4. Українська політична думка після національної революції 1917-1921 рр.

На початку XX століття в Україні з'явилася нова генерація політиків та дослідників політичного процесу - О.Бочковський (1885-1939), В.Винниченко (1880-1951), Д.Донцов (1883-1973), Д.Дністрянський (1870-1939), В.Кучабський (1895-1945), В.Липинський (1882-1931), Р.Лащенко (1872-1929), М.Міхновський (1873-1924), С.Петлюра (1879-1926), В.Старосольський (1878-1942), С.Томашівський (1875-1930), М. Хвильовий (1893-1933) та ін. Політична думка в цей час відображала перехід українсь­кого національно-визвольного руху із стадії культурного українофільства до політичної роботи в масах, безпосередньої боротьби за політичну владу та розбудову української державності. Однак українська народна революція 1917-1921 р.р. потерпіла поразку. У радянській Україні певна свобода полі­тичного мислення існувала лише в 20-х роках. Більш сприятливі умови у цьому плані були в Галичині та на Волині. Велика група українських вчених та громадсько-політичних діячів виїхала за кордон, де створила емігрантські політичні організації та науково-освітні заклади. Вся українська гро­мадськість глибоко переживала трагедію програної боротьби за створення власної держави. Це підштовхнуло політиків і вчених до переоцінки подій української революції.

Помітний вклад у розвиток української політології XX століття зробив В'ячеслав Липинський - випускник філософського факультету Ягелонського університету в Кракові (1905) і Вищої школи політичних наук у Женеві (1906), один з організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917), посол гетьмана Скоропадського та УНР у Відні( 1918-1919). Він ске­птично оцінював політику Центральної Ради і активно підтримував геть­манство, в якому вбачав здорові зародки реальної української держави. В.Липинський став одним із засновників консервативного напряму україн­ської політології і творцем концепції т.з. «трудової монархії». Він вважав, що парламентаризм характерний для буржуазної демократії і не підходить до хліборобського класу та загалом до такої хліборобської країни як Украї­на. Крім того, В.Липинський підкреслював, що жодна нація не розпочала і не може розпочати свого існування від демократії і що демократичні нації можуть існувати тільки там, де була чи є своя власна національна держава, або там, де вже були і правили свої власні аристократії. Отже українська держава, на думку вченого, повинна бути спадкоємною монархією, яку б очолював гетьман і в якій би була міцна централізована влада, здатна орга­нізувати націю на захист власних інтересів. Рушійною силою національно­го відродження В.Липинський вважав національно-державницьку ідеологію. Коли відродження нації, писав він, відбувається без національного ідеаліз­му, без любові до цілої нації в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом нової волі й неза­лежності нації, що йде в парі з відродженням усіх європейських народів, то внаслідок того з самого поняття нації викидається весь його живий творчий зміст. Українську державницьку ідеологію В.Липинський будував на давніх народних традиціях, зокрема, на державному досвіді гетьманської України ХVII-ХVIII ст. і давній культурі української хліборобської спільноти.

Важливою у концепції В.Липинського є теза про те, що державу можна збудувати лише за ініціативою провідної верстви нації - аристократії; саме вона здатна повести за собою пасивну більшість. «Без національної аристо­кратії, підкреслював В.Липинський, - без сильних і авторитетних провід­ників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування немає і не може бути нації». Але передумовою провідної ролі аристократії є її прагнення до влади, готовність боротьби за цю владу. Ці стани душі і розуму слід цілесп­рямовано формувати.

Великий вплив на багатьох українських політичних діячів з 20-х років XX століття мав Дмитро Донцов - політик, публіцист, ідеолог. Передумо­вою створення власної держави він вбачав формування української нації як самосвідомої суспільної, культурної і політичної одиниці. Зміст своєї кон­цепції «чистого» або «інтегрального націоналізму» Д.Донцов виклав у праці «Націоналізм», яка вийшла в світ у 1926 р. і стала настільною книгою членів ОУН. Ідейно-теоретичними засадами інтегрального націоналізму були фі­лософський волюнтаризм, політичний і соціальний ієрархізм, ідеї «правля­чої касти», «ініціативної меншості» та «творчого насильства». В житті, вва­жав Донцов, панує закон соціального дарвінізму: сильніші нації перемагають слабші і нав'язують їм свій спосіб життя. Сила нації - у націоналізмі як певному світогляді. Щоб поширити і зміцнити його в українському народі потрібно, на думку Д.Донцова, перетворити українця в людину, яка б горіла майже фанатичною любов'ю до своєї нації й визнавала б моральним і етич­ним тільки те, що зміцнює силу нації та забезпечує її зростання. Д.Донцов відкрито пориває з принципом визнання права на самовизначення інших націй, які живуть в Україні, відкидає всі доктрини, що обмежують вплив національної волі українців. Саме у волі до життя й до влади він бачив поча­ток усіх здорових людських поривань, «вічний невсипущий гін», який пере­творює людину та ідеї. Поняття волі, на противагу інтелектові, є централь­ною тезою ідеології інтегрального націоналізму. «Ініціативна меншість», - за словами Д. Донцова, - «група, яка формує неясну для неусвідомленої маси ідею, що робить її доступною цій масі і, нарешті, мобілізує «народ» на боро­тьбу за цю ідею». Щоб забезпечити перемогу національної ідеї, ініціативна меншість повинна застосувати «творче насильство». «Мусимо зняти з доро­ги, - говорив Донцов, - всі декадентські доктрини, що заважають консолі­дувати націю навколо одного ідеалу, всі ці лібералізми, демократизми, соці­алізму пацифізми».

