Систематичні ознаки, за якими визначаються види та роди thomisidae
Для визначення родів використовуються наступні ознаки:
Співвідношення довжини І, ІІ та ІІІ, IV пар ніг таким чином визначають належність до під/род Philodrominae (І, ІІ та ІІІ, IV пар ніг приблизно однакові) або під/род Thomisinae (І, ІІ пари значно довщі ніж ІІІ, IV).
Форма
черевця: з хвостовим придатком або
виступом (рід Tmarus),
з двома бічними кутовидними виступами
(рід Thomisus),
округла або овальна (роди Diaea
та Xysticus)
та видовжена (рід Tibellus).Малюнок очей: розташування очей на виступах, положення латеральних на одному чи різних бугорках, розмір медіальних та радіальних очей відносно один-одного, вигин переднього та заднього ряду відносно один одного, висота та ширина положення передніх та задніх медіальних очей.
Кількість
пар вентральних шипів на паредлапці І
(4-6 або 5-7), наявність або відсутність
та кількість латеральних шипів.Наявність простих коротких, довгих густих, простих ковбочковидних волосків.
Будова епігіни самок, будова бульбуса та голені педипальп.
Методика зБирання матеріалу
Більшість напрямків екологічних досліджень, у тому числі моніторингових і біоіндикаційних, вимагає проведення планомірних збирань у природі. Існує велика кількість методів польових досліджень безхребетних тварин, пристосувань і пристроїв, часто досить хитромудрих і складних, для вилову тварин у ґрунті, на його поверхні, у рослинному ярусі. Практично для кожної таксономічної групи існує свій, специфічний метод збирання матеріалу. Однак є досить універсальні методики, що дозволяють одержувати первинні дані відразу за цілим комплексом таксонів і використати їх для подальшого аналізу за допомогою математичного апарату.
Методи збирання матеріалу для еколого-фауністичних досліджень схематично можна поділити на «якісні» – вивчення власне видового складу (наприклад, ручне збирання, стовбурні або підстилкові пастки) та «кількісні» – вони дозволяють поряд із визначенням видового складу встановити чисельність і параметри структури населення (домінування, співвідношення різних екологічних груп, статевої, вікової структури та т. ін.). Методи обліку («кількісні» методи), у свою чергу, розподіляються на прямі та непрямі.
Прямі дозволяють одержати цифри, що показують кількість об’єктів на одиницю облікової площі поверхні (таким вважають метод біоценометричних проб, за допомогою якого визначається кількість екземплярів, наприклад, на 1 м2).
Непрямі методи, хоч і не дозволяють визначити абсолютну чисельність об’єкта обліку, але дають можливість порівняти з більшим або меншим ступенем наближення різні ділянки за цілим рядом найважливіших характеристик структури тваринного населення. До непрямих методів обліку при вивченні павуків належать косіння ентомологічним сачком і ґрунтові пастки.
Універсального методу збирання (якщо універсальним вважати такий, який дозволяє скласти об’єктивне уявлення про видовий склад, чисельність і структуру населення павуків якого-небудь біотопу та може бути виконаний одним–двома дослідниками в прийнятний термін) ще не розроблено. Узагалі врахувати всіх павуків якої-небудь ділянки неможливо, це ж стосується виявлення повного видового складу. Абсолютно точно встановити чисельність павуків або безхребетних тварин інших систематичних груп на певній території теж практично неможливо. Але для вирішення багатьох наукових та практичних питань у цьому немає необхідності, оскільки у більшості випадків достатньо знати лише орієнтовне або відносне значення чисельності.
Основні методи польового збирання павуків такі:
1) косіння ентомологічним сачком;
2) збирання ґрунтовими пастками (їх часто називають пастками Барбера);
3) збирання біоценометром (або підстилковою рамкою).
Це так звані «кількісні» методи (вони дозволяють, поряд із вивченням видового складу павуків, одержати дані про їх абсолютну або відносну чисельність).
Якісні методи, за допомогою яких досліджується саме видовий склад:
4) струшування гілок дерев і чагарників над ентомологічним парасолем;
5) ручне збирання (розбирання завалів із гілок, пошук під корою, камінням та грудками землі, розкопування нір тощо);
6) стовбурні, підстилкові та клейкі пастки.