3. Типи політичних систем. Особливості політичної системи України.

Історичні та сучасні політичні системи країн світу можна класифікува­ти за різними ознаками. Основною з них є тип політичної влади, адже влада - головний системоутворюючий компонент політичної системи. За джере­лом і характером політичної влади політичні системи поділяють на демок­ратичні, авторитарні і тоталітарні. На механізм функціонування політичної системи помітно впливають кількість і сила політичних партій (наявна пар­тійна система). Враховуючи цей чинник, політичні системи можна поділити на одно-, дво- і багатопартійні. Г. Алмонд, беручи за критерій особливості політичних культур, виділив англо-американську, континентально-європей­ську, доіндустріальну (частково індустріальну) та тоталітарну політичні си­стеми. Прихильники марксистської теорії основним принципом класифікації висувають класовий характер влади і тип суспільно-економічної формації. На цій підставі політичні системи поділяють на рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й соціалістичну. Політичні системи, крім наведеної типології, можна поділяти на відкриті й закриті, консервативні та динамічні, прогре­сивні й реакційні, стабільні та перехідні.

Політична система сучасного українського суспільства належить до пере­хідного типу. Це - пострадянська, посткомуністична, посттоталітарна політич­на система, яка має «родимі плями» минулого суспільного ладу. Разом з тим, це політична система з демократичною політичною орієнтацією, що закріплена в Конституції України, багатопартійна, відкрита для реформ. Вона поєднує при­кмети командно-змагальної та соціопримирливої системи, синтезує традиції східно-європейської і західно-європейської політичних культур.

Основними завданнями подальшого розвитку сучасної української по­літичної системи є :

• побудова демократичної, правової та соціальної держави з ефективно діючими парламентом, урядом, незалежними судовими органами, чітким розподілом повноважень кожної з гілок політичної влади;

• формування зрілого громадянського суспільства як сукупності віль­них людей та їх самодіяльних організацій, особливо, профспілок і політич­них партій;утвердження принципів народовладдя, законності політичного та іде­ологічного плюралізму, прав опозиції, гласності та інших засад демократичної політичної системи.

Лекція 7. Політика та етнонаціональні відносини. План лекції:

1. Поняття етносу, нації та етнополітики.

1. Національна свідомість. Націоналізм, інтернаціоналізм, космополі­тизм.

2. Суб'єкти, принципи та види державної етнополітики.

3. Етнополітика української держави.

1. Поняття етносу, нації та етнополітики.

1. Важливими суб'єктами і об'єктами політики є етнічні спільноти -нації, народності та етнічні групи. Етнос (від грецького ethnos - народ, пле­м'я) - група людей, яка має спільних предків, спільну територію, культуру і мову, самоусвідомлює себе і володіє етнонімом (самоназвою). У своєму істо­ричному розвитку етноси пройшли стадії родів, племен, народностей і на­цій. Із 4-х тисяч етносів, які проживають на планеті Земля, біля 800 досягли стадії націй. Лише десята частина з них, в т. ч. українська, налічують понад 10 мільйонів чоловік. Нації - це політизовані етноси - ті, що прагнуть вла­сної державності, або уже здобули її. Якщо врахувати, що у світі існує біля двохсот державних утворень, то стає зрозумілим, що значна частина етноспільнот веде боротьбу за реалізацію свого природного права на власну дер­жавність, яка може існувати у формі національної чи союзної держави, або мати форму національно-територіальної чи національно-культурної авто­номії.

У сучасній науковій літературі ведеться полеміка щодо природи і сут­ності націй. Культурологічна, політична, історико-економічна, психоло­гічна та етнічна теорії націй по-різному пояснюють націєгенезу та істотні ознаки національних спільнот. Одні вважають домінуючою рисою нації спі­льність культури, інші - політичного чи економічного життя, спільні психо­логічні ознаки чи спільне походження. Очевидним є той факт, що ґенеза націй може відбуватися двома шляхами: через політизацію етносу і через спільне проживання людей різного етнічного походження в одній державі. Спільна держава сприяє формуванню єдиної мови, спільної культури і спі­льних психологічних рис. На цій основі за способом форму­вання виділяють нації етнічні (німецька, японська, італійська, чеська, сло­вацька та ін.), політичні, які ще називають громадянськими, територіа­льними націями, чи націями-державами (американська, канадійська, бра-зилійська та ін.) й етногромадянські нації, у яких поєднується етнічним територіально-громадянський принцип (французька, британська, іспанські та ін.). До числа останніх слід віднести і сучасну українську націю. Це варто підкреслити, оскільки в літературі прийнято говорити про формування української політичної нації, що не є коректним з наукової точки зору. В Україні головною державотворчою силою є український етнос (етнічна нація), яв становить 77,4% населення країни. Саме ця сила є авангардом творення Новітньої нації, яка об'єднає етнічних українців, малочисельні народи України (кримських татар, гагаузів та ін.) і національні меншини – росіян, угорців, білорусів тощо. До речі, у Конституції України використовується два терміни - «українська нація» та «український народ». Останній об'єднує усі етноси і етнічні групи, які проживають на території України .

Етнічна нація, яка виборола власну державність, вважається повномасштабною нацією.

У ХУШ-ХІХ ст. на руїнах колишніх імперій почали виникати т. з. «на­ціональні держави», які до цього, мали або формували спільну мову, куль­туру, економічне життя, риси характеру тощо. Головними функціями таких держав є забезпечення суверенного існування нації, примноження її еконо­мічного та духовного потенціалу, налагодження співпраці з іншими країна­ми. У нинішніх умовах розбудова нових національних держав, з одного боку, стимулюється закріпленим у міжнародних документах правом націй на са-мовизнання (статут ООН (1945), Гельсінські угоди (1975) тощо), а з іншого - стримується домовленістю про непорушність існуючих міждержавних ко­рдонів. Головними умовами реалізації права нації на створення своєї держа­ви, які визначені у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966), є: 1) наявність території компактного проживання; 2) здатність до економічного самозабезпечення; 3) відсутність територіальних та інших претензій до сусідніх народів; 4) гарантія прав національних меншин, що опинилися на території новоутвореної держави. Національною меншиною вважається етнічна група, яка не є корінним етносом, але члени якої є грома­дянами тієї чи іншої національної держави, мають спільні етнокультурні особливості, намагаються їх виразити через відповідні соціальні інститути.

Кожна етнічна спільнота (нація, народність, національна меншина), маючи власні інтереси, веде політичну діяльність, спрямовану на їх реаліза­цію. Ця етнополітика може збігатися чи суперечити політиці держави, по­літичних партій, міжнародних організацій. Етнополітика політичних суб'єк­тів представляє собою сукупність намірів, планів та конкретних дій, спря­мованих на збереження чи зміну політичного, економічного або культурно­го статусу етнічних спільнот, утвердження міжетнічної злагоди і миру, консолідацію громадян держави у монолітний народ.