Криза інтегрального націоналізму розпочалася на початку 40-х років, а зго­дом, в 1943 р. відбулася ґрунтовна ревізія ідейно-програмних засад цієї кон­цепції і повернення до тих націоналістичних позицій, що їх накреслив до пер­шої світової війни Микола Міхновський. Йшлося про звільнення націоналізму Д.Донцова від елементів авторитарно-елітарного мислення, тоталітарної прак­тики і перехід на позиції демократизму. Сьогодні демократичний націоналізм є однією з провідних політичних сил українського суспільства.

Крім монархічних і націоналістичних підходів до обґрунтування шля­хів політичного розвитку України, цікавим є певний досвід національно-державницької трансформації в рамках комуністичної ідеології і практики. В зв'язку з цим показовими є ідеї Миколи Хвильового - комуніста, україн­ського радянського публіциста і письменника.

«Впродовж століть політичної неволі в українців, - твердив М. Хвильо­вий, - виробився комплекс рабства. Україна стала простим географічним поняттям. Для зміни такого стану речей слід переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею: рішуче викоренити рабську психологію і змінити плаксиву «хохляцьку» розхлябаність і сахаринність, що породжува­ли до цього часу тільки безвольних людей , знову на вольовий і мужній на­род. Тільки це може відкрити перед Україною нову величну сторінку історії». Українська нація, вважав Хвильовий, йдучи шляхом духовно-культурного відродження, повинна втілити в собі кращі риси цивілізованої європейської людини. Хвильовий також підкреслював, що прийшов кінець не лише «малоросійщині, українофільству і просвітництву, але й задрипаному москво­фільству». На його думку, українське суспільство, яке створює реальні пере­думови для самостійного економічного та інтелектуального розвитку не може погодитись на панівне становище російської культури на українській землі. Послідовно проводячи національну ідею у сфері культури й поширюючи її на економіку і культуру, М.Хвильовий дійшов висновку про необхідність зміцнення політичної незалежності України: «Ми під впливом своєї еконо­міки прикладемо до нашої літератури не «слов'янську теорію самобутності», а теорію комуністичної самостійності. Росія не самостійна держава? Само­стійна! Ну, так і ми самостійні».

У 20-3 0-ті роки XX століття значних успіхів досягла зарубіжна україн­ська політологія. В емігрантських колах діяло багато досвідчених політиків і науковців, які, озброївшись досягненнями світової політології, історіософії, соціології та інших суспільних наук, всебічно аналізували історію і сучасне життя України. В українському зарубіжному державознавстві в післявоєн­ний період розвивалися три основні наукові напрями: народницький (ново-народницький), консервативний і національно-державницький (див.: Потульницький В.А. Теорія української політології.: Курс лекцій. - К., 1993). їх відрізняють критерії історичної оцінки та методологічні підходи, політичні моделі подальшого розвитку України.

Ідеологія новонародників (М.Грушевський після його повернення в Україну, РЛащенко, С.Шелухін) відрізняється від поглядів народників XIX - початку XX століття, перш за все, більшим інтересом до історії українсь­кої державності, форм українського державного будівництва. Представники цієї наукової школи досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, можливі федеративні союзи України з іншими народами, демократичні традиції в українському краї. У відсутності україн­ської державності новонародники звинувачували сусідні країни, в основно­му Росію та Польщу. За найвищий критерій історичного прогресу вважали народний добробут і народоправство. В силу історичних особливостей і тра­дицій, психологічних характеристик та орієнтацій українського народу, Укра­їна, на їхню думку, повинна бути республікою.

Представники консервативного напрямку в українській політології -С.Томашівський, В.Кучабський, ВЛипинський - обґрунтовували необхід­ність монархічного ладу для України. Основною причиною втрати Україною своєї державності вони вважали внутрішню слабкість українського народу і, особливо, відсутність національної еліти. На їх думку, вирішення всіх державо­творчих питань для України можливе лише за умови створення суверенної не­залежної держави, де єдиною спільною ознакою для людей різних національ­ностей, релігій і мов стане громадянство української держави.

Учені національно-державницького напряму в українській політичній науці - С.Дністрянський, С.Рудницький, О.Ейхельман, В.Старосольський, О.Бочковськиий вимагали беззастережного визнання права кожної нації як історичної спільноти на власну державність. Основними критерія­ми історичної доцільності тієї чи іншої форми державного будівництва вони вважали інтереси нації, а національну ідею і національну психологію визна­чали як сутність нації, що скеровує народ на боротьбу за свої інтереси. В ідеях демократії і республікансько-демократичної державності представни­ки цього напрямку політологічної думки бачили основу життя українського народу.