1.2. Основні теорії конституції

Виділяють такі основні теорії походження конституцій:

1) договірна теорія, яка виходить із того, що члени суспільства уклали договір, утілений в конституції, відповідно до якого встановлюються принципові основи існування суспільства та правила, за якими воно функціонує;

2) природно-правова теорія, згідно з якою конституція є проявом волі народу, його суверенітету;

3) теологічна теорія виходить із того, що конституція - втілення божественних приписів суспільству про правила життя;

4) теорія, що пов'язує виникнення конституції тільки з державною владою, відкидаючи народний суверенітет. Державна влада згідно з цією теорією сама себе обмежує шляхом закріплення в конституції меж своїх повноважень;

5) марксистсько - ленінська теорія, відповідно до якої конституція виражає волю не всього суспільства, а економічно панівного класу.

Конституція України - це єдиний нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні властивості, через який Український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні принципи державного та суспільного ладу, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень, основи правового статусу особи, територіальний устрій держави.

Властивості Конституції України (2 питання).

Правова охорона Конституції України (8 питання)

Властивості Конституції України - це її специфічні риси, які відрізняють Конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність і зміст. Зазвичай виділяють юридичні, політичні та ідеологічні властивості Конституції України.

 

Юридичні властивості виражають правову природу Конститу­ції та визначають її місце у правовій системі держави, в системі національного законодавства. До основних юридичних властивос­тей Конституції України можна віднести такі (схема 10):

Конституція України як Основний Закон є головним джере­лом національного права України, ядром усієї правової системи, юридичною базою чинного законодавства. Ця властивість обумов­лена тим, що Конституція України визначає сфери суспільних від­носин, які підлягають правовому (зокрема законодавчому) регу­люванню, встановлює ієрархію нормативно-правових актів. Так, наприклад, ст. 92 Конституції України встановлює досить широ­кий перелік питань, які визначаються або встановлюються тільки законами України. Вони стосуються прав і свобод людини і гро­мадянина, громадянства, організації та діяльності органів дер­жавної влади, засад місцевого самоврядування тощо.

Конституція України характеризується юридичним верховен­ством, що означає її пріоритетне становище в системі національ­ного законодавства України, вищу юридичну силу щодо всіх інших правових актів. Принцип верховенства Конституції є проявом за­гальнішого принципу верховного права як необхідної ознаки пра­вової держави, і цей принцип прямо закріплюється в ч. 2 ст. 8 Конс­титуції України: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на ос­нові Конституції України і повинні відповідати їй».

Конституція України характеризується верховенством не лише стосовно до актів національного законодавства, а й щодо міжнарод­них договорів, що передбачено ч. 2 ст. 9 Конституції: «Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можли­ве лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

Важливою юридичною властивістю Конституції України є її стабільність, яка забезпечується особливим, ускладненим поряд­ком внесення до неї змін і доповнень. Так, розділ XIII Конституції встановлює досить складну процедуру зміни Конституції України, яка пов'язана з тим, що, по-перше,.вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод люди­ни і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію неза­лежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157), по-друге, Конституція України взагалі не може бути змі­нена з настанням певних обставин - в умовах воєнного або надзви­чайного стану (ч. 2 ст. 157), по-третє, положення Конституції України, які закріплюють засади конституційного ладу України, форми народного волевиявлення, порядок зміни Конституції Украї­ни можуть бути змінені лише всеукраїнським референдумом, що призначається Президентом України, по-четверте, зміни до інших положень Конституції України вносяться Верховною Радою Украї­ни двома третинами голосів від її конституційного складу.

До юридичних властивостей Конституції України можна та­кож віднести пряму дію її норм, що згідно з ч. З ст. 8 Конституції України означає можливість звернення до суду для захисту конс­титуційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Конституція України є Основним Законом держави. Це означає, що Конституція України посідає найвищу сходинку в ієрархії нормативно-правових актів.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Необхідно розрізняти поняття "найвища юридична сила" і "верховенство Конституції", оскільки останнє визначає місце Основного Закону держави не тільки в правовій системі, а й у суспільстві та державі. Термін "найвища юридична сила конституції" визначає її місце в системі нормативно-правових актів. Найвища юридична сила Конституції України закріплена у ч. 2 ст. 8 Основного Закону нашої держави та проявляється у двох аспектах:

а) усі нормативно-правові акти приймаються органами, передбаченими Конституцією України та в установленому нею порядку;

б) норми конституції мають пріоритет над нормами законів та інших нормативно-правових актів, тобто жоден нормативно-правовий акт держави не може суперечити положенням Основного Закону. Хоча у ч. 2 ст. 8 Конституції України йдеться про необхідність відповідності, а не несу переч пості нормативно-правових актів Конституції України1.

