55. Періодизація патристики

1. Рання патристика: протодогматіческій період (кон 1 в.-3 ст.), Ділиться на 2 етапи. До першого (кон.1 ст .- 2 пол. 2 ст.) Належать апостольські отці і апологети. У творах апостолькіх батьків, тісно пов'язаних з колом уявлень Нового Завіту, лише приблизно намічені основні пункти майбутнього теоретизування. Апологетика, що знаходилася під впливом стоїчного логоцентрізма, зробила перші кроки до побудови християнської теорії. До цього ж етапу відносяться впливові гностичні вчення 2 ст. Складова другий етап філософська теологія кін. 2-3 ст. (Климент Олександрійський, Тертуліан, Оріген) починає звільнятися від впливу гностицизму і переходить від «чистої» апологетики до побудови універсальних теологічних систем.

2. Зріла патристика 4-5 ст.: Класика теоретизування та оформлення догматики. У першій половині 4 ст. християнство стає державною релігією. Вселенські собори, починаючи з Нікейського (325 г.), Надають теології догматичне вимір. Географія патристики розширюється за рахунок сирійської і вірменської. Теоретизування в ході тринітарної і христологічної полеміки досягає найвищого розквіту - класичні теологічні системи на основі неоплатонізму (каппадокійці, Діонісій Ареопагіт), який затверджується і в західній традиції (Марій Вікторин, Августин). Цей період відрізняється найбільшим разннобразіем жанрів.

3. Пізня патристика 6-8 ст.: Кристалізація догматики. Теоретико-догматична сторона патристики остаточно приймає форму непорушного канону. Відсутності великих теоретичних новацій супроводжує інтенсифікація коментаторства і систематизації (Леонтій Візантійський) при паралельному зростанні містичних тенденцій (Максим Сповідник) і принципового уваги до арістотелізму (Іоанн Дамаскін), предвещающего схоластику. На Заході теоретизування поступово також починає набувати перехідні до схоластики форми (Боецій, Кассіодор).

Патристика – сукупність філософських, теологічних, політико-соціологічних доктрин християнських мислителів 2-8 ст.н.е.Боролась із єресами. Виникла і розвивалась через постійну критику традиц.язичницького світогляду. Часто патр.вступала у взаємозв.із платонізмом. Її ще називають розвитком християнс.мислення у період пізньої античності.

1-2 ст.н.е. – 1період. Діяльність апологетів(Тертуліан, Юстин, Оріген), христ.мислителі ревно захищають христ. Істиниперед язичниками.Відкидають ідею примирення між течіями іфлос, Гр. і Риму.Загострена полеміка.

4-5 ст. н.е. – 2 період. Систематизація християнської докрини. Розвив.на латинській основі. Домінує мислення Августина. Грецький Схід – Кападокійський гурток, тлумачення світу, як сист.символів.

6-8 ст. н.е. – 3 період. Заключний. Характеризується стабілізацією догми, період енциклопедичного кодифікування наук під егідою теології. Северин Боецій.

56. Апологетика перших століть християнства. Фідеїзм Тертуліана

Задача, стоящая перед апологетами, заключалась в том, чтобы показать нехристианскому миру, что верования язычников нелепы, их философия не имеет единства и полна противоречий, что лучшие умы из философов античности (Сократ, Платон, стоики) предвосхитили идеи Христа, что христианская теология и есть единственная философия, несущая людям единую для всех истину, что живой опыт обращения к единому Богу выше отвлеченной эллинской мудрости.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Взгляды. 1. Враждебное отношение к науке и разуму. Тертуллиан отбросил попытки согласования откровения и разумного знания и сделал акцент на противоречиях между христианством и светской культурой. Он стремился показать, что разумное знание является: а) бесполезным, поскольку истина и без него известна, будучи полученной в результате откровений и изложенной в Святом Писании, б) невозможным, ибо истина выходит за пределы разума, и в) вредным, если приводит к ложным учениям и моральной гибели.

В образных выражениях Тертуллиан описывал пропасть между христианством и философией: «Что может иметь общего философ и христианин, ученик Греции и ученик неба, тот, кто стремится к вечной жизни, и тот, кто стремится к земной славе, тот, кто говорит, и тот, кто действует? Наше учение говорит нам о поиске Бога в простосердечии, а не платоновскими или стоическими методами; после Христа не нужна никакая любознательность, и нет необходимости в каких бы то ни было поисках после Евангелия. Никто не может познать истины без Бога и никто не знает Бога без Христа. Каждый ремесленникхристианин нашел Бога и может ответить на любой вопрос, касающийся Его, в то время как Платон, самый великий из варварских философов, убеждает, что трудно обнаружить Строителя мира».

Сущность тертуллианского восприятия христианства составляло:

1. Противопоставление религии светской культуре — вопреки преобладавшей среди философов тенденции к согласию со светской культурой.

2. Опора христианской философии на материализм и сенсуализм — вопреки преобладавшей тенденции к опоре на спиритуализм и рационализм.

3. Восприятие религии с точки зрения практической жизни, права, обыденных религиозных потребностей — вопреки ее восприятию с точки зрения спекулятивной философии и перспектив вечности.

И, наконец и прежде всего,

4. Взгляд на мир, дающий возможность возвысить Бога за счет принижения человека,— вопреки преобладавшей среди христиан тенденции показать величие Бога через величие Его дела.

был Квинт Септимий Флорент Тертуллиан (ок. 160-после 220 г.) ("Апологетик", "О душе", "О плоти Христа", "Против Маркиона")

Иисус учил морали и воспитывал волю ей следовать на основе убеждения, принимаемого на веру. Иисус проповедовал в Иерусалиме, и этот город стал для Тертуллиана символом веры, которая принимает все, даже если это противоречит логике рационального мышления, обоснованного Сократом и его последователями, жившими преимущественно в Афинах. "Что общего, - пишет Тертуллиан, - у Афин и Иерусалима, у Академии и церкви?"

Этот знаменитый вопрос-восклицание Тертуллиана положил начало впоследствии все увеличивающейся контраверзы знания и веры, которая просуществовала вплоть до сформированной У. Оккамом в XIV веке теории двойственной истины. Разум должен остановиться перед несокрушимостью веры, которая принимает то, что не может принимать разум.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: «Вірую, бо це — абсурдне». Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами.

Крім того, Тертулліанове «вірую, бо це — абсурдне» — це відкриття і визнання «надрозумової реальності», яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Є істини, які не можуть бути висловлені і обґрунтовані логічними засобами, засобами розуму.Тертуліан ставив віру вище за розум( ФІДЕЇЗМ), для нього філософія та язичницькі релігії - єресі. Джерело істини – Бог,а своїми суперечками філософи лиш змучують та збаламучують людей.Бог творить світ з нічого. Тертуліан ще полемізує із християнами-платоністами, які вірять у вічність матерії, і кажуть, що Бог ліпить світ із неї. Це хибна теза для христ-на. Мислення Тертуліана тяжіє до мислення парадоксів. Вн був першим христ. мислителем, який писав свої праці латиною.