4. Глобальні проблеми сучасності та світовий політичний процес.

Для сучасного світу характерними є глобальні проблеми, що станов­лять сукупність явищ і процесів, які створюють загрозу нормальному розви­тку та самому існуванню країн і потребують спільних зусиль для відвернен­ня катастрофічних наслідків. Виділяють три групи глобальних проблем су­часності: 1) пов'язані з взаємодією людини і природи (екологічні, продо­вольчі та ін.); 2) пов'язані з взаємодією людини і суспільства (голод, епі­демії, неграмотність та ін.); 3) пов'язані з сферою міжнародних відносин (тероризм, загроза миру, гонка озброєння та ін.).

Цивілізаційні процеси, у тому числі долання глобальних проблем су­часності, породили явище глобалізації. Відповідний термін у 60-х рр. XX ст. запровадили теоретики Римського клубу Е.Ласло, Д.Медоуз, А.Печчеї та інші. Глобалізація тлумачиться як складний процес зміцнення зв'язків між усіма • регіонами планети; поширення єдиних для всього людства технологій, спо­собу життя; виникнення спільних загроз та консолідація зусиль для їх подо­лання; актуалізація загальнолюдських цінностей у всіх куточках планети. У політичній сфері життя глобалізація проявляться у гуманізації та демокра­тизації суспільних відносин, політизації етнічностей і поширенні ідей націоналізму, боротьбі за права і свободу людини. Ці процеси позначаються те­рміном «світовий політичний процес». Його ще можна визначити як суку­пну діяльність народів, держав, громадських формувань і рухів, які переслі­дують певні політичні цілі в сфері міжнародного життя. Лідерами світового політичного процесу є ООН та інші міжнародні організації. Цей процес зо­середжується в першу чергу на забезпеченні міжнародного миру, боротьбі з тероризмом, тоталітарними і авторитарними режимами, утвердженні прав людини, народів тощо. Починаючи з XVII ст. у світі розгортається модерні­зація - особлива форма цивілізаційного процесу, суть якої у переході наро­дів від традиційного, аграрного суспільства, до індустріального, модерного, а далі - до постіндустріального.

5. Україна в системі міжнародних відносин.

У Конституції України (стаття 18) стверджується, що «зовнішньополі­тична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інте­ресів і безпеки». Наприкінці XX ст. світ був готовий визнати Україну як су­веренну і незалежну державу. Так, у продовж першого року незалежності новітньої української держави її визнали 123 країни. Серед перших були сусіди - Польща, Угорщина, Болгарія, Румунія та ін., а також країни Північ­ної Америки - Канада і США. Слід зазначити, що «прорив» української дер­жави у міжнародний простір на початку XX ст. (1917-1921рр.) відбувався важче. У той час Україну визнало лише 25 держав, але уже тоді українці заявили світові, що прагнуть повноцінної національної держави. За слова­ми відомого американського політолога З.Бжезинського здобуття Україною суверенності - третя за значимістю світова політична подія XX ст. після на­слідків Другої світової війни та розпаду колоніальної системи. Державна незалежність дозволила Україні набути повноти прав в ООН - стати членом таких її спеціалізованих установ як МВФ, МРРР та ін., вступити у Раду Євро­пи та в ОБСЄ, виступити в якості субрегіонального лідера на Сході Європи (ініціатива створення ГУАМ,ОЧЕС). Після Помаранчевої революції автори­тет України у світі стрімко зростає; вона набирає ознак локомотива демок­ратизації політичних режимів у державах СНД та стримування неоімперсь­кої політики Росії. Не дивлячись на значні успіхи України у сфері міжнаро­дних відносин, її суверенний статус вимагає зміцнення. Йдеться про розбу­дову повноцінних кордонів, особливо на східних рубежах країни, виведен­ня з території України військових формувань Росії (підрозділів Чорном — ського флоту), формування безпечної системи постачання нафто-газ -ресурсів, автономізацію українського православ'я та ін.

Україна має вигідне геополітичне становище. На її кордонах сходяться Схід і Захід Євразії, транспортні шляхи з усіх сторін світу. її зовнішньополітичний вектор може істотно впливати на геополітичну стратегію Росії, Євро­пейського Союзу та США. Це спонукає провідних суб'єктів світової політи­ки визнавати Україну своїм стратегічним партнером. Владна еліта до 2004 р. не могла визначитись, який з напрямів зовнішньої політики України - схід­ний чи західний - є основним, адже для української держави є загроза опи­нитися між молотом і ковадлом, коли у її геополітичному довкіллі зростати­ме напруга. Нова влада в Україні відновила положення оборонної доктрини про те, що майбутнє свого народу і держави вона бачить у Європейському Союзі та оборонному альянсі НАТО. Однак це не заперечує участі України в інших міжнародних організаціях, в т.ч. в СНД та ЄЕП. Політичний реалізм полягає у тому, щоб здійснювати виважену політику, яка зміцнить безпеку Української держави та реалізацію її національних інтересів.

ІІІ. Плани семінарських занять