Значення лібералізму для регулювання м/н економічних відносин.

Лібералізм, сформований у період панування природного права Нового часу, став, насамперед, принципом звільнення суспільства від станово-корпоративного поділу і сваволі духовної й військової еліт на чолі з королем. Це був рух за забезпечення прав податного стану, який в процесі Англійської революції втілився у «праві гаманця» – юридично закріпленому праві платників податків через парламент, як представницький і законодавчий орган, затверджувати не довільні стягнення на вимогу короля, а лише ті податки, які, на думку парламенту, є обґрунтованими і необхідним для нації.

Лібералізм проголошує головною функцією закону забезпечення природних прав індивіда, включаючи його право на приватну власність і збагачення. Лібералізм декларує захист вільного підприємництва на засадах добросовісної конкуренції, а також максимальне обмеження втручання держави у приватно-правові відносини. Це, в свою чергу, логічно приводить до визнання автономності (тобто без втручання держави) формування норм і принципів приватно-правових відносин – як в межах одного національного порядку, так і ускладнених «іноземним елементом». Лібералізм вперше в історії західної цивілізації пов’язує захист інтересів приватної особи не з державою, а з правом.

Ці ліберальні підходи, найбільш повно реалізовані у англосаксонській правовій доктрині, й донині входять у суперечність з позитивістським підходом, традиційно притаманним романо-германській правовій доктрині. Англосаксонське ліберальне право має тенденцію діяти «від випадку до випадку» – лише коли відбувається зіткнення індивідуальних інтересів і з’являється потреба у розв’язанні конфлікту. На відміну від романо-германського права, зосередженого на вдосконаленні кодифікації, щоб у максимально можливих сферах соціального буття від імені Законодавця наперед регламентувати підданим, що можна, що не можна робити, англосаксонське право вдосконалювало процес – щоб з максимальною об’єктивністю й ефективністю розв’язувати конфліктні ситуації.

До другої половини XIX століття в економній науці переважали ліберальні погляди (Адама Сміта, Давида Рікардо, Джона Стюарта-Мілля і Жана-Батіста Сея), які з успіхом виступили «адвокатами міжнародної торгівлі». На їх думку, держави мають обмежитися встановленням контролю за чинними «правилами гри», і відмовитися від власної участі в міжнародних економічних зносинах. На думку В. Ропке (W. Ropke) – це був період «справжньої деполітизації економіки». Але, як зазначають Карро і Жуайяр, навіть в цей «золотий період» ліберальної економіки продовжувався інтервенціоналізм і протекціо­нізм (Німеччина, Росія, Франція, навіть США і Великобританія ніколи не залишали цих засобів).

Лібералізм і протекціонізм. Як слушно зазначають Жуайяр і Карро, розвиток правового регулювання міжнародної торгівлі весь новий час відбувався в змаганнях між лібералізмом та протекціонізмом, залежно від домінуючих доктрин і державних концепцій, щодо ролі держави в цій сфері. В Англії ці складові досить вдало поєднувалися через баланс Уряду і «Тіньового Кабінету ЇЇ Величності». «Право гаманця» втілилося у практику підпорядкування державного апарату інтересам великого бізнесу. Англія першою системно почала надавати приватному бізнесу державну підтримку, не втручаючись у його справи, обмежуючись лише стягненням податків. Торговий флот і приватне підприємництво супроводжував військовий флот і ефективна державна зовнішньополітична діяльність, яка забезпечувала підприємцям нові ринки збуту, сприятливу колоніальну політику і вільний вихід до морських і сухопутних торгових шляхів. В правовому регулювання в силу специфіки прецедентного права держава, не втручаючись у правотворчість, створила систему гарантованого захисту приватного підприємництва (право справедливості): права власності, добросовісної конкуренції, не зловживання правом, отримання очікуваних вигод тощо.

