3. Політична соціалізація: суб'єкти, фази, форми.

Політична соціалізація (від лат. socialis - суспільний) - це процес за­своєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм, цінностей сус­пільства, в якому він живе. Набувши певної політичної культури, людина стає «Homo socialis» - політичною людиною. Політична соціалізація як процес проходить дві фази - адаптацію (пристосування індивіда до соціаль­но-політичних умов та функцій) та інтеріоризацію (засвоєння політичних цінностей, перехід їх у свідомість, переконання особи). Первинна соціалі­зація відбувається у сім'ї та дошкільних навчальних закладах і розпочина­ється з 3-4 річного віку. Дитина навчається розпізнавати атрибути держави (прапор, герб, гімн), її назву, національних героїв та лідерів. Вторинна со­ціалізація (шкільний вік) включає ознайомлення учня з історією країни, суспільним і державним ладом, напрямком розвитку суспільства, основни­ми політичними силами тощо. В цей час юнаки і дівчата вступають у дитячі та юнацькі організації, отримують перший досвід політичної участі. З 18 років громадянин держави набуває усієї повноти політичних прав і обов'яз­ків: голосує на виборах та референдумах, вступає у політичні партії, бере участь у масових політичних заходах. Тут важливу роль відіграють не лише політичне навчання і виховання зовнішніми суб'єктами та обставинами, а й такі форми, як політичне самовиховання та політична діяльність особи. Політична соціалізація продовжується в армії, вищих навчальних закладах, зокрема, в процесі освоєння курсу політології та інших суспільних дисцип­лін.

Які мотиви процесу політичної соціалізації, чому людина хоче стати «Homo socialis»? Згідно з «моделлю переконаності» особа має бажання від­повідати вимогам суспільного ладу через почуття обов'язку перед народом і державою; за «моделлю інтересу» спонукою до сприйняття політичних цін­ностей і активної поведінки є усвідомлення особистих вигод і привілеїв; «модель підкорення» пов'язана з примусовою соціалізацією з боку держа­ви, закладів освіти тощо. Узагальнюючим поняттям, яке характеризує полі­тично виховану, сформовану особистість є громадянськість, що включає почуття власної гідності, громадянську мужність, національну самосвідо­мість, почуття суспільного обов'язку, активність та сумління.

Значній частині населення країни притаманна політична пасивність і аполітичність. Останній феномен виникає внаслідок негативного чи інди­ферентного ставлення людей до політики, відчуження суспільних верств від політичного життя, зневіри в те, що простий громадянин може вплинути на перебіг політичних подій. Проявами політичної пасивності й аполітичності є пасивна непокора владним інститутам, абсентеїзм, політична індиферент­ність, політична самоізоляція, дисфункціональна поведінка тощо.

4. Стан та особливості української політичної культури.

Аналізуючи політичну культуру того чи іншого суспільства, слід вияви­ти її характерні риси. Так, політична культура США відзначається особ­ливою прихильністю громадян до ідей представництва та плюралізму, оріє­нтацією не на партії, а на яскраві особистості, більшим довір'ям до урядів штатів, ніж до федеральної влади, визнанням в якості ідеалу «мінімальної» держави.

За твердженням російських дослідників, політична культура сучас­ної Росії характеризується підданським ставленням населення до центрів реальної влади, правовим нігілізмом, нерозвиненістю громадянських пози­цій, заідеологізованістю мислення, непримиренним ставленням до нетра­диційних поглядів, низьким рівнем особистих претензій на політичну участь, мінливістю політичних принципів, схильністю до конформізму.

Традиційна українська політична культура зазнала істотних дефор­мацій впродовж століть іноземного поневолення народу. Тому сьогодні вона має фрагментарний та суперечливий характер. Враховуючи перехідний стан українського суспільства, спробуємо дати їй загальну характеристику.

За характером політичного режиму, який панував в Україні впродовж 20-80-х років XX сторіччя, і який сформував певні політичні якості окремих людей та народу загалом, ця політична культура має посткомуністичний, пострадянський і посттоталітарний характер, тобто в ній мають значну питому вагу елементи комуністичної ідеології, радянсько-більшовицькі сте­реотипи, сформовані в минулому політичні переконання й настрої. Проте ця політична культура вже не є ні офіційною, ні монопольною. Розкриття зло­чинів комуністичного тоталітаризму скомпрометувало її, зробило одіозною. Властиві цій культурі політичні орієнтації значною мірою функціонують за інерцією й часто приховуються її носіями.

За характером політичного статусу УРСР та української нації в СРСР - нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Для неї значною мірою характерні зрусифікований стан, комплекси націо­нальної меншовартості й кривди, атрофована здатність оцінити власні наці­ональні інтереси і цілі, відсутність навичок суверенного мислення та пове­дінки, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили, вміння служити, а не самоврядувати на своїй, Богом даній землі.

За характером соціально-політичних процесів, що розгортаються в Україні, її новим статусом як суверенної самостійної держави - політична культура сучасного українського суспільства стає національною і незалежницькою. її підґрунтям є реабілітовані й легалізовані цінності суверенних епох української історії, ідеали національно-визвольної боротьби та сучасні потреби українського народу. Посткомуністичне суспільство та його держа­вні органи ще не наважуються повною мірою визнати їхній офіційний ста­тус, але вони знаходять дедалі більшу підтримку в народі, відроджуються й поширюються в національній свідомості та діяльності політичних сил.

За ставленням до демократії і держави як соціальної інституції полі­тична культура сучасних українців залишається в значній мірі авторитар­ною, етатистською та патерналістською. Проте за умов суверенного існу­вання відроджуються традиційні риси української культури, зокрема такі, як народоправство, толерантність, ставлення до держави в дусі лібера­лізму (не людина для держави, а держава для людини). Одночасно спостері­гаються прояви его- і громадоцентризму, які також притаманні українській ментальності. На це повинні звернути увагу політичні лідери, щоб вчасно нейтралізувати анархістські настрої й поведінку, сконсолідувати суспільст­во на засадах плюралістичної демократії та консенсусу політичних сил.

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України ха­рактерний розкол суспільства на прихильників комуністичних цінностей - з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншого, на інтернаціоналіс-тів-космополітів та патріотів-незалежників (націоналістів). При цьому на Сході й Півдні України домінують перші, а на Заході та у Центрі - другі. Проте загальна тенденція суспільного розвитку характеризується лібералі­зацією суспільних відносин та поступовою українізацією політичних інсти­туцій та всіх регіонів держави.

За цивілізаційно-культурними ознаками сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, хоча помітну роль у політичному житті народу відіграють риси ментальності та культури, характерні для східних народів. У російсько-самодержавний та радянський періоди історії України поширилися властиві для азійських на­родів ставлення до держави (етатизм і патерналізм), її глави (установка на харизматичних лідерів), політичних прав і свобод особистості (піддан­ство, общинність), політичного режиму (авторитаризм), ролі церкви в політичному житті суспільства (підпорадкованість церкви державі). Ха­рактерною є розколотість українського народу на українсько- та російсько­мовні частини й відповідно зорієнтованість на українську та російську куль­тури.

За системними якостями й зрілістю політичній культурі українського народу властиві амбівалентність (поєднання різних за змістом й спрямова­ністю елементів), нецілісність (відсутні окремі компоненти культури, а ті, що є - мають несформований характер), неорганічність (багато запозиче­них політико-культурних елементів не відповідають ментальності, націона­льному характеру, традиціям, усій системі культури української нації).