2. Політичні інститути: види, взаємодія та роль у політичній системі.

Особливими засобами впливу на політичну владу, її завоювання та ви­користання є політичні інститути - політичні організації та органи держа­вного і недержавного характеру. Вони мають певну організаційну будову, керівні органи, функції та юридичний статус. Політичні інститути поділя­ють на власне- і невласнеполітичні. До перших відносять державні орга­ни, органи місцевого самоврядування, органи виборчого процесу, політичні партії, суспільно-політичні рухи та лобістські групи. До других - громадські організації, трудові колективи та засоби масової інформації. Наприклад, профспілки не є політичними за своєю природою організаціями (вони по­кликані захищати соціально-економічні інтереси трудящих), але закон дає їм право брати участь у певних політичних процесах, наприклад, у виборах органів влади, обговоренні проектів державних рішень тощо.

У вітчизняній літературі політичну систему нерідко представляють лише як сукупність політичних інститутів: держави, у якій зосереджена політич­на влада; політичних партій, які ведуть боротьбу за владу і правлять дер­жавою; громадських формувань, суспільних рухів, ЗМІ, церков, які та­кож прагнуть впливати на прийняття політичних рішень. Ця «мала політич­на система» позначається у політології терміном «політична організація суспільства». Вона є організаційною основою політичної системи і голо­вним інструментом політичної влади. Ознаки, структура та функції держави.Концепції походження та сутності держави.

В античні часи поняття «держава» (точніше, її відповідники: у старо­давніх греків - «поліс», у римлян - «республіка») трактувалося широко і не відділялось від суспільства. Термін «держава» у його сучасному трактуванні («stato») - як суспільний (політичний ) інститут - запровадив італійський мислитель епохи Відродження Ніколо Макіавеллі. Однак чітке розмежуван­ня держави і суспільства здійснили такі філософи Нового часу як Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.Ж.Руссо та ін. У тріаді «індивід - суспільство - держава» вони розрізняли кожен феномен, простежуючи їх взаємозв'язок і доводячи, що індивіди, які жили у напівдикому стані, спочатку утворювали суспільство (як наслідок господарської, військової, релігійної та іншої взаємодії), а по­тім і державу для своєї безпеки та регулювання суспільних відносин. У нау­ковій літературі поняття «держава» визначається, як правило, через такі ка­тегорії як « суспільний інститут», «політична влада», «право», «територія».

Щодо походження та сутності держави існує ряд концепцій: патріарха­льна, теократична, договірна, соціально-економічна та ін. Найпоширенішою з них є договірна теорія (Г.Гроцій, Т.Гоббс, Ж.Ж.Руссо), яка поясняє вини­кнення держави в результаті укладення угод між людьми про створення спі­льних органів влади, які виражатимуть волю народу та захищатимуть його. Концепція завоювання (Є.Дюрінг, Л.Глумпович) пов'язує виникнення дер­жави із завоювання одних народів з іншими. Такої думки дотримувався, на­приклад, М.Костомаров, пояснюючи генезу держави Київська Русь завдяки войовничій ролі полян. Соціально-економічна концепція (К.Маркс, Ф.Енгельс) пов'язує виникнення держави з поділом суспільства на еконо­мічні класи: імущі класи формують політичну владу, її органи для захисту своїх майнових інтересів і забезпечення правопорядку в суспільстві.

Атрибутами, невід'ємними складовими держави є: населення, тери­торія та інститути влади й управління. Крім того, до важливих ознак дер­жави відносять примус (право на застосування сили), правопорядок, що його встановлює законодавство, збір податків, адміністративно-територіальний поділ та ін. Французький мислитель XVI ст. Жан Боден обґрунтував у якості визначальної та обов'язкової ознаки держави її суверенність - наявність у держави ніким не обмеженої влади.

Структурними компонентами держави є представницькі, виконавчі та судові органи. її вищий представницький орган наділений законодавчими повноваженнями. Структуру держави можна розглядати у горизонтальному та вертикальному аспектах. Крім цього вона може бути представлена у вигляді трьохгранної піраміди, ребра якої, спрямовані до вершини, символізу­ють види державних органів, а вершина - главу держави.

