3. Співвідношення прав людини і прав громадянина

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, але не тотожними.

Відмінності між правами людини і правами громадянина:

Права людини є	Права громадянина
Позатериторіальними - існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою	Територіальні (національні) - передбачають наявність громадянства, тобто юридичний зв'язок людини і держави
Загально-соціальними - належать людині за фактом народження як природні, невідчужувані права (апатриди, біженці не мають громадянства, але мають права людини)	Спеціально-соціальні (юридичні) - закріплюються в законодавстві, нормативно-правових договорах, судових прецедентах і перебувають під захистом держави, громадянином якої є особа
Природно залежними-.залежать від природи людини, належать їй від народження, задовольняють природні потреби	Політично залежні - залежать від політики держави, державного (політичного) режиму задовольняють як природні потреби, так і політичні та інші інтереси
Невизначено зобов'язальними - не залежать від виконання будь-яких обов'язків. Зобов'язаною стороною виступають сама держава, її органи, посадові особи	Є визначено зобов'язальними - залежать від виконання обов'язків, які мають громадяни держави
Не мають чітко окресленої форми вираження і сфери реалізації - первинно закріплені в міжнародних актах, і їх реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де б не перебувала людина	Мають чітко окреслену форму вираження і сферу реалізації - первинно закріплені в конституції певної держави, і їх реалізація охоплює сферу відносин індивіда з державою

Права людини і права громадянина є близькими поняттями, в ідеалі мають збігатися, оскільки:

1) здійснення прав людини визначається переважно його забезпеченістю з боку держави. Наприклад, апатриди, біженці, а також інші категорії осіб, що не мають громадянства, перебувають під захистом законів держави проживання і міжнародного права;

2) громадянство - основний канал, яким здійснюються права людини.

Насправді збіг прав людини і громадянина можливий далеко не завжди і не скрізь. Доцільно, щоб у Конституції і законах України були чітко прописані положення про права людини і положення про права та обов'язки громадянина.

4. Суб’єктивне та об’єктивне право.

Характеристика проблем правового статусу особи визначає необхідність дослідження поняття права як в об’єктивному, так і суб’єктивному значеннях. Це зумовлюється тим, що особа взаємодіє з обома вищезгаданими проявами права. Норми об’єктивного права регулюють поведінку особи, визначаючи зміст прав та обов’язків, а суб’єктивне право є засобом досягнення можливостей та реалізації інтересів особи. Саме за допомогою об’єктивного та суб’єктивного права особа реалізує себе, свій соціальний, юридичний та моральний потенціал, свої інтереси.

Різниця між правом в об’єктивному та суб’єктивному значенні визнавалася ще римськими юристами. Однозначно ця проблема вирішувалася науковцями США та європейських країн. У вітчизняній науці тривалий час відбувалися спроби визнати категорію суб’єктивного права не суттєвою, такою, що не має самостійного значення. Однак, в подальшому ці тенденції розвитку не отримали і на сьогодні загальновизнаною стала теза про багатоаспектність категорії “право”. Вона набирає різноманітного значення в залежності від того, яке юридичне явище повинно відобразитись терміном право.

В сучасній юридичній літературі слово право вживається в двох основних значеннях - об’єктивному та суб’єктивному. Це надає можливості розглянути правову дійсність в двох аспектах: як систему встановлених чи санкціонованих державою норм і як можливості та повноваження, що належать суб’єктам на основі і в межах цих норм.

В сучасній науці об’єктивне та суб’єктивне право визначаються самостійними та взаємозалежними категоріями, що відображають різноманітні сторони правової дійсності.

Об’єктивне право – це система загальнообов’язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об’єктивність права визначається тим, що воно:

• не залежить від волі та свідомості суб’єкта права;

• не належить йому.

Формою виразу об’єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб’єктивне право – це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Суб’єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

• залежить від волі суб’єкта;

• реалізується від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб’єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб’єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об’єктивного та суб’єктивного права характеризуються:

• спільними рисами;

• відмінностями;

• взаємодією.

Спільні риси:

1. Об’єктивне та суб’єктивне право мають юридичний характер.

2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.

3. Вони встановлюються державою.

4. Мають документальну форму закріплення.

5. Охороняються державою.

6. Мають визначений зміст та нормативний характер.