Значення лібералізму у глобалізації чи планетаризації суспільної свідомості обумовлене, передовсім, його «екстравертністю», спрямованістю на відкритість: ліберальні соціальні системи – це відкриті суспільства, орієнтовані на міжсистемні контакти. Ліберальна доктрина виходить з ідеї, що приватне підприємництво при вільній добросовісній конкуренції має важливий публічний (соціальний) ефект: такий порядок забезпечує надходження до покупця найкращої продукції від найкращого виробника по найменшій собівартості. З іншого боку, індивідуалізм, як невід’ємна складова лібералізму, надає його «відкритості» однобічного характеру: свобода діяльності індивідуума зосереджена на забезпеченні індивідуальних інтересів. Отже лише баланс приблизно рівних сил може при такій ідеології скластися у справедливий соціальний порядок з відносною гармонією індивідуальних інтересів, закріплених у праві. Початкова ж істотна нерівність при лібералізмі має наслідком посилення сильних і послаблення слабких. Крім того, проста ідея, що вільна добросовісна конкуренція – це шлях до покращення якості, урізноманітнення і здешевлення продукції – тобто засіб зростання добробуту населення – згодом значно ускладнилася у своїй реалізації, діалектично обернувшись протилежним ефектом: мотивація пуританської етики – максимізація отримання прибутку, як головний законний інтерес підприємця з часом все більше деформує ліберальну правову доктрину, орієнтуючи її, передовсім, на захист приватних інтересів підприємця – аж до відвертого ігнорування суспільних інтересів, усуваючи на другий план як публічні цінності, так і їх публічно-правовий захист.

Неоліберальний і неосолідариський підходи у формуванні міжнародного економічного правопорядку після другої світової війни.

В розбудові міжнародного правопорядку другої половини ХХ століття, включаючи і економічний порядок, формується компроміс між неоліберальними і неосолідариськими принципами й цінностями. Вперше на це явище звернув увагу Ж. Тускоз, який окремі галузі й інститути сучасного міжнародного права співробітництва розподілив по двох великих напрямках – неоліберального й неосолідариського спрямування.

Неоліберальна доктрина, на його думку, лежить в основі міжнародно-правового регулювання: торгівлі (товарами, послугами, правами інтелектуальної власності); руху міжнародних фінансів; міжнародних комунікацій (перевезення й зв’язок).

Неосолідариська доктрина охоплює за Ж. Тускозом: «право розвитку», включаючи економічну й науково-технічну допомогу; систему компенсаційних заходів у торгівлі між країнами з розвиненою й нерозвиненою економікою; міжнародно-правовий захист природного середовища. В свою чергу «Право розвитку», багатьма авторами включається до Прав Людини в широкому сенсі (Human Right). Виникають все нові й нові напрями солідариського регулювання міжнародного правопорядку, зокрема: захист культурної спадщини; концепція спільної спадщини людства; міжнародні добродійні програми проти голоду й бідності; особливий захист країн, що мають несприятливі природі умови та ін.

Домінування неолібералізму одразу після ІІ-ї світової війни, не заперечує того факту, що у післявоєнному міжнародному праві, неосолідариські й неоліберальні ідеї розвивалися паралельно, хоча, перші не мали такої цілісності й системності, які на той час мала неоліберальна доктрина міжнародного права. Відповідно до неоліберальної доктрини метою міжнародно-правового регулювання, залишається, як і при лібералізмі, забезпечення свободи підприємництва. Але при цьому: по-перше, вводиться можливість істотного втручання у цей процес держави; по-друге, пріоритет нормотворчості у цій сфері переноситься з національного на міждержавний рівень; по-третє, держави самі (міждержавними домовленостями, актами міжнародних організацій, новими міжнародними звичаями) визначають межі такого втручання і цілі, заради яких таке втручання допускається. Важливою ознакою неоліберального міжнародного економічного порядку стала інституалізація міжнародного економічного співробітництва. Отже перші повоєнні міжнародні економічні інституції: МВФ, Міжнародний банк реконструкції і розвитку (нині від складається з кількох міжнародних організацій, об’єднаних під спільною назвою «Світовий банк») і ГАТТ-47 було створено за принципами неоліберальної економіки. У 1970-х роках відбулася перша криза цієї системи, але певний «запас міцності», притаманний ліберальній економіці, дозволяв оперативно виправити ситуацію за рахунок постійного введення новацій. Періодичні «оздоровлення» неоліберальної економічної системи, як і постійне оновлення неоліберальної економічної доктрини пов'язане з поетапним сприйняттям ідей, які оформилися в руслі солідаризму.