Функції, роль держави у суспільстві (економічна, соціальна, правозахисна, культурно-виховна та ін.) близькі за своєю суттю у різних типів дер­жав, але їх конкретний зміст залежить від історичних традицій та політич­ної ідеології, що лежить в основі державної діяльності. Так, ліберали розро­били концепцію «мінімальної держави», згідно з якою держава створює умови для самодіяльності громадян у різних сферах суспільного життя; вона не обмежує, а стимулює їх соціальнозначимі ініціативи, діє, наче «нічний сторож», який охороняє власність та встановлює правопорядок. Комуністи­чна ідеологія, обстоюючи державну (загальнонародну) власність на засоби виробництва та відповідальність держави за здійснення економічної, соціа­льної, культурної та інших видів політики, навпаки, формує концепцію «ма­ксимальної», «тотальної держави». Держава, мовляв, має управляти еко­номікою, іншими сферами суспільного життя, повинна дати своїм членам освіту, роботу, житло тощо. Це, в кінцевому результаті, призводить до зане­паду держави через пасивність, безініціативність громадян, їх патерналістські настрої.

Форма державного правління: поняття, різновиди, україн­ський досвід.

Поняття «форма держави» характеризує найбільш загальні ознаки дер­жави, зумовлені інституційними і територіальними способами організації впади, набором засобів, які вона використовує. Розрізняють форму держав­ного правління, форму державного устрою та політичний режим як форму держави.

Форма державного правління вказує на спосіб організації верховної вла­ди в суспільстві і відповідає на питання: хто формує ці органи ( інститут глави держави, парламент, уряд, верховний суд), які їх функції у суспільстві та взаємне підпорядкування. Арістотель виділяв три доцільні форми прав­ління: монархію, аристократію і політію. Сьогодні наука і політична прак­тика виділяє дві форми державного правління: монархію і республіку. В аб­солютній монархії вся повнота влади належить одній людині, яка отримала її від Бога чи людей і може передавати своїм нащадкам. Монарх формує і спрямовує діяльність уряду і суду, а також парламенту, якщо вважає за потрі­бне його створення. Держава в цьому випадку є власністю монарха. Недаре­мно Людовик XIV стверджував: «Держава - це я!» З переходом до Нового часу все більше повноважень монархів передавались до виборних органів (станових чи всенародних), що породило такі різновиди держав як дуаліс­тичні та парламентські монархії, у яких повноваження державних органів регулюються конституційними законами (конституційні монархії).

Республіка - це держава, яка є справою народу. Саме він формує вищі державні органи, наділяє їх конституційними повноваженнями і є сувере­ном. Однак, політичні права у республіці можуть належати як обмеженій кількості людей, так і всьому народу. Там, де доступ до державної влади має аристократія, це - аристократична республіка, де капіталісти - буржуаз­на республіка, де весь народ - народна (демократична) республіка. Саме тому в назві ряду держав (в першу чергу тих, де при владі комуністи) вико­ристовується слово «народ»: Народна Республіка Китай, Народно-демокра­тична Республіка Корея тощо.

Залежно від того, хто формує уряд, утверджує програму його діяльності, контролює та може відправити у відставку, республіки є президентські, па­рламентські і змішані. У змішаних республіках перевагу щодо впливу на уряд може мати або президент, або парламент, тому мова може йти про пре­зидентсько-парламентську чи парламентсько-президентську республіки.

Новітня українська держава постала спочатку у формі парламентської республіки (УНР), далі - радянської (УРСР), аз 1991 р. - президентської республіки. Але згодом встановилась президентсько-парламентська форма правління, за якої глава держави мав великі повноваження. Він міг одноосо­бово (за формальним поданням прем'єр-міністра) призначали віце-прем'єр-міністрів, керівників міністерства чи комітетів, глав адміністрацій областей, районів тощо. Під час Помаранчевої революції (грудень 2004 р.) у пакеті зі змінами до виборчого законодавства було ухвалено Закон України «Про вне­сення змін до Конституції України», який передбачив перехід України з 2006 р. до парламентсько-президентської республіки. Така трансформа­ція звужує коло повноважень глави держави і розширює права Верховної Ради й Кабінету Міністрів України.

Форма державного устрою.