7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

Однак, не дивлячись на наявність певних спільних ознак, категорії об’єктивного та суб’єктивного права мають самостійний характер. На це вказують їх своєрідні риси.

Об’єктивне право	Суб’єктивне право
Залежить від об’єктивних умов розвитку суспільства, що мають економічний, політичний чи соціальний характер	Залежить від суб’єктивних факторів, серед яких рівень підготовки депутатів, працівників правоохоронних і судових органів, громадян
Складають норми загального характеру	Стосується певних суб’єктів
Поширюються на всі сфери суспільних відносин	Поширюються на певну сферу відносин
Потребує конкретизації індивідуальними актами	Є нормами прямої дії
Має форму нормативно-правового акту, звичаю, прецеденту чи нормативного договору, що складають поняття джерела права	Існує у формі індивідуальних нормативних актів – рішень, постанов, вироків, указів та ін.
Націлене на регулювання суспільних відносин	Націлене на надання можливостей конкретним суб’єктам
Має загальнообов’язковий характер і поширюється на діяльність всіх суб’єктів права	Має індивідуальний характер і регулює поведінку конкретного суб’єкта
Встановлює способи, межі та методи правового регулювання	Встановлює особливі методи та способи поведінки суб’єктів стосовно до визначеного випадку
Залежить від потреб суспільства	Залежить від настання юридичних фактів
Охороняється в загальному порядку державою	Конкретизує засоби впливу на окремих суб’єктів

Взаємодія об’єктивного та суб’єктивного пра

5ва виявляється двома напрямами:

• об’єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб’єктам;

• суб’єктивне право – це засіб (спосіб) реалізації об’єктивного права шляхом його конкретизації.

5. СУБ'ЄКТИВНЕ ПРАВО - це міра дозволеної поведінки особи, закріплена в юридичних нормах.

Це право характеризує певні можливості (свободи), які належать особі як учасникові суспільного життя і, отже, залежать від неї, принаймні, щодо їх використання.

Володіючи суб’єктивним правом, особа має такі можливості (свободи):

- самій чинити певні активні дії (право на свої дії);

- вимагати від ін. суб'єктів учинення певних дій (право на чужі дії);

- звертатися до держави по захист, примусове забезпечення свого юридичного права (право на забезпечувальні дії держави).

Здійснення суб’єктивного права забезпечується юридичними обов'язками інших суб'єктів.

Субєктивні права виникають на основі об'єктивного права, але їх використання завжди залежить від особистого бажання і розсуду індивіда. Субєктивне право та обов'язки особи (як і загальносоціальні, невідчужувані права та обов'язки людини) поділяються на фізичні, особистісні, економічні, політичні, соціальні, культурні тощо.

Ці права та обов'язки становлять права, статус особи, який закріплений у Конституції України та інших законодавчих актах і забезпечується державою.

Класифікація суб’єктивних прав

Розрізняють права позитивні і негативні.

Позитивні права передбачають кореспондуючий обов'язок інших (держави, громади, організації) здійснити певні позитивні дії, без яких здійснення такого права буде неможливим (право на освіту передбачає надання освітніх послуг носію права).

Негативні права, навпаки, передбачають абсолютне невтручання у сферу діяльності особи. Негативні права, які належать фізичним особам, називають, як правило, свободами (свобода зібрань — право на невтручання держави у відповідну поведінку людей)

Також субєкттивні права та обовязки особи поділяються на такі види:

1. Особисті (громодянські) права та свободи, які забезпечують відносно вільне та незалежне від суспільства і держави існування особи шляхом встановлення меж втручання у сфері особистого життя людини (статті 25-35).

2. Політичні - що забезпечують можливість безпосередього впливу особи на діяльність держави ( статті 36-40).

3. Економічні- покликані забезпечити ефективний економічний розвиток українського суспільства ( статті 41-44).

4. Соціальні - що забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування людини у суспільстві (статті 46-50).

5. Культурні - покликані задовольнити людиною свої духовні потреби (ст. 53-54).

6. Крім того, у Конституції закріплено групу прав і свобод, призначення яких - запобігати можливості вседозволеності щодо особи з боку державних органів, а також надати людині низку засобів боротьби з його проявами.

