8. Форми визнання.

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

• de facto;

• de jure;

• ad hoc.

Визнання de facto —це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити вста­новлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнан­ня de facto є практичним визнанням, що передбачає економічні і культурні контакти за відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), стосовно якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960році СРСР визнав de facto Тим­часовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило,через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure —повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин. Воно передбачає встановлення між суб'єктами МП міжнародних відносин у повному обсязі і супроводжується, як правило, заявою про офіційне визнання і встановлення дипломатичних відносин. Так, Указом Президента РФ від 26.08.2008 № 1260 Республіка Абхазія була визнана Росією "як суверенної і незалежної держави". МЗС Россі було доручено "провести з Абхазької Стороною переговори про встановлення дипломатичних відносин і досягнуту домовленість оформити відповідними документами".

Як специфічний вид визнання можна розглядати визнання ad hoc (визнання на даний випадок). Це відбувається, коли одна держава вступає з іншою державою або урядом у якісь "разові" відносини (скажімо, захист своїх громадян, які перебувають в даній державі) при політиці офіційного невизнання. Такі дії не розглядаються як визнання.

Іноді визнання виступає у формі дій, які явно свідчать про визнання (так зване "мовчазне визнання"). Прикладами можуть служити встановлення дипломатичних відносин з новою державою, укладення двостороннього договору або продовження відносин з новим урядом, які прийшли до влади в результаті революції.

Однак не розглядається як визнання факт участі не визнають один одного суб'єктів МП в одному договорі або однієї міжнародної організації (ст. 82 Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру (Відень, 14 березня 1975)). Приміром, згідно зі ст. 9 Акту міжнародної конференції по В'єтнаму (1973 г.) підписання Акта "не означає визнання будь-якої Сторони в тому випадку, якщо цього визнання не було раніше". Участь у договорі і представництво в міжнародній організації, з одного боку, і визнання, з іншого боку, - правовідносини, регульовані різними нормами МП.

8. Види визнання.

Види визнання розрізняють залежно від дестинаторів визнання. Можна виділити традиційні види визнання (держав і урядів) і по­передні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції (вигнанні)).

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на між­народну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав і т.д.Основним критерієм визнання в даному випадку є незалежність ви­знаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що встановився, а не тільки законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні має бути відмовлено знову створеній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду або ж ство­рені з порушенням принципу самовизначення.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнан­ням нової держави,тому що акт визнання безпосередньо адресується йому.

Визнання уряду за своєю суттю означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі. Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Товара) і Мексики Хенаро Естради (доктрина Естради),що сформувалися на початку XX століття в практиці держав амери­канського континенту.

Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції дер­жав Центральної Америки від 20грудня 1907року, у ст. 1якої є зобов'язання урядів договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики,Нікарагуа і Сальвадору) не визнавати уряди, що мо­жуть установитися в одній з п'яти країн у результаті державного перевороту або революції, спрямованих проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті обмеження перма­нентних революцій в іспано-американських країнах.

Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністерства закор­донних справ Мексики про визнання держав від 27вересня 1930року, у якому уряд Мексики інструктував своїх дипломатичних представників у країнах, де відбулися перевороти, про те, що «Мек­сика не висловлюється з питання про надання визнання»,тому що в результаті заяв про визнання «...створюється образлива практи­ка, яка, крім того, що зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить позитивну або негативну оцінку з питання про за­кономірність режиму».Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, виноситься на розсуд іноземних урядів».

Існує й ряд інших доктрин щодо визнання урядів: Доктрина законності стверджує, що уряд, що прийшов до влади в державі, є законним не у зв'язку з керівництвом країною де-факто, а у зв'язку з тим, чи відповідає його поява встановленому в такій державі правопорядку й конституційним нормам.

Доктрина «ефективного контролю» висуває на перший план вимогу ефективного контролю нового уряду над територією держа­ви, що, по суті, стає основною вимогою у вирішенні проблеми його визнання.

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у наш час практика міжна­родного життя знає визнання уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголо­шують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки на­род кожної держави вправі вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом від­носин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

а) уряд проводить дійсний контроль над більшою частиною країни й ефективне керівництво нею;

б) у процесі приходу до влади нового уряду не були суттєво по­ рушені права людини.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання de facto нового уряду виражається різноманітними засобами: певною заявою; підписанням угод, що мають тимчасо­вий характер або обмежене значення; підтриманням епізодичних відносин із новим урядом і т.д. Визнання de facto уряду не зумов­лює в обов'язковому порядку визнання компетенції його судової, адміністративної або іншої влади чи наслідків екстериторіальності його актів.

Визнання de jure нового уряду випливає або з певної заяви, або з позитивного факту, що однозначно показує наявність наміру на­дати це визнання (конклюдентні дії). За відсутності такої заяви або факту, визнання не може бути отримано. Визнання de jure нового уряду має зворотну силу з моменту, коли він почав здійснювати свою владу.

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така практика була значно поширена під час Другої світової війни і мала на меті насамперед підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду єв­ропейських країн і позбавлення їх державності. Це стосувалося урядів Польщі, Франції, Чехії та деяких інших, що були вигнані з території своїх держав і знайшли захист в інших країнах або в цих країнах були сформовані (Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком у Великобританії, Французький Комітет на­ціонального визволення, що очолювався генералом Де Голлем, в Алжирі, Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешом у Великій Британії).

Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося за наявності певних критеріїв:

а) тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;

б) наявності підпорядкованих такому уряду військових фор­ мувань, що борються за визволення своєї країни (дивізія ім. Т. Костюшко, що складалася з чехів і словаків, яка воювала разом із Червоною Армією; армія Крайова Рада народова (у польського уряду у вигнанні) і з 1944 року Армія Людова, що воювала разом із Червоною Армією (у Люблінського уря­ ду); повітряна ескадрилья «Нормандія-Неман», що боролася разом із Червоною Армією і військові формування в Північній Африці — у французького уряду).

Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втрачає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у вигнанні є за­ходом, що має тимчасовий і винятковий характер. У наш час такий вид визнання використовується досить рідко.

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнання учасника міжнародно-правових відносин, що регулюються законами і звича­ями війни і виникають у зв'язку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам бере на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотриму­ватися законів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином.

У наш час визнання сторони фактично воюючою трансформува­лося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розу­міється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадян­ської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї держави і ведуть збройну боротьбу проти колонізато­рів, диктаторських, фашистських та інших антидемократичних ре­жимів за самовизначення свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони стоїть на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнан­ня повсталої сторони необхідне при виступі внутрішньодержавних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник).

Таким чином, хоча точного розмежування понять повсталої і воюючих сторін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнародному конфлікті від повсталої сторони в громадянській війні полягає в тому, що в останньому випадку такий статус виникає у внутріш­ньодержавного суб'єкта тільки після міжнародного визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права.

Статус повсталої сторони, що передбачає менший обсяг прав, ніж статус воюючої сторони, надає право учасникам збройної боротьби у випадку їхньої поразки і переходу на територію іншої держави вимагати від неї надання захисту, а держава, що надала захист, зобов'язана їх розглядати як комбатантів (учасників військових дій) і не видавати владі, що одержала над ними перемогу. Повстала сторона також зобов'язана дотримуватися законів і звичаїв ведення війни.

Визнання сторони повсталою в сучасній міжнародно-правовій практиці вже не зустрічається.

Соціальна цінність визнання полягає в тому, що на його основі здійснюється правонаступництво держав.