6. Міжнародна правосуб'єктність фізичних осіб

Основними аргументами, які засвідчують наявність у таких осіб міжнародної правосуб'єктності, є такі:

1. - здатність фізичної особи володіти правами і виконувати обов'язки, що безпосередньо виникають із норм міжнародного права. Так, значну кількість міжнародних актів у сфері прав людини адресовано безпосередньо фізичним особам. До таких, зокрема, можна віднести Пакт про громадянські та політичні права 1966 р., Пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенцію про захист основних прав і свобод людини 1950 р. та інші, на які можна безпосередньо посилатися як у національних, так й у міжнародних органах;

2. - можливість брати участь у міжнародних правовідносинах, Фізична особа, зокрема, стає безпосереднім учасником міжнародних відносин у випадку, коли звертається у міжнародні органи, наприклад, Європейський суд прав людини. Схожа ситуація виникає у випадку звернення особи в порядку, передбаченому Резолюцією 1503, тощо;

3. - здатність фізичної особи нести відповідальність, що виникає безпосередньо із норм міжнародного права. Упродовж двох останніх десятиліть почастішали випадки притягнення особи до кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного права. При цьому варто зазначити, що така відповідальність не опосередковується застосуванням національного законодавства, а виникає безпосередньо із норм міжнародного права і, як правило, її застосовують органи міжнародної юстиції.

Як і раніше, спірною є думка про правосуб'єктність індивідів (фізичних осіб) у міжнародному праві. Так, австрійський юрист-міжнародник А. Фердросс, розглядаючи поняття і види суб'єктів міжнародного права, відзначав, що "суб'єктами міжнародного права є особи, поведінка яких регулюється безпосередньо міжнародним правопорядком".

Американський юрист Ч. Хайд у своїй багатотомній праці "Міжнародне право, його розуміння і застосування Сполученими Штатами Америки" зазначав, що у численних багатосторонніх договорах відображається властиве різним групам держав усвідомлення необхідності обмежити свободу фізичних осіб вчиняти протиправні дії (наприклад, проти дипломатичних та інших "представників" держав), які, якщо їх не припиняти, зробили б неможливим міжнародне спілкування.

Слід згадати, що Україна ратифікувала 1996 р. Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Відтепер є реальна можливість кожного громадянина України за потреби і якщо вичерпані всі національні засоби звертатися для захисту своїх прав у Європейський суд з прав людини. При цьому кожна така фізична особа стає стороною у відносинах із суверенною державою, тобто стає учасником міжнародних правовідносин. Отже, індивід дедалі безпосередніше й тісніше контактує з міжнародним правом, розширюється обсяг його міжнародної правосуб'єктності.

Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава почала свою новітню історію з моменту прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 p., схваленого 1 грудня 1991 р. всенародним референдумом. Суверенітет України як об'єктивно властива з моменту виникнення будь-якої держави особливість, характеризує верховенство держави на всій її території і незалежність у міжнародних відносинах. Саме суверенність, притаманна тільки державам, визначає характерні риси держави і як суб'єкта міжнародного права. На основі своєї суверенності Україна ipso facto (в результаті факту свого існування) стала суб'єктом міжнародного права - носієм юридичних прав та обов'язків.

У ст. 2 Конституції 1996 р. закріплена норма про устрій держави, тобто про те, що Україна є унітарною державою. Відповідно до уявлень класичного міжнародного права, що відображені у деяких фундаментальних теоретичних курсах міжнародного права, питань про міжнародну правосуб'єктність унітарної держави не виникало. Вважалося, що унітарна держава бере участь у міжнародних відносинах як єдина держава. Проте на сучасному етапі міждержавних відносин питання про правовий характер не лише самої унітарної держави, а й її складових частин є дуже актуальним. Зростає обсяг таких зв'язків між містами-побратимами, адміністративно-територіальними одиницями тощо.