Солідаризм, як ідеологія, постав на поч. ХІХ ст. альтернативою лібералізму, коли той вже досить зримо виявив свої недоліки. Як противага ліберальному індивідуалізму, який ставить індивідуальні інтереси й цінності вище громадських, солідаризм, навпаки, ставить колективні цінності вище індивідуальних, що одразу ж втілилося в низці його варіантів: етнічному, національному, корпоративному, державному (етатизм), конфесійному, зрештою, класовому «солідаризмах».

Один з фундаторів солідаризму ХІХ століття – О. Конт розумів його досить радикально – як морально й юридично узаконену підпорядкованість індивідуальних інтересів інтересам суспільства. О. Конт разом із Г. Спенсером стали фундаторами соціології – аналітичної на той час науки про суспільні відносини. Політичним продуктом перших «наробок» науки соціології стали такі вчення як соціалізм і комунізм. Соціалізм на межі ХІХ-ХХ століть пережив своєрідну «біфуркацію», розділившись на «націонал-соціалізм» і «інтернаціонал-соціалізм»: перший сконцентрувався на солідарності нації з домінуванням ідеології національного «пересічного» обивателя, другий – на солідарності окремого класу з домінуванням космополітичних цінностей. Інтернаціонал-соціалізм виявився історично більш перспективним, оскільки на основі цієї ідеології була створена «світова система соціалізму» – солідарна з будь-якими достатньо великими пригніченими соціальними групами – від народів, що перебували у колоніальній залежності – до трудящих розвинених капіталістичних країн і жінок. Для того, щоб відрізнити від національного й класового солідаризму ХІХ-го – першої половини ХХ століть – солідаризм міжнародний, що формується в останній чверті ХХ століття, до останнього надалі застосовуватиметься поняття «неосолідаризм».

Ознаки неосолідаризму бачимо вже в окремих положеннях Статуту ООН. З першого повоєнного десятиліття приймаються окремі міжнародно-правові акти неосолідариського спрямування: Статут ЮНЕСКО, Декларація з прав Людини, Європейська конвенція з прав людини і основних свобод та ін. Далі відбувається й Інституціалізація ідей неосолідаризму у міжнародних установах, спеціалізованих на регулюванні «некомерційних» напрямків м/н співробітництва (ЮНКТАД, ЮНЕП, ЮНІДО, ПРООН, ФАО та ін.).

Динаміка розвитку неосолідаризму тісно пов’язана зі спробами пристосувати неоліберальне міжнародне економічне право до відносин між країнами з неоднаковим рівнем розвитку. Починаючи з 1950-1960 рр. коли значна кількість деколонізованих держав офіційно вступила в міжнародне співтовариство, ця проблема вперше з’явилася як виклик тогочасному неоліберальному міжнародному порядку. Країни, що розвиваються, зосередилися на реалізації свого економічного суверенітету, який розглядався спочатку як суверенні права народів і держав на свої природні ресурси, а згодом розширився до тлумачення економічного суверенітету як прав держави контролювати всі економічні відносини під її юрисдикцією, включаючи право на націоналізацію іноземних підприємств.

Країни, що розвиваються (КЩР), проголосили також принцип «торгівля замість допомоги», який декларував необхідність змін у правилах міжнародної торгівлі – у бік справедливої оцінки продукції з країн, що розвиваються. Ця продукція, представлена переважно природними ресурсами й сировиною первинної обробки, мала бути значно підвищена в ціні, що дозволило б, за рахунок збільшення доходів від експорту, знизити потребу країн, що розвиваються у прямій допомозі.

