3. Консерватизм і неоконсерватизм. Праві та правоцентристські партії України.

Критиком лібералізму справа виступив консерватизм, що набрав сили після перших буржуазних революцій, коли стали очевидними вади нового суспільного ладу. Консерватори вважають, що ліберали недооцінюють мо­раль і значення колективної солідарності, бездумно ламають століттями напрацьовані традиції, принижують роль провідної верстви і надто довіряють масам. Системний виклад ідей консерватизму зробив англійський політич­ний діяч і філософ Едмунд Берк у праці «Роздуми про французьку револю­цію» (1793). Суспільство, на його погляд, має сповідувати культ моралі і на­ціональних традицій; в основу політичної діяльності мають бути покладені релігійні та духовні вартості, свобода і відповідальність, наступність і обе­режність у реформуванні суспільних відносин. Слід дбати про сильну дер­жаву, пріоритет інтересів держави над інтересами індивідів, з повагою ста­витися до вищих класів (аристократії), зміцнювати авторитет церкви, сім'ї і школи, розвивати національну культуру та патріотизм народу. Як і ліберали, консерватори вважали священною приватну власність, ратували за розвиток підприємництва, недопустимість втручання держави у функціонування еко­номіки. Консерватизм як система ідей, які захищали традиційний спосіб жит­тя, монархізм, феодальні порядки, формувався і до буржуазних революцій у Західній Європі (праці Ж. Бодена, А. Рішельє, Дж. Назаріні, К. Рольфа, Ф. Прокоповича та ін.). У XIX ст. консервативна ідеологія збагатилася пра­цями Л. Бональда, Ж. Местера, Г. Гегеля, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Со­ловйова та ін. У XIX ст. консерватизм визнає капіталізм, засади ліберально-демократичного ладу, хоч продовжує відстоювати ієрархічність суспільного устрою. В цілому консерватизм, безвідносно до історичної доби та конкре­тної держави, можна визначити як політичну ідеологію і практику суспіль­но-політичного життя, яка орієнтує на збереження і підтримку існуючих форм суспільного ладу, традиційних цінностей і морально-правових засад. Його основними цінностями є сім'я, релігія, мораль і традиція.

У середині 70-х рр. XX ст. під впливом нової хвилі глобальних кризо­вих явищ формується неоконсерватизм як своєрідний синтез традиційного консерватизму, лібералізму й технократизму. Неоконсерватори наполягали на обмеженні втручання держави в економічні, соціальні та інші суспільні відносини, створенні умов для суто ринкових регуляторів, поєднання демо­кратії з елітизмом (ідеї Ф. Хайєка, Д. Белла, Н. Крістона, 3. Бжезинського). Окремими видами доктрин сучасного консерватизму є традиціоналізм, лібертаризм та християнська демократія. Традиціоналізм закликає поверну­тися перш за все до традиційних засад суспільності: сім'ї, релігії, громади. Лібертаризм (або «економічний консерватизм») наголошує на необхід­ності повернення до вільного ринку, а отже використанні ідей класичного лібералізму. Християнська демократія вважає пріоритетом у налагодженні суспільного життя суворе дотримування норм християнської моралі.

Впливові консервативні партії викликають у другій половині XIX ст (Республіканська партія США (1854), Консервативна партія Великобританії (1867) та ін.). В Україні класичні засади консерватизму розвивав В'ячеслав Липинський, який став ідеологом та лідером Української демократично-хліборобницької партії (1917), Українського Союзу хліборобів-державників (1920) та Братства Українських клясократів-монархістів (1930), що мали консервативно-монархічне, гетьманське спрямування. У 1990 р. постає ряд консервативних партій сучасної генерації українського народу - Українська республіканська партія (1990), Християнсько-демократична партія України (1990) та ін. Однак найбільш впливовими сучасними українськими партія­ми стали правоцентристські організації, які поєднують засади консерватиз­му і лібералізму - Народний рух України (1993), Партія «Реформи і Поря­док» (1997), Українська народна партія (1999) та ін.