Ця тенденція належно відображена у конституційному праві України. Поряд з принципом єдності і цілісності державної території (ст. 132 Конституції) за основу територіального устрою України взято також принципи єднання, централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів. Систему адміністративно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста і т.д. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, що визначається законами України. Загалом зростає обсяг укладених регіональних і транскордонних угод у галузі культури, економіки тощо. При цьому питома вага таких зв'язків у системі взаємодії держав стає дедалі більш відчутною і значущою.

Д. І. Фельдман та Г. І. Курдюков. В рамках своїх досліджень, вони розділили теорії міжнародної правосуб’єктності індивіда на три групи:1) теорії, відповідно до яких фізична особа виступала єдиним суб’єктом міжнародного права; 2) теорії, за якими фізична особа визнавалась одним із видів суб’єктів міжнародного права на основі норм міжнародного права; 3) теорії, які визнають фізичну особу суб’єктом міжнародного права, проте виводять цю «якість індивіду» не з норм міжнародного права, а із угод, укладених між державами.Однак, незважаючи на формування у науковій літературі позицій щодо включення фізичних осіб кола суб’єктів міжнародного права, домінуючою у вітчизняній доктрині міжнародного права є точка зору, за якою вказані особи не є суб’єктами міжнародного публічного права. Прихильники такого правового підходу стверджують, що індивіди знаходяться під юрисдикцією держави і виступають суб’єктами внутрішньодержавних правових відносин, атому вони не мають самостійного міжнародного статусу, не володіють юридичною здатністю до незалежної реалізації міжнародних прав та обов’язків; суб’єкти міжнародного права виступають його творцями, їх волею створюються норми міжнародного права, тоді як фізичні особи такими можливостями не наділені; права і свободи фізичних осіб, закріплені у міжнародно-правових документах, насамперед, є виявом волі держави; більшість міжнародних норму сфері прав людини є абстрактними і для їх реалізації необхідно прийняття внутрішньодержавних актів.

еред представників першої групи яскравим прикладом слугує думка І. І. Лукашука, який вважає що «міжнародні акти не містять визнання індивіда в якості суб’єкта міжнародного права». В окремих випадках, коли це питання зачіпається, індивід розглядається як бенефіціарій (користувач), щодо норм міжнародного права, що ж стосується самих прав і свобод, то індивід є їх суб’єктом, для нього вони і існують, але загальноприйняті норми про права людини носять характер загальних принципів права, які притаманні як міжнародному так і внутрішньодержавному праву. Ні міжнародний договір, ні внутрішньодержавний закон не може обмежити права людини —це концепція природних прав людини». Іншої точки зору притримується професор з другої групи В. А. Карташкін, зазначивши, що «держави, ратифікуючи міжнародні договори з прав людини, беруть на себе зобов'язання дотримуватись досягнутих домовленостей не тільки передіншими державами, а й перед своїми громадянами і всіма особами, які перебувають під їх юрисдикцією». На думку В. А. Карташкіна, індивід дедалі активніше бере участь у міжнародному праві та в процесах забезпечення міжнародних стандартів в галузі прав людини, тобто виконує норми міжнародного права і несе відповідальність за їх порушення. Прихильником думки, що правосуб’єктність людини в міжнародному праві все ж таки існує є Тарасов О. В, чиї праці та дослідження взагалі вважаються фундаментальними в науковому просторі. Він наголошує на тому, що жодна інша юридична, релігійна, філософська й соціогуманітарна дисципліна, крім наука міжнародного права, не бере на себе сміливості спростовувати суб’єктність людини. Існує багато можливостей довести міжнародну правосуб’єктність людини. Наприклад, звернутися до норм міжнародного права, що закріплюють міжнародно-правовий статус людини. Якщо є правовий статус, то повинен бути і його носій. Саме цим традиційним (нормологічним) шляхом більшість юристів-міжнародників зробили висновок про наявність міжнародної правосуб’єктності людини. Інший шлях –проаналізувати практику міжнародних трибуналів adhoc, Міжнародного кримінального суду, Європейського й Міжамериканського судів з прав людини та інших міжнародних органів, що допускають до участі в міжнародному процесі фізичних осіб. Комунікативний підхід легко виявляє фізичну особу як сторону подібних міжнародних правовідносин. Однак, незважаючи на поділ позицій з приводу включення фізичних осіб до кола суб’єктів міжнародного права, представників з першої групи виявляється все-таки більше. Прихильники такого правового підходу стверджують, що індивіди знаходяться під юрисдикцією держави і виступають суб’єктами внутрішньодержавних правових відносин, а тому вонине мають самостійного міжнародного статусу, не володіють юридичною здатністю до незалежної реалізації міжнародних прав та обов’язків; суб’єкти міжнародного права виступають його творцями, їх волею створюються норми міжнародного права, тоді як фізичні особи такими можливостями не наділені; права і свободи фізичних осіб, закріплені у міжнародно-правових документах, насамперед, є виявом волі держави; більшість міжнародних норм у сфері прав людини є абстрактними і для їх реалізації необхідно прийняття внутрішньодержавних актів. Дискусійність та спірність міжнародної правосуб’єктності фізичних осіб породило протилежні докази, що людина навіть знаходившись під юрисдикцією держави може виступати не лише у внутрішньодержавних правових відносинах, але й іу міжнародних.

