16

Лекція № 3. Історія політичної думки План

1. Політична думка Стародавнього Сходу

2. Політичні вчення античності

3. Політичні ідеї Середньовіччя

4. Політична думка епохи Відродження

5. Політичні ідеї Нового часу

6. Політична думка середини ХІХ – початку ХХ ст.

7. Сучасні політологічні концепції

1. Політична думка Стародавнього Сходу

Політичні ідеї, концепції і теорії створювалися протягом століть. Із виник­ненням держави з'явились перші політичні концепції. Роз­почався цей процес в цивілізаціях Стародавнього Сходу. Основними принципами політичних вчень Стародавнього Сходу були: 1. принцип сакральності - обґрунтування влади її божественним походженням, верховенство релігійних принципів над політичними і правовими. В східних цивілізаціях особливим чином формується політичний простір – навколо палацу або храму; 2. принцип східної деспотії або абсолютної влади (автократії), ототожнення державної влади з однією особою (деспотом). Єдиним власником виступав деспот. В східній деспотії усі крім деспота були рабами, бо вони не мали власності і відповідно не могли були громадянами. Звідси випливали дві аксіоми суспільно-політичних відносин Давнього Сходу: влада є умовою власності і абсолютний раб-абсолютний володар.

Значний внесок в політичну думку зробили ідеї політичних філософів Давнього Китаю. Основними напрямками політичної думки Давнього Китаю (IV ст. до н. е. ) були легістська і конфуціанська концепції політики.

На перших етапах формування політичної системи Китаю тут утверджується тоталітарно-репресивний принцип влади (легістська модель). Легізм не враховував етичні чинники політики. Державне правління, згідно легістам, мало ґрунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний апарат чиновників (ідея централізованої бюрократичної держави). Управління державою мало здійснювати на підставі системи покарань і нагород.

Згодом легістська модель була замінена конфуціанством, яке стало офіційною ідеологією Китаю до 1911 р., та існує до тепер. Кун-цзи (Кун Фу-цзи – вчитель Кун) (551-479 до н.е.) засновник конфуціанства. Усвідомивши непродуктивність легістської моделі влади, Конфуцій проголосив, що не закон має бути основою політичної влади Китаю, а ритуал, який базується на етичній традиції. В конфуціанстві держава розглядалась як велика сім'я, де влада імпе­ратора уподібнюється владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядались як стосунки між старшими і молодш ими членами сім'ї (патерналізм). Суспільне благо, за Конфуцієм, є основною метою дер­жавної влади. Правитель повинен мати шляхетне похо­дження (концепція «шляхетного правителя») і піклуватися про достаток народу, захищати його і виховувати. У свою чергу народ повинен виявляти шанобливість до правителя, беззастережно виконувати його накази. В разі не виконання своїх функцій правитель позбавлявся легітимності влади («мандату Неба»).

2. Політичні вчення античності

Античність так назвали філософи епохи Відродження греко-римську культуру, колиску європейської цивілізації, діаметрально відрізнялась від цивілізацій Стародавнього Сходу. Демократичний лад античного полісу, визначив специфіку античного шляху розвитку, абсолютно відмінного від східної деспотії. Антична демократія, це перша в історії політична форма республіки вільних громадян. Полі­тична думка античності ґрунтувалася на трьох базових принципах: 1. принцип громадянства, усвідомлення людиною своїх громадянських прав і обов’язків, та значення громадської думки; 2. принцип демократії – участь кожного громадянина у керуванні державою; 3. принцип республіканізму - виборність інститутів влади.

Античні політичні концепції заклали фундамент розвитку західної політичної традиції. Головний внесок у розвиток світової політичної думки в античну епоху зро­били грецькі філософи Платон і Аристотель, римський історик Полібій, римський політик Цицерон.

Політичне вчення Платона (427—347 рр. до н.е.). На підставі концепції морального виховання громадян Сократа (кожен здатний до добро­чесності, бо кожен має можливість досягнути мудрості), Платон розробив проект ідеального державного устрою, заснованого на принципі справедливості. В «Законах» Платон зазначав, що держава створюється не для щастя однієї людини, а для щастя всіх в цілому. Платон виокремлює три пари політичних режимів: монархія — тиранія; аристократія — олігархія; демокра­тія — охлократія. Ця схема була вдосконалена Аристотелем і стала ос­новою для систематизації типів політичного правління протягом ба­гатьох століть.

Політичне вчення Аристотеля (384—322 pp. до н.е.) заклало основи політичної науки як самостійної дисципліни. Категорія міри відігравала провідну роль в політичній теорії Аристотеля. Держава — втілення міри справедливості, вираження загального інтересу громадян. Нерівність або порушення міри Аристотель вважав причиною соціального розбрату і політичних переворотів. Основою держави має бути середній клас, сукупність громадян, які беруть безпосередню участь у політичній діяльності. Аристотель вдосконалив типологію форм правління, виділивши їх за якісним (правління на користь суспільного блага (правильні форми) або власного блага (неправильні)) та кількісним (правління одного, кількох, більшості) критеріями. До трьох правильних форм правління належали монархія, аристократія, політія, за яких правителі відстоюють загальне благо; до трьох неправильних - тиранія, олігархія та охлократія, за яких досягається лише особисте благо правителів. Оптимальною формою формою правління за Аристотелем є політія поєднання аристократії (доброчесності), олігархії (багатства) і демократії (сво­боди).

Вчення про циклічність форм правління Полібія розкриває логіку виникнення і змін шести форм дер­жави в межах одного циклу: монархії, аристократії, олігархії, демократії, охлократії, тиранії. Монархія як єдиновладне правлін­ня царя або вождя ґрунтується на розумі. Розкладаючись, мо­нархія перетворюється в тиранію, а незадоволення тиранією при­водить до того, що благородні мужі з допомогою народу встанов­люють аристократію. Аристократія в свою чергою поступово пе­рероджується в олігархію, де влада використовується з метою наживи. Народ, незадоволений розкошуванням олігархії, скидає її і встановлює своє правління — демократію. Її спотвореною формою стає охлократія (панування натовпу), за якої домінують беззаконня і свавілля. Натовп, що нездатний управляти, знову обирає собі царя. Щоб подолати круговерть політичних форм, потрібно встановити змішану форму держави, яка поєдну­вала б монархію, аристократію і демократію.

Ідея держави як публічної правової спільності Цицерона, ґрунтувалася на визнанні держави як res publica — «публічної справи». Держава за Цицероном є втіленням справед­ливості і права. Цицерон розрізняв три форми правління: царську владу; владу оптиматів (аристократію); владу популярів (де­мократію). Раціональною формою держави, вважав Цицерон (як і Аристотель), є змішана. Цицерон стояв біля витоків концепції «правової держави».

У античній політичній думці основоположними напрямками розробки політичної теорії були класифі­кація організаційних форм політичного життя, політичних режимів, визначення критеріїв оцінки їх діяльності.