Найбільшого поширення ідеї неосолідаризму набули у 1970-х роках. У якості основної причини становлення неосолідаризму сучасна доктрина виділяє усвідомлення народами країн, що розвиваються (далі КЩР) комплексу спільних інтересів, згодом систематизованих у концепції Нового міжнародного економічного порядку (далі НМЕП).

У Декларації від 01.05.74 року системно викладено цілі й принципи, визначені ООН стосовно нового економічного прядку (далі НЕП). За своїми нормами НЕП має бути більш справедливим, ніж існуючий економічний лад. НЕП має будуватися на справедливості, суверенній рівності, усвідомленні взаємозалежності й спільних інтересів та співробітництві всіх держав, незалежно від їх економічної й соціальної системи.

Основні розбіжності НЕП і неолібераліської доктрини стосуються переваг здорової і вільної конкуренції: неприйнятними визнано її жорсткі наслідки, що гостро виявляються між нерівними партнерами. Отже країни, що розвиваються, мають бути захищені від негативних наслідків конкуренції.

Засоби захисту мають включати: компенсаційні короткострокові механізми і довгострокові механізми допомоги на нових недискримінаційних умовах. У інституційному плані (діяльність міжнародних організацій) країни Третього світу висунули дві вимоги:

• систематичне визнання принципу «одна держава – один голос»;

• і усунення обмежень у кількісному складі органів міжнародних організацій.¹²

«Перший раунд» боротьби країн, що розвиваються, за новий економічних порядок було закінчено перемогою світової фінансової верхівки, що відгукнулася на зусилля КЩР провокацією економічної кризи 1970-х. Криза розколола єдність країн, що розвиваються, не була вчасно реалізована ідея «Комплексної програми стабілізаційного фонду курсу сировини», висунута у 1976 р.¹³, була на деякий час відкинута концепція спільної спадщини людства¹⁴. Країни третього світу перенесли акцент на вирішення своїх поточних економічних, фінансових і енергетичних проблем, а введення Ямайської валютної системи «плаваючих курсів», зв’язало їх новою залежністю: від маніпуляцій з «сильними» валютами – безболісних для великих ТНК, але здатних в цілому регіоні розвалити економіку держав, що розвиваються. Як зазначають Н.К. Дінь і співавтори, після кризи 1970-х КЩР не припинили спроб змінити розвиток «класичного» права в бік його адаптації до проблем країн, що розвиваються. Генеральна Асамблея й далі проголошувала програми на третє й четверте десятиліття ООН за розвиток (резолюції: 35/56 від 5 грудня 1980 р. і 45/199 від 21 грудня 1990 р.), але вони хоч і зберегли основну спрямованість і навіть проголосили ідею «глобальних переговорів», практично не мали жодних видимих наслідків.

Результати Токійського й Уругвайського раундів показали, що розвинені держави продовжують визначати як правила міжнародної торгівлі між собою, так і загальні правила міжнародних торговельних відносин. Тому, як зазначають Д. Карро і П. Жюайяр, допомога розвиткові залишається не імперативом, а корективом до загального економічного права. Відродження неоліберальної ідеології в кінці ХХ ст. після перших спроб країн, що розвиваються, вести сприятливі для них міжнародні правила співробітництва, підкреслює неспівпадіння сучасного економічного порядку з моделлю, запропонованою країнами Третього світу – його синтетичність і діалектичність. Зі створенням СОТ система регулювання світової торгівлі піднеслась на новий рівень, який доктрина визнає за синтез неоліберальних і неосолідариських ідей. На межі тисячоліть стає все більш зрозумілим, що неоліберальний і солідариський підходи до регулювання міжнародного співробітництва є взаємодоповнюючими. Таке розуміння вимагає наступного кроку – балансу, а згодом і синтезу «індивідуально орієнтованого» й «соціально орієнтованого» права – як на рівні національних правопорядків, так і на рівні міжнародно-правових стандартів. Цей синтез має супроводжуватися синтезом «індивідуалістичної» й «колективістської» моралі, без чого не уможливиться «несилове» свідоме забезпечення дотримання правових приписів.