Н. С. Кучерук, вважає, що «існують достатні правові підстави не погодитись із позицією науковців, щодо того що фізичну особу не можна вважати суб’єктом міжнародного права. Насамперед, слід зазна-чити, що звертаючись до Європейського суду з прав людини у справах проти держави громадяни стають повноправними учасниками міжнародних відносин. У даному контексті було б нелогічно говорити про відсутність у громадян здатності до незалежної реалізації міжнародних прав та обов’язків, а отже, і відсутності міжнародного правового ста-тусу, адже, «опонентом» фізичної особи на міжнародно-правовій арені виступає держава як інший самостійний суб’єкт міжнародного права. З цих же підстав, можна говорити про наявність статусу суб’єкта міжнародного права у юридичних осіб, оскільки із позовами до Європейського суду з прав людини звертаються не лише фізичні, але і юридичні особи. Більше того, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 05.02.1963 р. зазначив, що співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються, і суб’єктами визнаються не лише держави, а й громадяни».

Таким чином, вагомою підставою для аргументів третьої групи вчених є практика Європейського Суду, яка прямо зазначає в своїх рішеннях те, що правосуб’єктність фізичних осіб визнана в міжнародних документах. Слід зазначити, що правосуб'єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді міжнародних документів: у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 6); у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р. (ст. 2 і далі); у Міжнародній конвенції про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 р. (ст. 8 і далі) та ін. Прихильники визнання міжнародної правосуб’єктності фізичної особи продовжують робити акцент на тому, що кількість міжнародних договорів, які закріплюють права та обов’язки індивідів як учасників міжнародних правовідносин зростає. Переконливим є той факт, що вони надають індивідам право на звернення до міжнародних судових установ із захисту свої прав, визначають правовий статус окремих категорій індивідів (біженців, жінок, дітей, мігрантів, національних меншин тощо). Відповідно до ст. 25 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод 1950 р. будь-яка особа чи група осіб може направити петицію до Європейської Комісії з прав людини і більш як дві тисячі позовів фізичних осіб до держав розглянув Європейський Суд з прав людини, що значно більше, ніж за всю історію судів було розглянуто міждержавних спорів. При аналізі правовідносин, що складаються в результаті доступу індивіда в міжнародні суди, дослідники зазначають, «було б абсурдно допустити, що одна сторона у спорі –держава, наділена міжнародною правосуб’єктністю, а інша сторона,-індивід, -повністю рівноправна в процесуальному плані».

незважаючи на те, що представників невизнання міжнародної правосуб’єктності фізичної особи в науковому просторі переважна більшість, докази та аргументи представників другої групи є більш переконливими та обґрунтованими. Прихильники безумовної правосуб’єктності індивіда спираючись на рішення міжнародних судових установ та міжнародні документ в повній мірі відстоюють міжнародну правосуб’єктність фізичних осіб, демонструючи власне ставлення до даної правової дискусії.