Форма державного устрою - це територіально-організаційне структурування держави та її органів. Проста форма устрою представлена унітар­ною державою, а складна - федерацією і конфедерацією. Складна форма постає як союз окремих держав, що має єдиний центр влади. В умовах кон­федерації спільно ведуться лише окремі державні справи (як правило, обо­ронні та зовнішньополітичні). При цьому союзні держави зберігають свій суверенний статус, громадянство, грошову одиницю тощо. За федератив­ного устрою об'єднана держава регулює більшість суспільних справ, в т.ч. тих. що стосуються економіки, соціальних проблем, правопорядку. Вийти зі складу федерації можна лише за згодою громадян усього союзного утворення. Конфедерації є, як правило, нетривкими формуваннями. Вони або роз­падаються, або трансформуються у федерацію. Прикладом першої тен­денції є Об'єднана Арабська Республіка, яка розпалася на Єгипет і Сирію, а другої - Швейцарська Конфедерація, яка лише за назвою є конфедератив­ним утворенням, а по суті - федерацією (з 1848 р.). До статусу конфедерації близький також Союз Російської Федерації та Білорусі, започаткований за ініціативою Б.Єльцина та О. Лукашенка. У світі налічується 16 федерацій. На сучасному історичному етапі спостерігається розпад таких держав, у т.ч. на європейському континенті - СРСР, СФРЮ, Чехословаччина. Однак сили набирають й інтеграційні процеси. Така міжнародна організація як Євро­пейський Союз (об'єднує 25 держав) поступово набирає ознак союзної дер­жави, створюючи наддержавні органи, спільні силові структури, грошову одиницю, запроваджуючи Конституцію ЄС, яка передбачає, крім усього іншо­го, спільне громадянство.

Україна є унітарною державою з одним внутрішнім політичним утво­ренням - Автономною Республікою Крим. Ця автономія має свою Консти­туцію, Верховну Раду, Раду Міністрів. Але її повноваження є обмеженими. Наприклад, Верховна Рада АРК не може ухвалювати закони, а керівництво силовими структурами (міліцією, прокуратурою, службою безпеки) призна­чається і контролюється всеукраїнської владою.

Типологія держав. Поняття правової та соціальної держави.

Сучасні та історичні держави можна типологізувати за різними озна­ками. За типом політичної влади і режиму держави поділя­ються на демократичні, авторитарні, тоталітарні. За соціальною (класовою) основою вони бувають рабовласницькі, феодальні, буржуазні, пролетарські. Держави класифікують також за національною ознакою: національні, бага­тонаціональні, поліетнічні, імперські; за домінуючими функціями - соці­альні, правові, поліцейські тощо.

У новітній історії, коли монархії почали трансформувались у республі­ки, актуальною стала проблема конституціоналізму. Конституціоналізм - антитеза феодальній тиранії. Він передбачає необхідність правового визна­чення повноважень верховної державної влади, межі між нею та правами і свободами громадян. З ідеї конституціоналізму сформувались поняття кон­ституції держави та конституційного правління. Конституціоналізм відкри­ває шлях до правової держави, у якій має дотримуватися принцип верхо­венства права, гарантія прав, свобод людини й громадянина, судовий захист особи, підзаконність влади та органів управління, взаємна відповідальність держави і громадян. Найбільший вклад у теорію правової держави внесли Дж.Локк, Ш.Монтеск'є, І.Кант, Р.Моль, Ф.Хайєк та ін.

Теорія і практика соціальної держави набула поширення у другій по­ловині XX ст. у найрозвиненіших країнах Західної Європи: ФРН, Швеції, Швейцарії, Австрії, Франції, Норвегії. її ідеологи Т. Ріттер, К. Хессе, А. Бра-ун, Д.Ролс, М. Годе та ін. вважали, що сучасна держава повинна перш за все дбати про добробут і безпеку громадян. Тому однією з її важливих функцій вважається перерозподіл доходів між різними соціальними верствами для того, щоб забезпечити права кожної людини на гідне життя. Ідея соціально орієнтованої держави посідає чільне місце в соціал-демократичному русі, який пропагує ідеї рівності, справедливості, соціального миру та злагоди. Соціальною державою може стати країна з високим рівнем економічного розвитку та зрілою демократією. Як зазначено у першій статті Конституції, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держа­ва. Однак не всі ці ознаки набули достатнього наповнення реальним зміс­том. Це, в першу чергу, стосується соціальності української держави, адже економіка

Партія як політичний інститут: ознаки, функції, типи.

Політичні партії, громадські організації та рухи належать до недержав­них, добровільних інститутів. їх формування, соціальне призначення та права в Україні визначені у 36 та 37 статтях Конституції, законами «Про об'єднан­ня громадян» (16.06.1992р.) та «Про політичні партії в Україні» (5.04.2001р.), власними статутами та програмними документами. Розбудова демократії в Україні супроводжується активним використанням її громадянами консти­туційного права на об'єднання.

Яку частину суспільства об'єднують партійні формування?

