2. Політичні еліти та політичне лідерство в Україні.

Історія політичної еліти та політичного лідерства в Україні є вельми складною і драматичною. Тривалі періоди бездержавності спричинили ці­леспрямовану руйнацію вітчизняної провідної верстви. Фактом є те, що укра­їнське «народне тіло» неодноразово було позбавлене «голови» - своїх націо­нальних лідерів, елітного прошарку. Наприклад, більшість українських ге­тьманів у ХУІІ-ХУІП ст. пішли з життя від рук польських, московських і турецьких насильників: Б.Хмельницький (отруєний), І.Виговський, Ю.Хмельницький, І.Самойлович, П.Полуботок та інші (вбиті або згинули в тюрмах). Крім фізичного нищення еліти, використовувалось виселення її за межі Батьківщини, насильницьке навернення в іншу віру, підкуп тощо. Але з міцного і живучого «народного туловища» знову й знову відростала «голо­ва»: козацькі лідери (ХVІ-ХVІІІ ст.), національна інтелігенція (ХІХ-ХХ ст.), громадські політики (кінець XX ст.). Соціальними джерелами формування сучасної політичної еліти України є: 1) колишня комуністична «номенк­латура» (партійна, радянська, військова, господарська); 2) колишня політич­на контреліта «дисиденти», які здебільшого пройшли радянські політичні тюрми та заслання); 3) опозиційна до колишньої влади і заангажована у по­літику з часів перебудови творча інтелігенція; 4) особи, професійна діяль­ність яких близька до політичної сфери - економісти, юристи, соціологи,політологи.

Сучасний стан української еліти та політичного лідерства відображає осо­бливості перехідного періоду від авторитаризму до демократії. Якщо представ­ників влади за часів президентства Л. Кучми, які здебільшого переслідували егоїстичні інтереси, слід назвати квазіелітою, то сучасних політичних лідерів можна кваліфікувати як протоеліту, тобто таких, що через брак політичного досвіду ще не можуть ефективно діяти. Однак поява на владному Олімпі хари-зматичних і патріотичних лідерів обнадіює, що влада швидко набиратиме ознак відданої народу та ефективної національної еліти.

Лекція 9. Політична культура План лекції:

1. Поняття політичної свідомості. її структура, рівні, типи. Ідеологія, її співвідношення з політикою та наукою.

2. Поняття, структура та функції політичної культури. Політична культура нації, суспільної групи, особи. Типологія полі­тичних культур.

3. Політична соціалізація: суб'єкти, фази, форми.

4. Стан та особливості української політичної культури.

1. Поняття політичної свідомості. Її структура, рівні, типи.

Політичні явища і процеси відображаються у свідомості громадян, в наслідок чого формується політична складова суспільної свідомості - полі­тична свідомість. Суб'єктивний образ політичного життя країни існує як сукупність поглядів, ідей, концепцій, почуттів, настроїв тощо, які представ­ляють собою світоглядну підсистему політичної системи суспільства. Усві­домивши політичні реалії, суб'єкти політики приймають рішення, діють, демонструють ту чи іншу поведінку.

Політична свідомість як складне поліструктурне явище має різні аспекти та рівні. Це свідомість теоретична і буденна, наукова й ідеологічна, спеціалізо­вана і масова, ідеологія і психологія. В залежності від способу духовного осво­єння людиною суспільних реалій, політичну свідомість поділяють на теоретич­ну й емпіричну Емпірична свідомість базується на безпосередньому політич­ному досвіді громадян. Теоретична свідомість, яка заглиблюється у сутність політичних явищ і процесів, є результатом професійної інтелектуальної діяль­ності вчених, політиків та ідеологів. Близьким за змістом до поняття «емпірич­на політична свідомість» є термін «буденна (повсякденна) політична свідо­мість». Додатково він включає елементи теоретичної свідомості як результат певного осмислення та узагальнення буденних стосунків політичних суб'єктів, хоч вони (ці елементи) не є визначальними. Теоретична свідомість поділяється на наукову та ідеологічну.

В залежності від суб'єкта, політичну свідомість поділяють на свідомість суспільства, нації, класу, особи, спеціалізовану і масову свідомість, а також громадську думку. Спеціалізованою політичною свідомістю володіють партії та суспільно-політичні рухи. Масова політична свідомість є надбанням широкого народного загалу. Вона відображає рівень політичних знань та орієнтації народу. Окремий індивід також має певні політичні уявлення та настрої. Індивідуальна політична свідомість формується впродовж усього життя людини, особливо у молодому віці, і несе у собі сутнісні риси соціа­льного та етнічного оточення.

Політична свідомість має психологічний, ідеологічний та дійовий (поведінковий) аспекти.. Вона виконує в політичній системі важливі функції: пізнавальну, оцінну, нормативну, регулятивну, інтегратив­ну та прогностичну. Типологію політичної свідомості можна здійснити за різними ознаками. За відношенням до типу влади вона демократична, авто­ритарна чи тоталітарна, за ідеологічною основою - ліберальна, консервати­вна, комуністична, соціал-демократична тощо.

Ідеологія, її співвідношення з політикою та наукою. Політична ідеологія представляє собою систему концептуально оформ­лених уявлень, ідей, поглядів на політичне життя, які відображають інтереси класів, націй та інших великих суспільних груп. Вона орієнтує на розбудову певного суспільного ладу: капіталістичного, комуністичного чи іншого. Особ­ливо слід підкреслити, що ідеологія як така виникає внаслідок дії «призми» суспільних інтересів, яка дає різне бачення стану країни та бажаних напрямків її розвитку. Ідеологія має три рівні реалізації: теоретико-концептуальний (формування системи ідей, в основі яких певні суспільні цінності), програмно-політичний (розробка програм, які випливають з ідеології) та прак­тичний (дії по втіленню в життя ідей та програм).

Політична ідеологія за своїм змістом може не відповідати даним полі­тичної науки. Це пов'язано з тим, що ідеологія, на відміну від науки, вклю­чає політичні оцінки, цілі, мрії і навіть міфи. Але ідеологія прогресивних суспільних сил дає наближене до реального тлумачення світу та визначає історично прогресивний шлях розвитку країни.

Ідеологія і політика нерозривні, адже перша пропонує систему цінно­стей, орієнтирів, на базі яких приймаються політичні рішення. Тому обме­ження простору політичної ідеології створює ідеологічний вакуум, що має негативні наслідки. З іншого боку, ідеологічний догматизм (заідеологізова­ність) обумовлює неадекватне реагування політиків на суспільні процеси, утопізм у поглядах та діях. Запобіжним заходом від цієї «хвороби» є прин­цип ідеологічного плюралізму, тобто створення умов для вільної конкуре­нтної боротьби ідеологічних систем. Саме цю ідею відображає стаття 15 Конституції України, в якій застережено, що жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов'язкова і, що суспільне життя будується на заса­дах ідеологічної та політичної багатоманітності. Як показує світова практи­ка, ефективні політичні програми розробляються на основі раціонального зерна ряду ідеологій, комбінуючи ліберальні, консервативні, соціал-демократичні та комуністичні ідеї.