2. Поняття, структура та функції політичної культури.

Термін «політична культура» введений у науку наприкінці XVIII ст. німецьким філософом Й.Г.Гердером. В українській політичній думці про­блема сутності політичної культури вперше чітко сформульована українсь­ким ученим В'ячеславом Липинським. Було це за ЗО років до того, як амери­канський політолог Габріел Алмонд у 1956р. висунув власну версію цього феномена, яка стала класичною. Якщо В.Липинський сутність політичної культури бачив у поєднанні, «рівновазі» між політичною творчістю і «полі­тичною наукою», що забезпечує високу «політичну умілість» провідної вер­стви нації, то Г.Алмонд розглядав політичну культуру як сукупність орієн­тацій громадян на політичну систему суспільства і на самих себе як учасни­ків політичного процесу. Ці орієнтації мають таку структуру:

• пізнавальні орієнтації (знання про політичну систему, її «входи» і «виходи»);

• емоційні орієнтації (почуття та настрої щодо політичної системи та тих осіб, які її репрезентують);

• оцінні орієнтації (уявлення про політичні об'єкти, що опираються на ціннісні стандарти і критерії у поєднанні з інформацією та емоціями) (дета­льніше.

Послідовники Г.Алмонда йшли шляхом розширення компонентного складу культури. Спочатку цей процес відбувався у рамках політичної сві­домості, але згодом, у політичну культуру включили «зразки політичної по­ведінки» та традиційні політичні інститути.

У дослідженні природи та сутнісних рис політичної культури особливі пізнавальні можливості має семіотичний (знаковий) підхід. Справа в тому, що будь-яка культура - виробнича, правова, політична, моральна, екологіч­на тощо - має діяльнісно-знакову природу. Тобто цінності та ціннісні орієн­тації, стереотипи мислення і поведінки, ідеологічні концепції та моделі фу­нкціонування політичних інститутів, політичні символи та інші елементи політичної культури є тими політичними знаками, які вироблені в процесі політичної діяльності, і в яких зосереджена життєво важлива інформація. Організація і спрямування політичного життя на основі акумульованих в елементах культури смислів забезпечує ефективну діяльність суспільних груп та народів, задоволення їх насущних потреб. Таким чином, стають зрозумі­лими ті образи, що використовують науковці для характеристики соціаль­ного призначення політичної культури - бути «генетичним кодом» («матри­цею», «моделлю») політичного процесу.

Структура політичної культури включає ряд блоків - пізнавальний, нормативно-оцінний, практично-поведінковий та інституційний. Перший блок елементів політичної культури - пізнавальний - включає політичні уявлення, знання, міфи та політичну ідеологію. Політична культура завжди базується на певних уявленнях про політичну сферу та її роль у функціону­ванні суспільства.

Нормативио-оцінний блок політичної культури тісно пов'язаний з мотиваційною стороною політичної діяльності. Це політичні цінності, ідеа­ли, цілі, принципи, норми, а також ціннісні орієнтації, політичні оцінки, установки, переконання, почуття й емоції. Ціннісні орієнтації відіграють вирішальну роль у функціонуванні політичної культури, адже вони виступа­ють в якості мотиву політичної діяльності.

В практичному житті політична культура постає у вигляді зразків полі­тичної поведінки - системи дій, вчинків, ритуалів, засобів політичного впли­ву. Слід підкреслити, що в політичну культуру входить не сама політична діяльність, а характерні способи і форми здійснення тих чи інших дій і вчи­нків, стереотипи політичної поведінки.

Ще один блок політичної культури становлять інституційні цінності: тра­диційні принципи побудови й діяльності державних органів та громадських формувань, вивірені практикою форми і методи їх діяльності.

У структуру політичної культури, крім описаних вище блоків, входять політичні традиції, стереотипи і символи. У цих феноменах поєднуються суб'єктивні та об'єктивні характеристики. В традиціях зберігається досвід політичного минулого, вони виступають способом передачі зразків політич­ної свідомості і поведінки між поколіннями. Політичні символи (герб дер­жави, прапор, гімн, корона короля, гетьманська булава та ін.) - це формалі­зоване відображення стереотипів політичного життя. Вони мають особли­вий вплив на емоційну сферу людини: політичні почуття й настрої.

