3. Національне відродження і розвиток української політич­ної думки в XIX - початку XX ст.

Новітній етап розвитку української політичної думки пов'язаний з лі­бералізацією суспільних відносин і підняттям могутньої хвилі українського національного відродження на початку XIX ст. Вагомий вклад у розвиток політичних поглядів у цьому сторіччі внесли представники різних сфер інте­лектуальної діяльності: історики М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, юристи О.Терлецький, М. Володимирський-Буданов, пись­менники Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка та інші.

Після вбивства у 1801 р. імператора Павла І і на початку царювання Олександра І, в Росії розпочався період певної політичної лібералізації. В 1804 р. у Харкові засновано перший в Україні університет, який став голо­вним центром українського культурно-наукового життя. Дворянство, в т. ч. й українське, почало утворювати таємні гуртки (масонські ложі), в яких об­говорювалися шляхи політичного розвитку Російської імперії та народів, які її населяли. Новгород-Сіверський-Полтавський гурток у 1818 р. видав «Істо­рію Русів». Полтавська ложа «Любовь к истине», членами якої були І.Котляревський, українські дворяни, що були вихідцями із старовинних козацько-старшинських родів - С.Кочубей, В. Тарнавський, В. Лукашевич та ін., на чільне місце ставили питання відродження української державності. У катехізмі товариства говорилося про те, що реалізація національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України від Росії.

Першим українським політологом слід вважати Миколу Костомарова (1817-1885). Він досконало знав історію України, інших слов'янських наро­дів, у своїх дослідженнях опирався на досягнення світової філософської, історичної і соціологічної думки. Рушійною силою-української історії вче­ний вважав народні маси, самосвідомість; чим свідоміший народ, підкрес­лював Костомаров, тим швидше він знайде самого себе і самовизволиться.

Політична концепція М.Костомарова обґрунтована в «Книзі буття українсь­кого народу», працях «Думки про федеративні начала у давній Русі», «Дві руські народності», «Риси народної південно-руської історії» та ін.

М.Костомаров був не лише вченим, але й громадсько-політичним дія­чем, одним з ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства поруч з такими видатними представниками української нації як Т.Шевченко, М.Гулак, О.Навроцький, П.Куліш. Основні завдання кирило-мефодіївців були такі: 1) побудова слов'янської спілки християнських республік; 2) знищення крі­пацтва та абсолютної царської влади в Російській імперії як необхідної умо­ви зашуганих \\к\ стаж»; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ через здійснення християнського заповіту слов'янами. Члени товариства закликали всіх слов'ян об'єднатися, але за умови, що кожний народ зможе утворити свою суверенну державу, збудовану на демократич­них засадах. Братчики прагнули досягти ідеалу не тільки шляхом державної реформи, але й поширенням освіти, проповідуванням християнських ідей, моральним удосконаленням людей.

У 30-40 х роках XIX ст. центр українського культурного життя перемі­щається із Харкова до Києва і Галичини (в 1834 р. засновано Київський уні­верситет, а у 1848 р. відкрита перша українознавча кафедра на філософсько­му факультеті Львівського університету). Досліджували політичну історію України такі визначні вчені та громадські діячі як В.Антонович і М.Драгоманов.

Володимир Антонович (1834-1909) на відміну від М.Костомарова- не реаолюціонер-романтик, а народник і демократ, культурник-поступовець, політичний реаліст. У своїй праці «Про козацькі часи на Україні» В.Антонович виклав власне розуміння політичної науки, яка вимагає засо­бів аналізу більше математичних, ніж гуманітарних: політик мусить добре знати розклад суспільних сил і наперед знати, за що і коли слід боротися у тій чи іншій ситуації. Український національний тип В.Антонович характе­ризував як свого роду бездержавний, відзначаючи в ньому відсутність будь-яких намагань витворити власну державність. Учений підкреслював, що росіяни розвинули у своєму історичному типі принцип авторитету і монар­хічної влади, поляки - принцип аристократизму, а українці - громадської правди і рівності. Підтримуючи ідею слов'янського федералізму, В. Анто­нович водночас не раз висловлював думку про шкідливість для України зв'я­зків з Росією, насамперед у культурному відношенні.

Поруч з М.Костомаровим, одним із засновників української політології, є видатний учений, політичний та громадський діяч Михайло Драгоманов (1841-1895). Якщо Костомаров був більше істориком, ніж політологом, то Драгоманов більшість своїх праць присвятив політичній тематиці. Основними його політо­логічними дослідженнями є такі: «Рай і поступ», «Старі хартії вольностей»,

«Чудацькі думки про українську справу», «Східна політика Німеччини і обру­сіння» та ін. Політичний світогляд М.Драгоманова побудований на таких заса­дах: визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя; ідея еволюції політичної системи Росії як засобу проведення широких політичних реформ; ідея культурництва, тобто переконання в тому, що визволь­на боротьба має вестися лише просвітницькими засобами і що культура має стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; пе­реконання в тому, що політична діяльність і боротьба мають базуватися на мо­ральному грунті, оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів»; ідея європеїзму: зв'язок України з Західною Європою є джерелом прогресу першої; переконан­ня в тому, що історичний процес у Росії і Україні повинен пройти, як і в країнах Західної Європи, парламентсько-земський етап; ідеї федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальних умов перебудови Російської імперії на автоном­них засадах.