Стан свободи реалізується через суб'єктивні права, які вказують направлення і форми використання свободи. Ці права невід'ємні і невідчуженні. Вони зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від них відмовляється. Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена людьми для підтримки умов реалізації свободи. Держава через закони закріплює права і свободи людини, і тоді вони окреслюються межами дозволеності. Закріплення, охорона, підтримка прав і свобод, створення умов для їх здійснення складають довгий ланцюг правових актів і дій, початок яким покладає Конституція.

6. Характерною особливістю юридичних гарантій трудових прав працівника є участь трудових колективів і виборних профспілкових органів у їх реалізації.

Норми, що регулюють діяльність служби зайнятості, пов’язані з працевлаштуванням працівників, належать до типових гарантій реалізації права на працю. Гарантійну функцію охорони трудових прав виконують і норми, які регулюють можливість працівників захистити трудові права, звернувшись в органи, що вирішують трудові спори.

Відповідальність за належне виконання своїх обов’язків. На практиці відповідальність суб’єктів трудового права виявляється у позитивній та ретроспективній (негативній) відповідальності.

Позитивна відповідальність — це відповідальність за належне виконання суб’єктом своїх зобов’язань нині і в майбутньому.

Негативна відповідальність — відповідальність за вже вчинене, не сумлінне виконання суб’єктом своїх зобов’язань. Негативна відповідальність полягає в тому, що суб’єкт трудового права — громадянин за порушення своїх обов’язків зобов’язаний нести тягар невигідних для нього наслідків, визначених правовими нормами.

Юридична відповідальність працівника як суб’єкта трудового права за трудове правопорушення може бути дисциплінарною, матеріальною, а для деяких категорій посадових осіб — адміністративною (штраф).

8. Громадянське суспільство - суспільство з високорозвиненого системою взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян, їх об'єднань, з реальним забезпеченням державою їх рівних можливостей вільно і безпечно розпоряджатися своїми силами, здібностями, майном, спираючись на право і власну правосвідомість.

Ознаки громадянського суспільства:

1) визнання автономної особи своїм головним суб'єктом, а її прав і свобод, честі й гідності - вищими соціальними цінностями; вміння протистояти сваволі держави;

2) самореалізація права вільних і рівноправних громадян через такі інститути, як сім'я, церква, різні об'єднання, засоби масової інформації тощо;

3) добровільне формування інститутів - громадських об'єднань (прибуткових і неприбуткових) на засадах самоорганізації і самоврядування (знизу, а не конструюванням зверху за наказом держави) та регулювання внутрішніх відносин відповідно до корпоративних норм, які створює кожний з них; забезпечення самоорганізації суспільства за допомогою координації;

4) задоволення матеріальних і духовних потреб та інтересів людини та її добровільних об'єднань завдяки громадській є співпраці, що відбувається поза безпосереднім втручанням держави;

5) наявність рівних можливостей громадян та їх об'єднань вільно і безпечно розпоряджатися своїми силами, здібностями, майном, власністю, що забезпечується державою;

6) урегульованість і упорядкованість суспільних відносин, завдяки яким діяльність автономних осіб та їх об'єднань відбувається в межах історично сформованих соціальних норм і принципів (моральних, релігійних, звичаєвих), при опорі на діюче право і власну правосвідомість;

7) є середовищем формування норм права в результаті багаторазового повторення одних і тих самих суспільних відносин, що вимагають формального упорядкування, тобто виробляє соціальний стандарт поведінки у межах фактичних відносин, а завдяки визнанню його державою цей соціальний стандарт доводиться до статусу юридичного, стає нормою права;

8) забезпечує самоорганізацію і структурування населення в народ - цілісний і повновладний суб'єкт права завдяки комплексу комунікативних правових інститутів;

9) слугує соціальним джерелом побудови правової держави. Структура громадянського суспільства є складною. Вона охоплює економічні сфери та інститути (приватна власність, вільна праця, підприємництво); організацію і діяльність об'єднань громадян (громадських союзів, політичних партій, профспілок, творчих асоціацій, релігійних громад, соціальних рухів тощо), що добровільно сформувалися; сферу освіти, виховання, науки, культури, сім'ї, систему засобів масової інформації тощо.

