2.2 Зміст законодавства з охорони праці в галузі

Правові норми з охорони праці охоплюють:

– загальні положення і вимоги, що регламентують умови праці на підприємствах, установах, організаціях;

– спеціальні пільгові норми з охорони праці деяких угруповань робітників і службовців, жінок, підлітків, працюючих інвалідів;

– організацію охорони праці на підприємствах, правила з безпеки праці та виробничої санітарії;

– норми, за якими встановлюють нагляд за дотриманням законодавства з охорони праці та відповідальність за його порушення. Законодавство з охорони праці складається з Закону України «Про охорону праці» (постанова Верховної Ради України від 14.10.92 p. № 2695-ХІІ), Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів. Якщо міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлені вищі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди. За сферою застосування нормативні акти з охорони праці поділяються на єдині галузеві та міжгалузеві. Разом з тим існує система стандартів безпеки праці, до якої входять стандарти державні, галузеві, підприємств. Єдині законодавчі акти вміщують вимоги з охорони праці стосовно працівників підприємств, установ, організацій, незалежно від того, до якої галузі господарства вони відносяться. Основою законодавства про працю та її охорону є Конституція України, яка гарантує право громадян на охорону праці. Закон України «Про охорону праці» та Кодекс законів про працю регламентують основні положення єдиного законодавства з охорони праці: режим праці та відпочинку, робочий час, гарантії прав громадян на охорону праці, стимулювання охорони праці, державний нагляд і громадський контроль за охороною праці на виробництві, порядок вирішення трудових суперечок, пільгові норми для працюючих жінок, інвалідів, підлітків та ін. Раціональний режим праці та відпочинку - фізіологічно обґрунтоване чергування часу роботи та відпочинку впродовж зміни, тижня, місяця, року, яке забезпечує високу й стійку працездатність людини. Робочий час – установлений законом (або на його основі) час, упродовж якого трудівник відповідно до внутрішнього трудового розпорядку (розкладу, графіка або особистої вказівки адміністрації) повинен виконувати свої трудові обов'язки або іншу доручену йому роботу.

Законом України «Про охорону праці» визначені певні пільги жінкам, неповнолітнім, працюючим інвалідам. Забороняється застосовувати працю жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, а також на роботах, пов'язаних з підніманням, переміщенням вантажу, речей, маса яких перевищує встановлені граничні норми. Праця вагітних жінок і жінок, які мають неповнолітніх дітей, регулюється чинним законодавством. Забороняється застосовувати працю неповнолітніх, тобто осіб віком до 18 років, на важких роботах, підземних, із шкідливими умовами, а також у вихідні, надурочний і нічний час. Виключенням може бути специфіка працівників сфери туризму. Забороняється також залучати неповнолітніх до робіт, пов'язаних з підніманням і переміщенням вантажу, маса якого перевищує встановлені для них граничні норми. Неповнолітні приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду. Вік, з якого допускається брати на роботу, тривалість робочого часу, відпусток та деякі інші умови праці неповнолітніх визначаються чинним законодавством. Категорії робіт для жінок і неповнолітніх затверджуються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

Охорона праці інвалідів зобов'язує керівника підприємства (далі-роботодавця) у випадках, передбачених законодавством, організовувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій, встановлювати неповний робочий день або неповний робочий тиждень і створювати пільгові умови праці на прохання інвалідів. Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час без їхньої згоди не допускається. Керівники підприємств. На яких працюють інваліди, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертизи та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів щодо безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.