5. Зовнішньоорганізована мотивація. Мотивація, обумовлена зовнішніми другосигнальними стимулами.

Коли говорять про зовнішні мотиви і мотивацію та мають на увазі або обставини (актуальні умови, які впливають на ефективність діяльності)., або якісь зовнішні фактори, які впливають на прийняття рішення і силу мотиву (схвалення, нагорода тощо), в тому числі мають на увазі приписування людиною цим факторам визначальної ролі у прийняття ними рішення і досягнення результату. В таких випадках доречно говорити про зовнішньостимулюючу, або зовнішньоорганізовану мотивацію.

Зовнішньоорганізована мотивація – мотивація, яка обумовлена суто зовнішнми умовами і обставинами (екстринсивна мотивація). Тобто під зовнішньоорганізованою мотивацією розуміють вплив на процес мотивації суб’єкта А зі сторони суб’єкта В (або групи людей, чи інформаційних засобів) з метою:

• ініціації мотиваційного процесу,

• стимуляції сили спонуки, мотиву,

• впливу в уже розпочатий процес формування мотиву.

Дане визначення є умовним, оскільки відображає психологічний вплив на мотиваційний процес ззовні, а не про можливість формування мотиву іншою людиною. Мотив як складне психологічне утворення повинен побудувати сам суб’єкт.

В процесі психолого-педагогічного впливу на особистість забезпечується формування тих необхідних компонентів мотивації, які в майбутньому зможе використати людина при здійсненні свого вчинку. Виховні впливи не можуть забезпечити формування тої чи іншої мотивації, вони тільки можуть сприяти даному процесу, оскільки ззовні формуються не мотиви, а тільки мотиватори, а разом з ними мотиваційна сфера особистості. Відповідно до цього виділяють наступні види таких впливів:прохання, вимоги, поради, навіювання тощо. Ці впливи в залежності від конкретних ситуацій можуть мати різні характери: інформування, інструктування, стимулювання тощо.

Ефективність зовнішнього впливу суб’єкта В на суб’єкт А може залежати:

1) від характеристик суб’єкта А (схильність до навіювання, конформність, принциповість, наявність та перебування в тому чи іншому стані таких як тривога, апатія, втома, страх тощо.

2) характеристик суб’єкта В (зовнішній вигляд, особистісні якості, зокрема авторитет, манери, поінформованість в даних питаннях).

Крім того, міра прийнятого суб’єктом А зовнішнього впливу залежатиме від ряду чинників: наявності або відсутності у суб’єкта гіпотези і кількості варіантів вирішення задачі; складності задачі, яку необхідно вирішити; новизною та творчим характером діяльності.

6. Неімперативні прямі форми зовнішньої організації мотиваційного процесу.

До неімперативних прямих форм впливу на суб’єкта відносять: прохання; пропозиція (порада); переконання.

Прохання – це форма зовнішньої ініціації мотиваційного процесу суб’єкта, яка використовується з метою надання впливові неофіційного характеру.

Пропозиція (порада) – представлення на розсуд суб’єкта варіанту вирішення проблемної ситуації.

Прийняття поради суб’єктом може залежати:

1. від міри безвихідності становища, в якому він знаходиться.

2. авторитетності особи, яка дає пораду.

3. привабливості того, що пропонується.

4. від особливостей особистості суб’єкта.

Переконання (як форма впливу на прийняття суб’єктом рішення) - це метод впливу на свідомість особистості через звернення до її власних критичних міркувань.

Переконання може здійснюватися двома методами:

- дидактичним (в основному говорить переконуючий);

- сократичним (в дискусію залучається той, кого переконують).

Крім того, виділяють також інші методи переконання, до яких відносять:

- фундаментальний (пряме звернення до співбесідника, якого відкрито знайомлять із всією інформацією, яка і складає основу переконання).

- метод суперечності (базується на виявленні суперечностей в твердженнях співбесідника, з метою переведення їх в контрнаступ).

- метод послідовності висновків (аргументи подають поступово, досягаючи погодження їх на кожному етапі).

- метод «кусків» (аргументи поділяються на сильні і слабкі, основний акцент роблять на перших).

- метод акцентування (ставляться акценти на спільних для співбесідника доводах).

- метод двосторонньої аргументації (для більшої переконливості висловлюють спочатку переваги, а потім недоліки пропонованого способу рішення проблеми).

При переконанні доцільно: показати важливість пропозиції, можливість і простоту її здійснення; представити різні точки зору і зробити їх прогноз; збільшити значущсть аргументів і зменшити їх недоліки; враховувати індивідуальні особливості суб’єкта; створити ілюцзію, що запрпонована ідея належить самому суб’єкту,; критикувати не особистість співбесідника, а його аргументи; включати суб’єкти в обговорення і прийняття рішення тощо.

Ефективність переконання може залежати від ситуації:

1. коли переконання стосується однієї (багатьох) потреб суб’єкта, але однакової сили.

2. Коли переконання здійснюється на фоні малої інтенстивності емоцій співбесідника.

3. Коли мова йде про другорядні питання, які не потребують переорієнтації потреб.

4. Коли переконуючий сам впевнений в правильності своїх аргументів.

5. Коли аргументація розпочинається з тих питань, за якими найлегше досягти компромісу.

6. Коли розроблений план аргументацій, де враховані можливі контрнаступи співбесідника тощо.