16. Газета в системі сучасних змі та її типи

Газетні видання – періодичні друковані видання на розгорнутих аркушах паперу без обкладинки, що містять текстову й ілюстровану інформацію, визначаються періодичністю від 2 до 7 разів на тиждень.

Газета - друковані видання на розгорнутих аркушах паперу формату А2, А3, А4 з розміщенням тексту колонками, періодичністю від 2 до 7р.на тиждень.

Газетні видання характеризуються за: місцем видання, місцем розповсюдження, аудиторією, часом видання, політичним напрямом, періодичністю, тематикою, мовою видання.

Класифікація газетних видань – це впорядкування їх у чітко побудовану систему; сукупність взаємопов"язаних і певним чином розміщених груп: класи, типи, види, підвиди.

*газета-тижневик – має конкретну щотижневу періодичність, меншу оперативність, більшу ілюстрованість

*газета-дайджест – це огляд преси, підготовлений на основі вже опублікованого матеріалу.

Газета є одним з найпоширеніших засобів комунікації і має доволі широку різноманітну тематику, це: урядові офіційні видання, ділові фінансові, комерційно-рекламні, літературно-художні, юридичної тематики, медичної тематики, педагогічні, спортивні, гумористичні, релігійної тематики, військової тематики та політематичні газети.

Масова газета розрахована на широке коло читачів, соціальні видання – для окремих соціальних груп, їх завданням є забезпечення комунікації у цих групах суспільства.

Кожний номер газети складається з постійних комунікативних реквізитів: назва, надзаголовки, підзаголовкові дані, число, місяць видання, вихідні дані: редактор, ред. колегія, засновник або видавець, реєстраційне свідоцтво, адреса та інші реквізити, які вказують на місце видання, передплатний індекс, телефони, тираж.

Газетна сторінка поєднує два види комунікації: вербальну та візуальну, що забезпечує гармонійне сприйняття інформації.

17. Діалогічні жанри в аудіовізуальному контенті.

Крім етичних норм, зафіксованих, загальновизнаних рекламістами  повинні діяти державна й незалежна від держави системи регулювання ЗМІ. У країнах розвинутої демократії існують спеціальні незалежні від держави соціальні інститути, що формулюють етичні норми реклами і стежать за їх дотриманням у ЗМІ. В Україні ще немає таких незалежних соціальних інститутів, які б регулювали моральні порушення реклами в ЗМІ. Регулювати етичні проблеми реклами ЗМІ, доводити винесені рішення до відома громадськості, накладати штрафи на порушників, на яких надійшла скарга, могли б незалежні ради з преси, радіомовлення, телебачення. Також викладено етичні норми політичної реклами в ЗМІ, виділено її напрями, що підпадають під регламентацію етичними нормами: передвиборна й передреферендумна агітація, висвітлення діяльності виборчих комісій, ознайомлення з результатами референдуму. Журналістам неетично вести передвиборну агітацію, брати участь у висвітленні виборів, якщо вони є кандидатами в депутати чи їхніми довіреними особами. Редакції неетично відмовляти в політичній рекламі іншому кандидатові, блоку, ініціативній групі, якщо вона підтримує кандидата від свого засновника чи співзасновника. На телебаченні слід враховувати аудіовізуальні, текстові, звукові особливості етики реклами. