ЗАВДАННЯ ДО САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ (МОДУЛЬ ІІ)

ОХАРАКТЕРИЗУВАТИ ОСНОВНІ ЕТАПИ ЕВОЛЮЦІЙНОГО РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ, ЗРОБИТИ ЇХ ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ (СВОЇМИ СЛОВАМИ)

Історія соціальних комунікацій та соціально-комунікаційних інститутів суспільства.

1.Хронологія суспільно- комунікаційних систем

2.Археокультурна словесність

3.Палеокультурна книжність

4.Мануфактурна неокультурна книжність

5.Індустріальна неокультурна книжність

СКС (СКС) це структурована сукупність коммунікантів, реципієнтів, змістовних повідомлень, комунікаційних каналів та служб, які забезпечені матеріально-техничними ресурсами та професійними кадрами. Якщо культура являє собою сукупність упредметнених та не упредметнених штучних соціальних змістів то СКС — це частина упредметненої культури, що забезпечує рух змістів у соціальному просторі та часі. Іншими словами СКС— це упредметнена комунікативна культура в різні історичні епохи

Напрям еволюції СКС представлено таким чином: від усної комунікації коммуникації до документної коммуникації і до електронної коммунікації. Еволюція СК органічно пов’язано з еволюцією культури , яка представлена у вигляді 5 стадій : пракультура — археокультура — палеокультура — неокультура — постнеокультура

Комунікаційна культура визначається панівними у суспільстві нормами та засобами фіксації, збереження та розповсюдження культурних змістів. Розрізняються такі рівні комунікаційної культури: словесність — книжність — мультимедійність. Книжність представлена трьома етапами: палеокультурна (рукописная книга), мануфактурна неокультурна (мануфактурний книгодрук), індустріальне неокультурне (машинна поліграфія). Рівні комунікаційної культури відповідають різним видам СКС.

Слід зазначити що внаслідок закону кумуляції комунікаційних каналів (закон ККК) більш піздні СКС включають коммунікаційні канали попередніх систем, правда, в більш модернізованому вигляді. Так, рукописна СКС не відмінила канали словесності; індустріальна книжність модернізувала канал книговидання відкритим монафактурним книгодруком, та вела в обіг новий канал — пресу; мультимедійна СКС акумулює можливості як словесності, так и книжності, включаючи їх у мультимедійне середовище. Рівень комунікативної культури визначається панівними засобами комунікації.

Словесність — такий рівень коммуникаційної культури, коли всі культурні змісти передаються у соціальному просторі і часі за допомогою усної комунікації. Книжність — такий стан культури , коли основні культурні змісти передаються за допомогою. документної коммунікації. Мультимедійність досягається тоді коли , основні культурні змісти передаються за допомогою електронної коммунікації.

Пракультура — це час становлення комунікаційних каналів, коли про існування суспільних комунікативних систем не могло бути і мови, тому ще не було сформовано основу для їх формування. Рання археокультура (эпоха палеоліту) пройшла під знаком пріорітету символьно-іконічних документів у вигляді палеолетичного живопису та скульптури; у неолиті пріоритет перейшов до устної коммунікації, та у первісних спільнотах землевласників та скотоводів стали формуватися суспільні СКС, де панувало усне слово.

. Археокультурна словесність

Археокультурна словесність відповідає суспільній СКС. Суспільна комунікаційна система — це первісна коммунікаційна система, в якій всі члени спільноти виступають у ролі и коммунікантів, та реципієнтів.

Панування устного слова встановилось не зразу, тому що воно вимагає достатньо розвинутого та абстрактного мислення. Палеолетичні мисливці краще розуміли зображення, ніж словесні образи. Звідси розквіт палеолетичного образотворчого мистецтва

Словесність - стан культури, коли комунікаційна діяльність здійснюється у формі усного управління, усного діалогу, а соціальна пам'ять представлена у вигляді неупредметнених речей та символьно-іконічних каналів. При цьому велику роль у передачі культурних змістів відіграє наслідування, одна з найрозвсюджених форм коммунікаційної діяльності у суспільних СКС Особливості археокультурної словесності:

1. СКС відрізнялась первісною рівністю, та соціальною однорідністю (безклассовість) первісних спільнот, що супроводжувалось синкретичністю (злиттям) вербальних, музичних, іконічних каналів у ритуальних діях Внаслідок цієї синкретичності сформувалось образотворче мистецтво (первісний живопис, графіка, орнамент, скульптура), виконавське мистецтво (музыка, танок), поезія та фольклор як мистецтво слова.

3. Обожестволення слова. Священі слова передавались з вуст в уста; их їх поетика формувалась таким чином щоб можно було краще їх запам’ятати цьому сприяли ритмічний розмір стандартні фрази що постійно повторювались, музичний супровід багатьох гімнів. Навіть пізніше коли з’явилась писемність божественні откровення заборонялось фіксувати; вони призначались лише для обраних.

Тривалий час необхідність збереження набутих знань між поколіннями здійснювалася через освоєння традицій, святково- обрядової сфери життя суспільства, через народну творчість: билини, історичні пісні тощо, що передаються з покоління до покоління.

Причому не можно вважати , що недокументована соціальна пам'ять не надійна, найдавніший з пам’ятників словесного мистецтва — зібрання гимнів Рігведа датується XVIII ― XII вв. до н. э., а запис (кодифікація) Рігведи була здійснена в XII ― XV ст. н. э. Цілком закономірно, що такий складний літературний твір не міг зберегтися більш трьох тисяч років в народній пам’яті, якщо б у арійських племенах Індії не існувало традиції усної творчості.

Відпрацьована у віках традиція використання народної пісенної творчості як соціальної комунікації між поколіннями, донесення її до свідомості якомога більшій кількості представників нових поколінь, значення для успішного функціонування суспільства усвідомлювалося його лідерами (в даному випадку – царським наставником) вже в період від XI до VII ст. до н. е. І це зрозуміло, адже згідно з традицією давньої народної пісні передавались відпрацьовані у віках уявлення про певні норми поведінки, своєрідний закон, що сприяв соціальній згуртованості й керованості внутрішньо-суспільними процесами, що й обумовлювало цінність даного виду соціальних комунікацій. Про це ж, зокрема, ідеться і в бесіді з Конфуцієм (VI–V ст. до н. е.) одного з його найближчих учнів Ю Жо (Ю- цзи):«Ю- цзы сказав: “Использование ритуала ценно потому, что оно приводит людей к согласию. Путь древних правителей был прекрасен. Свои большие и малые дела они совершали с ритуалом. Совершать то, что нельзя делать, и при этом в интересах согласия стремиться к нему, не прибегая к ритуалу для ограничения этого поступка – так поступать нельзя”»

Таким чином, протягом тривалого періоду дописемної історії людства наявність і розвиток системи соціальних комунікацій сприймались як невіддільна складова відповідної традиції, пов’язаної з передаванням духових цінностей насамперед між носіями закону співжиття людей, визнаними й під готовленими для такої місії людьми. У процесі чисельного збільшення людських співтовариств і зростання у зв’я зку з цим потреби в ефективній соціальній скоординованості, передача системи духовних цінностей, а також найбільш загальної інформації, пов’язаної з трудовою діяльністю, боротьбою з небезпеками зовнішнього світу, стала поширюватись по лінії горизонтальних між особистісних зв’язків, також освячених традицією, досвідом попередніх поколінь.