2. Етапи становлення політичної науки.

Політика стала об'єктом осмислення інтелектуальної еліти в період пе­реходу людства до державної форми організації суспільного життя. Філосо­фи стародавнього світу пояснювали політику з точки зору появи та функціонування держави, взаємодії влади і суспільства. Спершу уявлення про політику мало міфологічну та теологічну форму, але згодом почало набува­ти рис наукового знання, яке розкривало об'єктивні причини та закономір­ності політичних явищ. Вчення про політику мало різний характер: етич­ний, започаткований Арістотелем (мета політики - справедливість, спільне благо); цинічний (коли вважалося, що політика немає нічого спільного з мораллю і здійснюється за принципом «мета виправдовує засоби») та цінні­сно-нейтральний (політична діяльність базується на раціональних, прагма­тичних засадах і не має вочевидь заданого ідеалу).

Знання про політику тривалий час розвивалось у лоні таких наук як історія, філософія та правознавство. Лише наприкінці XIX ст. спеціалісти з конституційного права США запропонували виділити політичні знання в окрему галузь - науку про політику. Приклад науковців США наслідували вчені Європи та інших континентів. Проте, наприклад, в СРСР до кінця 80-х рр. XX ст. ця наука не культивувалася, оскільки вважалося, що сформова­на на Заході «наука про політику» має ідеологічний, буржуазний характер.

Якщо до 40-х рр. XX ст. вчені головну увагу приділяли дослідженням політичної влади, то в середині століття (40-70 рр.) відбувся поворот до про­блем лібералізації та демократизації політичного життя. В останній третині XX ст. увага зосереджувалася на формуванні концепцій постіндустріального суспільства, розробці теорії демократичного елітизму, національних інте­ресів тощо.

3. Інструментарій та функції політології.

Основою будь-якої науки є понятійний апарат і методи дослідження як її інструментарій. У категоріях та поняттях політології відображені найіс­тотніші властивості політичної сфери. їх можна поділити на такі групи: 1) за­гальні поняття (політика, влада, демократія тощо); 2) поняття структури (дер­жава, партія, політична організація, політична система та ін.); 3) поняття функціонування (політична діяльність, політичний процес, вибори тощо); 4) поняття розвитку (політична реформа, революція, модернізація та ін.). Крім власних понять, політична наука використовує загальнонаукові термі­ни (суспільство, культура, прогрес тощо) та категорії наук, які перебувають на стику з політологією (громадянське суспільство, приватна власність, сво­бода, право та ін.) Використовуючи понятійний апарат, науковці формулю­ють закономірності та тенденції політичної сфери.

Серед методів дослідження політичних явищ можна виділити загальні методи, чи, як кажуть, підходи - системний, функціональний, історичний, психологічний, поведінковий (біхевіористський) та ін.; логічні методи - ана­ліз і синтез, поєднання логічного та історичного, моделювання тощо; емпі­ричні методи - спостереження, соціологічне опитування, контент-аналіз, лабораторний експеримент та ін. Якщо у першій половині XX ст. особливої популярності у дослідженні політики набув біхевіористський підхід (аналіз емпіричних фактів поведінки суб'єктів політики), то наприкінці 60-х рр. від­булася постбіхевіоральна революція. За словами авторитетного американ­ського політолога Девіда Істона, проблеми біхевіоризму в тому, що він несе в собі ідеологію емпіричного консерватизму, що базується на методології природничих і точних наук, а соціальна наука не є і не може бути оцінно-нейтральною. Отже, дослідники повинні зважати на ціннісні передумови знання і нести відповідальність за гуманістичні вартості цивілізації.

Роль політології у сучасному суспільстві є вагомою і вона постійно зро­стає. Це засвідчують такі функції політичної науки як методологічна, світо­глядна, інноваційна, інструментальна, прогностична та ін