Партія - це добровільне об'єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку. Оскільки таких про­грам може бути багато, то й число партій інколи сягає кількох сот. Однак політичне майбутнє мають лише ті партії, які висувають реальні програми і які підтримує значна кількість громадян. Політолог із США Дж. Лапаламбара вказує на такі ознаки партій як організованість, наявність власної ідеології і програми, боротьба за владу та електорат. Партії здебільшого формуються із комітетів (штабів), що підтримують на виборах кандидатів на високі дер­жавні пости, з парламентських фракцій та масових суспільних рухів, з ініці­ативи груп рядових громадян тощо.

У структурі партій можна виділити партійних лідерів, партійну еліту та актив, рядових членів партії, а також партійний електорат (симпатиків партії). Функції партії поділяються на: 1) політичні (осмислення та пред­ставлення інтересів суспільних груп, народу в цілому, боротьба за владу, формування органів влади, вироблення та реалізація політичного курсу); 2) ідеологічні (розробка партійної ідеології, ведення пропаганди та агітації, політичне виховання членів партії, широкого народного загалу); 3) органі­заційні (прийом громадян у партію, підбір кадрів для партійних структур та державного апарату, організація партійних фракцій у представницьких ор­ганах влади).

Можливі різні критерії типології політичних партій. За участю у владі виділяють правлячі, опозиційні та нейтральні партії; за соціальною та де­мографічною базою - буржуазні, робітничі, селянські, жіночі, молодіжні; за ідеологічною спрямованістю - ліберальні, консервативні, комуністичні, соціал-реформістські; за політичним темпераментом (програмними цілями та методами їх досягнення) - праві, ліві, центристські, право- і лівоцентристські, ультраліві та ультраправі. (Типологію основних українських партій за тем­пераментом.

Поняття і види партійних систем.

Політичні партії країни представляють собою певне системне утворен­ня. Однак, крім зв'язків між партійними організаціями, які сформувалися у політичному процесі, поняття «партійна система» акцентує увагу на зв'я­зок партій з органами державної влади. На ту чи іншу партійно-владну кон­фігурацію впливають різні чинники: розстановка політичних сил, тип полі­тичного режиму, історичні традиції та інше. Важливим є також наявність певної кількості впливових політичних партій. За підтримкою електорату та відносною кількістю місць у парламенті партії поділяють на мажори­тарні, які здобувають більше 50% голосів виборців, домінуючі (ті, що ма­ють найбільшу підтримку електорату, але меншу за 50%) і міноритарні (рі­вень їх підтримки не сягає більше 10%). Так звана двопартійна (бінарна) система, яка діє у США, Великобританії та ряді інших держав, має дві впли­вові партії, одна з яких отримує більше половини голосів виборців. Ця ма­жоритарна партія (наприклад, у 2004 році - Консервативна партія США) формує уряд (кабінет) і одноособово править країною. Демократична партія США є в опозиції і чекає підтримки електорату. У ФРН мажоритарних пар­тій немає. Тут є дві домінуючі партії - соціал-демократи та християнські демократи, які набирають на виборах 30-40%) голосів. Кожна з них утворює блоки з так званими «половинними» партіями - Партією зелених та Вільни­ми демократами, які спроможні набрати лише 10-15% голосів. Сума голосів одного з блоків сягає більше 50% і він стає правлячим. Така партійна систе­ма часто називається два з половиною партійною. Останніми роками при владі у Німеччині перебував блок соціал-демократів та зелених. Однак, во­сени 2005 р. після чергових парламентських виборів жодна з домінуючих у Німеччині партій не змогла створити традиційний блок, який би представ­ляв собою парламентську більшість. Це мало наслідком утворення т.з. „ве­ликої коаліції" між християнськими та соціальними демократами під про­водом перших. На виборах вона разом зі своїми союзниками набирає біль­шість голосів і формує уряд. Найбільш досконалу типологію партійних сис­тем запропонував Дж.Сарторі. Він виділяє сім типів партійних систем: однопартійну, гегемоністську, домінування, двопартійну, обмеженого плю­ралізму, поляризованого плюралізму та атомізовану. їх характеристику.

Етапи становлення та сучасний стан багатопартійності в Україні.

