4. Структура політичних знань. Становлення політичної нау­ки в Україні.

Політологічні знання мають три рівні: емпіричний - аналіз і узагаль­нення емпіричних даних політичного життя; конкретно-теоретичний - роз­робка теорії і методології дослідження окремих політичних явищ і процесів (політичної влади, функціонування політичних інститутів, політичної сві­домості та ін.); теоретично узагальнюючий. Макрополітологія, а отже і курс політології у вищих навчальних закладах України, включає такі розділи як історія політичних вчень, теорія політичної влади та політичної діяльності, теорія політичних систем та інститутів, теорія демократії, концепції полі­тичних еліт та лідерства, закономірності функціонування політичної свідо­мості і культури, теорія етнополітичних процесів та міжнародних відносин.

За більш ніж 100 років розвитку самостійної політичної науки сформува­лося понад два десятки відносно самостійних політичних дисциплін, серед яких: політична філософія, політична соціологія, політична психологія та ін. Особливо інтенсивно прогресують такі нові політичні науки як політичний ме­неджмент, політичний маркетинг та виборча інженерія.

У сучасній Україні швидкими темпами розвиваються усі політичні науки. Ще до проголошення її суверенітету, у березні 1991 р. була створена Українська асоціація політологів. Згодом, у 1992 р., постала Асоціація молодих українсь­ких політологів і політиків, а у 1993 р. - Українська академія політичних наук, діє Асоціація політичних психологів та Асоціація паблік рілейшнз, які входять у відповідні міжнародні наукові структури. У системі Національної академії наук України функціонує Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. В умо­вах демократії створено чимало недержавних (корпоративних, приватних) по­літологічних дослідницьких інститутів, центрів та фондів: Інститут політології, Київський центр політичних досліджень та конфліктології, Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, Фонд «Демократичні ініціативи» та ін. У багатьох вищих навчальних закладах відкрито політоло­гічні факультети та відділення, які здійснюють підготовку фахових політологів.

Лекція 2 Політична діяльність і влада. План лекції:

1. Сутність та концепції політичної влади. Суб'єкти, джерела, ресурси та засоби політичної влади, типи її легі­тимності.

2. Закономірності структури та функціонування політичної влади. Типологія політичної влади. Особливості владних відносин в Україні.

3. Поняття політичної діяльності, її мотиви, цілі, засоби. Аспекти, рівні та види політичної діяльності.

4. Політична взаємодія та політичні відносини. Характер взаємин по­літичних сил сучасного українського суспільства. Політичний процес. Його етапи, види, форми.

1. Сутність та концепції політичної влади.

Політична влада - один із видів суспільної влади, поруч з адміністративною, економічною, релігійною, сімейною та іншими. Владу взагалі можна визначити як здатність суб'єкта (людини, групи осіб чи інститутів) здійснювати визначальний вплив на об'єкт (інших людей, їх об'єднання) за допомогою пев­них засобів: авторитету, переконання, примусу тощо. Отже, логічна модель вла­ди включає такі компоненти: суб'єкт і об'єкт влади, волю, засоби та виконання волі суб'єкта. Політична влада є основним, домінуючим видом суспільної вла­ди (суверенність політичної влади). її об'єктом виступає весь народ (всезагальність політичної влади), а в арсеналі засобів допускається використання примусу (авторитарність влади). Політична влада виконує такі важливі суспільні функції: стратегічну, управлінську, організаційну, координаційну, інтеграційну, мотиваційну, стабілізаційну та контрольну.

Влада - складне суспільне явище, тому не дивно, що існують різні тлу­мачення її походження та суті, а саме: психологічне, біхевіористське, телео­логічне, системне, структурно-функціональне, реляціонастське, соціально-економічне, конфліктне.

М. Вебер, враховуючи психологічні, вольові чинники, стверджував, що влада передбачає ймовірність вольового перетворення суспільних відносин усупереч опорові об'єкта впливу. Б.

Рассел вважав, що в основі влади лежить прагнення до певної мети; влада, на його погляд, може бути визначена як реалізація конкретних цілей.

Біхевіористи трактують владу як особливий тип поведінки.

Р.Даль, наприклад, дав таке визна­чення влади: «Влада А над Б є здатністю А домогтися того, щоб Б зробив те, чого він ніколи би не зробив без впливу А».

Г.Лассуел визначав владу як контроль над ресурсами, їх розподіл у суспільстві.

К.Маркс пояснював існування політичної влади економічним чинником: політичну владу формують і реалізують імущі класи для увіковічення свого панівного становища.

Суб'єкти, джерела, ресурси та засоби політичної влади, типи її легітимності.

Модель політичної влади розкриває джерела, ресурси, та засоби якими користується суб'єкт, характеризує феномен її легітимності. Влада має різні джерела: фізичну силу, капітал, статус у суспільстві, організованість, володіння інформацією. Серед ресурсів політич­ної влади, що характеризують конкретні соціальні чинники, на які опирається суб'єкт, слід виділити політичні, правові, демографічні, інформаційні, економічні та силові. Вони вказують, зокрема, на те, що влада повинна оп­ратися на існуючі громадсько-політичні формування (партії, рухи), конституцію і закони, достовірну інформацію, фінанси, інститути силового впливу тощо. Безпосередніми інструментами (засобами) влади є право, авторитет, переконання, традиції, маніпуляція, примус та насильство. Отже, ще однією особливістю політичної влади є багатоманітність ресурсів і засобів, які використовуються у тій чи іншій ситуації.

Слід зазначити, що суб'єкти влади в політиці поділяються на первині, які є джерелом владної волі (особа, клас, нація, народ) та вторинні, покликані виконувати волю первинних (політичні інститути). Суб'єкт влади формулює свою волю у законах, указах, директивах, посланнях тощо. Конкретними формами здійснення політичної влади є панування, керівництво, управління, організація, координація і контроль. Суб'єкти влади мають набути ознак легітимності в очах громадян, тобто останні повинні визнавати владу законною, справедливою, ефективною, чи, як зазначав М. Вебер, - «раціонально визнаною цінністю».

У політології виділяють ряд способів легітимації влади: традиційний, харизматичний, раціонально-правовий, національно-патріотичний, на засадах участі та соціально-евдемонічний. В рамках останнього основною причи­ною визнання існуючої влади вважається задоволення населення умовами свого життя, яке є щасливим за такої влади («єусієшопіз» з грецької - щастя). Харизматична легітимація базується на визнані у владоможців харизми - божого дару - особливого інтелекту, волі, фізичної сили тощо. Національно-політична легітимація ґрунтується на твердженні, що при владі перебува­ють істинні патріоти, які ніколи не зрадять національні інтереси.