови спілкування в родині, регіоні мешкання.

Серед важливих питань української методичної науки одним із першочергових є розробка лінгвістичного опису української мови як нерідної, створення словників-мінімумів, підручників, визначення науково обґрунтованого змісту навчання, необхідного і достатнього для забезпечення комунікативної компетентності учнів у різних сферах спілкування.