Терміни "відповідність" та "несуперечність" конституції різні за обсягом (останнє має більш широке тлумачення). Невдалість використання терміна "відповідність" у Конституції України, як підкреслюють вітчизняні дослідники, зумовлена тим, що він може застосовуватися лише щодо тих актів, предмет регулювання яких закріплено в Конституції України. Стосовно всіх інших актів, про предмет яких в Основному Законі України не згадується (оскільки Конституція України містить лише загальні норми), то доцільніше говорити про "несуперечність".

Слід також розрізняти поняття "вища юридична сила" та "обов'язковість конституційних норм". Так, обов'язковість - це абсолютна властивість кожного нормативного акта, тоді як вища юридична сила - властивість конституції, зміст якої ми розглянули вище, зумовлена її особливим предметом регулювання. Тому твердження деяких авторів про те, що конституційне регулювання має найвищий ступінь обов'язковості, є хибним.

Конституція України є юридичною базою законодавства. Це проявляється у тому, що вона:

а) визначає зміст усіх нормативно-правових актів, що приймаються у державі;

б) встановлює види нормативно-правових актів, що приймаються на розвиток її положень;

в) визначає ієрархію нормативно-правових актів;

4) передбачає особливий порядок прийняття та внесення змін до неї;

5) має особливий зміст та структуру;

6) характеризується прямою дією норм, тобто для реалізації конституційних норм не потрібні спеціальні акти, які б їх конкретизували. Крім того, відповідно до ч. З ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Основні риси конституції характеризують її зв'язок як політико-юридичного документа з суспільним розвитком, специфіку впливу суспільних відносин на її характер і, навпаки, роль конституції в реальних процесах життя. До них належать:

1) особливий суб'єкт, що приймає конституцію (народний характер);

2) основоположний (установчий) характер;

3) всеохоплюючий характер конституційної регламентації (широта предмета регулювання);

4) стабільність, поєднана з динамізмом (у сучасній юридичній літературі наголошується на існуванні не лише стабілізуючого, а її конфліктогенного аспекту існування конституції як чинника впливу на суспільні відносини1);

5) реальність.

Юридичною властивістю Конституції України є особливий правовий захист, який має на меті забезпечення дотримання конс­титуційних положень, захист від порушень як «знизу» - фізичними і юридичними особами, так і «згори» - різними гілками державної влади. В той же час захист Конституції України може здійснювати­ся лише правовими засобами. Вони передбачають застосування ор­ганами державної влади, посадовими особами з метою дотримання Конституції України форм і методів діяльності в рамках наданої компетенції. Конституції деяких держав (наприклад, Словаччини, ФРН) передбачають можливість застосування і неправових засобів захисту, закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але їх застосування можливе лише в надзвичайних ситуаціях.

Правовий захист Конституції України здійснюють:

Вищі органи державної влади: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Так, наприклад, згідно з Конституцією України Президент України є гарантом додержання Конституції України (ч. 2 ст. 102), Верховна Рада України усуває Пре­зидента України з поста у разі вчинення ним державної зради або ін­шого злочину (п. 10 ст. 85) та здійснює контроль за діяльністю Кабіне­ту Міністрів України (п. 13 ст. 85), Кабінет Міністрів України за­безпечує виконання Конституції та законів України (п. 1 ст. 116) тощо.

Правоохоронні органи (суди, прокуратура), центральні та міс­цеві органи виконавчої влади.

Орган конституційної юрисдикції (Конституційний Суд України), який є основним, визначальним елементом системи пра­вових засобів захисту Конституції України. Згідно зі ст. 2 Закону

України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.завданням Конституційного Суду України є гарантування верхо­венства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Збройні Сили України, на яких покладається оборона Украї­ни, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторка­ності (ч. 2 ст. 17 Конституції України).

Громадяни України. Активні форми охорони Конституції України громадянами передбачені в її тексті. Так, ст. 55 встанов­лює, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних орга­нів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засо­бами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.