Наприкінці XIX на початку XX ст. центром українського національного відродження, своєрідним українським П'ємонтом, стали Західні терени Укра­їни і, особливо, Галичина. Значний вклад у політичне пробудження українців-русинів внесла «Руська Трійця» (засновники М.Шашкевич, Я.Головацький, І.Вагилевич, 1830р.), перша українська політична організа­ція «Головна Руська Рада» (1848р.), видання «народовцями» політичних ча­сописів «Батьківщина» і «Діло», заснування в 1885 р. «Народної ради», а згодом і масових політичних партій. У Галичинні жили і творили пересліду­вані царським режимом М.Драгоманов, М.Грушевський, інші видатні літе­ратурні, наукові та політичні постаті Великої України. Серед місцевої інте­лігенції слід відзначити І.Франка, М.Павлика, К.Левицького, Є. Левицького, О.Барвінського, М.Ганкевича та ін.

Івана Франка (1856-1916) як філософа, письменника, громадсько-по­літичного діяча глибоко хвилювали теоретичні й практичні проблеми полі­тичного розвитку української нації. Він прагнув проаналізувати сам істори­чний факт виникнення держави, її еволюцію, стан і роль у майбутньому со­ціалістичному суспільстві (Франка певний час полонили соціалістичні ідеї), зв'язок проблем українського відродження і побудови в Україні власної дер­жави. Проаналізувавши погляди на суспільство, державу і політичну владу соціалістів, комуністів, анархістів та ін., І.Франко дійшов твердого виснов­ку, що їх заклики «повороту до природи, до селянського стану, до бездержа­вності, заведення повної спільності - все це такі панацеї, яких не зварить і не приготує ніякий аптекар». Дослідивши сутність ідеї т.з. «народної дер­жави», виробленої теоретиками німецької соціал-демократії, І.Франко пока­зав всю утопічність і політичну шкідливість такої ідеологічної конструкції. «Люди виростали б і жили б в такій залежності і під таким доглядом держа­ви, - писав він, - про який тепер у найабсолютніших поліцейських державах нема й мови. Народна держава сталася би величезною народною тюр­мою». У своїй праці «Поза межами можливого» І.Франко чітко сформулю­вав ідеал політичної самостійності України. «Ідеал національної самостій­ності у всякому погляді, - підкреслював Каменяр, - культурнім і політичнім, лежить для нас поки що поза межами можливого. Нехай і так. Та не забувай­мо ж, що тисячі стежин, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами і тільки від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи підемо тими стежинами в напрямі до ньо­го, чи може звернемо на зовсім інші стежки».

Ключовою фігурою у розробці ідеології українського самостійності став Микола Міхновський (1873-1924) - автор відомої промови «Самостійна Україна», виголошеної у 1899 р. на шевченківському святі. На його погляд, головною умовою відродження української нації є державна самостійність України. Російське самодержавство порушило угоди українських гетьманів з московським царем, що дає політичні та правові підстави для розриву со­юзу України та Російської імперії. «Ми, - говорив Міхновський, - візьмем силою те, що нам справедливо належить». Ідеї українського самостійництва стали предтечею українського націоналізму (див.стор.219).

Михайло Грушевський (1866-1934) як політик був засновником Націона­льно-демократичної партії Галичини, Товариства українських поступовців у Києві, творцем засад української незалежної держави, першим президентом УНР. Але політична діяльність була лише доповненням до його титанічної наукової праці. Обізнаність М. Грушевського в сфері історії, літератури, мистецтва дали змогу виробити власне розуміння політичного процесу, його наукове пояснен­ня. Головне місце в його суспільно-політичних поглядах посідали три категорії: «народ», «держава», «герой в історії». Як і українські народники, М.Грушевський під «народом» розумів «село, українське селянство». Саме «маса народна» є у нього справжнім творцем історії; її інтереси стоять вище інтересів держави. Народ проносить крізь віки, різні історичні обставини ідею «національної са­мооборони». М.Грушевський твердив, що вся історія українського народу - це розбудження енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої на­ціональної смерті. На такій історичній основі виростають ідеали українського народу: ідеал справедливості, свободи, рівності та ін. По суті, поняття народу в М. Грушевського тотожне поняттю нації.

М.Грушевський був федералістом. Він сподівався на чесну і справедли­ву державну федерацію з Росією і тільки сувора політична дійсність переко­нала його в необхідності проголошення повного суверенітету УНР. Великий вклад вніс М.Грушевський у дослідження історії української державності, переконливо довівши, що Київська Русь у своїй етнічній суті була державою українців-русинів, а московське князівство, яке сформувалося після падіння Київської держави, мало окрему національну основу.