Важливу роль у політичному житті відіграють стереотипи політичного мислення і поведінки. Це стійкі форми сприйняття й оцінки соціальних об'­єктів, усталені способи поведінки. Якщо політична культура постає як суку­пність характерних способів життєдіяльності в сфері політики, то можна твердити, що вона є сукупністю політичних стереотипів, притаманних суспільству.

Аналізуючи політичну культуру, необхідно звернути увагу на те, що вона не нагромадження статичних речей, а процес, у якому беруть участь носії культурних функцій. Про основні складові політико-культурного процесу.

Політична культура як компонент політичної системи суспільства вико­нує такі функції: акумуляція історичного досвіду народу, вираження його політичних потреб та інтересів; ідентифікація, інтеграція та мобілізація чле­нів політичного об'єднання чи суспільної групи; відтворення певних пара­метрів політичного життя; орієнтація суспільства на формування та зміцнення бажаного суспільного ладу; політична соціалізація нових генерацій народу.

Політична культура нації, суспільної групи, особи. Типоло­гія політичних культур.

Політична культура, як і культура взагалі, має національну форму буття. Це означає, що реально існує не політична культура взагалі, а лише культура Франції, США, Росії, Китаю, України та інших держав. В їх основі націона­льна ідея, національні потреби та інтереси, цінності та цілі, умови їх реалі­зації (про чинники своєрідності національних політичних культур. Політична культура нації поширюється на всі її суспільні гру­пи: класи, демографічні й професійні структури, етнічні меншини. Але по­літична культура окремої суспільної групи, крім загальних рис, має й специ­фічні. Для позначення цього явища в політології використовується поняття субкультури (підкультури). Наприклад, є сенс говорити про політичну куль­туру молоді - молодіжну субкультуру. її основними рисами виступають за­гострена критичність в оцінці стану суспільства, схильність до радикаль­них заходів у реформуванні суспільних відносин, рішуче впровадження но­вих форм політичного життя, динамічність у ціннісних орієнтаціях, особли­ва відданість високим ідеалам свободи, соціальної справедливості та гума­нізму.

Політична культура особи формується під впливом політичної куль­тури суспільства і тієї спільноти, в яку вона входить. При цьому загальні культурні цінності специфічно трансформуються соціальним статусом осо­би, її індивідуальним досвідом, рівнем знань і психологічним станом. Полі­тична культура кожної особи проявляється: а) в змісті та рівні політичних знань, у тому числі знань традицій, принципів, норм і способів політичної діяльності; б) в індивідуальному політичному досвіді; в) в сформованих на їх основі політичних переконаннях, оцінках, мотивах, почуттях; г) в соціа­льній активності.

Аналіз політичної історії народів світу та нинішнього стану розвитку дер­жав дає змогу провести типологію політичних культур на основі тих чи інших ознак. Так, аналіз політичних орієнтацій громадян дав можливість американсь­ким ученим Г.Алмонду і С.Вербі визначити такі «чисті» типи політичних куль­тур: патріархальний, підданський і активістський. Перший тип притаманний відсталим племенам і характеризується відсутністю чітко виражених політич­них ролей. Тут практично відсутній інтерес громадян до політичного життя, а орієнтації членів суспільства на вождів племен, шаманів і т.п. не відділяються від їх релігійних та соціальних орієнтацій. Підданський тип політичної куль­тури характеризується позитивною орієнтацією на політичну систему (на «ви­хід» з неї), але слабким ступенем особистої участі. Він сформувався в умовах феодальної політичної системи, де існує чітка ієрархічна залежність в структурі державної влади, і де народ позбавлений політичних прав і свобод. Активіст­ська політична культура, яку ще називають «культурою участі», передусім вирізняється тим, що громадяни намагаються відігравати значну роль у полі­тичному житті країни, орієнтуючись і на «вхід», і на «вихід» з політичної систе­ми. Цікаво відзначити, що Алмонд і Верба оптимальним типом політичної куль­тури вважають не чистий «активістський», а так звану «громадянську культу­ру», в якій переважає активістська культура при збереженні елементів патріар­хальної і підданської. За таких умов забезпечується найбільша стабільність по­літичної системи (наприклад, політична культура Великобританії, в якій пере­плетені демократичні елементи життя і традиції монархічної держави) .

Заслуговує на увагу поділ політичних культур на поляризовані і консен­сусні, тоталітарні й демократичні, консервативно-ліберальні й ліберально-демократичні, доіндустріальні, індустріальні й постіндустріальні, відкриті й закриті та інші.