У Радянській Україні до 1990 року самостійних національних партій не було. Так звана Компартія України була лише територіальною складовою КПРС, адже союзна партійна організація, на відміну СРСР як держави, судувала не на федеративному, а унітарному принципі. У роки горбачовської перебудови почали формуватися власне українські політичні партії і до кін­ця 1991 року їх налічувалося 11(РПУ, ДПУ, ЛДПУ, ХДПУ, ПДВУ та інші). Однак на виборах у Верховну Раду УРСР, які відбувалися весною 1990 року, право на висунення кандидатів у депутати мали лише КПУ-КПРС та гро­мадські організації. Цим правом сповна скористалися новостворені патріо­тичні громадські формування, в результаті чого у парламенті Радянської України постала Народна Рада, яка, хоч і була у чисельній меншості, вико­нувала роль локомотива національно-визвольної боротьби. Закон про вибо­ри у Верховну Раду України, прийнятий у 1993 році, надавав право партій­них структурам висувати своїх кандидатів у народні депутати. Це стимулю­вало створення нових українських партій, число яких наприкінці 1993 року сягнуло 32-х. Напередодні парламентських виборів у 1998 році закон запро­вадив змішану виборчу систему, за якою половина депутатського корпусу формувалася за партійними списками. Кількість партій знову істотно зрос­ла і становила 52 партійні формування. Подібне сталося і у період 1998-2002 років. Число партій в Україні перевищило 130, багато з яких не мали власної соціальної бази та організаційних структур. Тому у 2003-2004 роках Міністерство юстицій України провело перереєстрацію існуючих партій на основі вимог Закону «Про політичні партії в Україні». Майже 40 партій не змогли підтвердити задекларовану кількість своїх членів, відповідну роботу партійних осередків і були зняті з реєстрації. Але уже восени 2005 року кі­лькість політичних партій знову відновилася.

У 90-х роках XX століття в Україні функціонувала атомізована партій­на система, яка складалася з багатьох маловпливових партій, а уряд форму­вався на позапартійній основі. Однак, після парламентських виборів 1998 року українська партійна система набрала рис системи поляризова­ного плюралізму, коли уряд формувався із числа представників центрист­ських сил, а право-ліва опозиція, представлена такими впливовими партія­ми як, з одного боку, КПУ, СПУ та СелПУ, а з іншого - НРУ, гостро критику­вала парламентську більшість та уряд. Подібна ситуація склалася і після виборів 2002 року. Тоді, незважаючи на високий результат опозиційних сил, пануюча в Україні еліта за рахунок мажоритарників і тиску на опозицію зу­міла створити у Верховній Раді центристську більшість і обрати головою парламенту В.Литвина - лідера блоку «За Єдину Україну», за який проголо­сувало лише 11,7% виборців (Результати голосування за партійними списка­ми у 2002 році. Після перемоги на президентських виборах В.Ющенка, партійна система України набирає нової конфігурації. Істотно на цей процес впливає об'єднання політичних сил у великі партійні структури.

Громадські організації і рухи, їх роль у політичному житті.

Громадські організації - добровільні об'єднання, які створюються для задоволення соціально-економічних, культурологічних, наукових, спортив­них та інших неполітичних потреб та інтересів. Тому вони не належать до власне політичних інститутів. Однак ці формування співпрацюють з партія­ми в процесі реалізації своєї статутної мети. Закон України «Про об'єднання громадян» (1992) проголошує такі права легалізованих громадських органі­зацій: представляти і захищати законні інтереси своїх членів, брати участь у політичній діяльності, вносити пропозицію до органів влади, засновувати ЗМІ, набувати майнових прав. Сьогодні в Україні діє біля 1900 всеукраїнсь­ких громадських організацій, найвпливовішими серед яких є профспілкові об'єднання, спортивні та молодіжні організації. Особливою формою об'єд­нання громадян є так звані «неформальні групи», які не мають фіксованого членства і не реєструються в органах влади (прихильники спортивних ко­манд, відомих артистів тощо).

Суспільні рухи, на відміну від партій та громадських організацій, не мають фіксованого членства та чіткої організаційної структури. Вони вини­кають на основі народної ініціативи з метою розв'язання певних суспільних проблем і після досягнення поставленої мети, як правило, припиняють свою діяльність або трансформуються у більш стійкі об'єднання. Прикладом сус­пільно-політичних рухів є рух «Україна без Кучми», який об'єднав у 2001-2002 роках значну частину населення України, десятки політичних партій та громадських організацій, громадян різних ідейно-політичних орієнтацій. Незважаючи на масовість і тривалість, рух не зумів усунути від влади Л.Кучму та його оточення. Однак він продемонстрував силу народної волі та рішу­чість значної частини українського народу боротися з авторитарно-олігархі­чним режимом. Він змусив владу, хоча б на певний час, повернутися облич­чям до суспільних проблем. Прикладом трансформації суспільно-політич­них рухів у партії є формування на базі руху «зелених» Партії зелених Укра­їни (1992) та перетворення громадського руху «Пора», який був однією з рушійних сил Помаранчевої революції, у Громадянську партію «Пора» (2005).