Головним суб'єктом громадянського суспільства є автономна особа:

o суб'єкт, що усвідомлює себе вільним членом суспільства згідно з розумінням свободи, прийнятими в цьому суспільстві;

o суб'єкт, вільний економічно, наділений економічними правами і свободами, у тому числі правом приватної власності ("суб'єкт-власник"), і має право вибору форм і видів трудової діяльності, зокрема підприємницької;

o суб'єкт, вільний ідеологічно і політично, тобто має можливість бути членом політичної партії чи об'єднання, опозиційного щодо існуючої державної влади; має право брати чи не брати участь у виборі органів державної влади і місцевого самоврядування;

o суб'єкт, що усвідомлює свою відповідальність перед суспільством;

* суб'єкт, захищений законом від прямого втручання і свавільних обмежень з боку держави.

Головною передумовою свободи людини і всього суспільства є власність в усьому розмаїтті форм і видів, насамперед приватна власність, що виконує соціальну функцію. Власність покликана: 1) забезпечити добробут усіх; 2) відкрити економічний простір для власного збагачення на основі зростання інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості. Значимість і відносна самостійність (самодостатність) приватної власності на засоби виробництва, ступінь прояву до неї державної прихильності визначають реальність громадянського суспільства.

Ринок у громадянському суспільстві є сферою товарного обміну між покупцями і продавцями - діє як саморегулююча система. Участь держави в цьому процесі виражається в тому, що вона допомагає налагоджувати й удосконалювати цю систему, створювати баланс між конкуруючими суб'єктами. Ринок відіграє вирішальну роль у розподілі ресурсів. На відміну від планової економіки, де прямі постачання за розпорядженням уряду стають нормою, у ринковій економіці рішення децентралізовані і регулюються ринком.

Вільна праця та її належні умови - неодмінний елемент громадянського суспільства. З розвитком ринку громадянське суспільство стає роботодавцем нарівні з державою. Перестаючи бути єдиним власником засобів виробництва, держава позбавляється переваги бути єдиним гарантом одержання кожним громадянином роботи. Проте держава зберігає відповідальність за взаємини учасників ринку: вона не повинна допускати хаосу і права сильного. Співвідношення праці і різних форм власності в громадянському суспільстві має бути таким, щоб праця давала змогу створити для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя.

Громадянське суспільство виправдовує свою назву не тим, що складається з громадян, а тим, що створює належні умови для реалізації їх можливостей працювати, для розвитку економічних відносин. Переваження в державі так званого "середнього класу" - один з показників сформованого в ньому громадянського суспільства.

Громадянське суспільство передбачає наявність численних незалежних (прибуткових і неприбуткових) інститутів, що діють у межах права і служать бар'єром для встановлення монопольної влади держави.

Церква (релігійні організації: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства тощо) відокремлена від держави, є своєрідним елементом громадянського суспільства. Вона не втручається у справи держави, а займається лише питаннями, пов'язаними із задоволенням релігійних потреб громадян; служить їм духовною і моральною опорою; перебуває в партнерських відносинах з державою. Можна сказати, що існує триланкове співвідношення: релігійні інститути (організації) - держава - громадянське суспільство, у якому визнається автономність один одного, підтримується взаємна повага і взаємодія.

Сім'я відіграє головну роль у громадянському суспільстві. У п. З ст. 16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948, зазначено: "Сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави". Згідно ст. З Сімейного кодексу України "сім'я є первинним та основним осередком суспільства", що створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Об'єднання громадян неприбуткові (політичні партії, профспілки та ін.) і прибуткові (комерційні організації: банки, страхові компанії, підприємства, господарські товариства та ін.) посідають особливе місце у структурі громадянського суспільства: вони дають можливість людям спільно вирішувати загальні проблеми, задовольняти свої потреби, захищати інтереси у сферах політики, економіки, культури, громадського життя, бізнесу. Вони здатні протистояти необґрунтованому втручанню в громадське життя державних інститутів.

Місцеве самоврядування (територіальні громади сіл, селищ, міст; органи місцевого самоврядування - ради та їх виконавчі комітети -у селах, селищах, містах, а також у районах та областях) є гарантованим державою правом та реальною здатністю територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах конституції і законів держави. Здійснюючись добровільно, на засадах самоорганізації, управління на місцях, місцеве самоврядування розвиває ініціативу громадян, залучає їх до самодіяльності, самостійного вирішення питань місцевого значення в межах державних законів.

У громадянському суспільстві діють органи держави - тією мірою, якою вони забезпечують інтереси суспільства (адміністративні, судові, правоохоронні та ін.). Громадянське суспільство є способом організації політичної влади, що якісно відрізняється від державного способу організації влади.

14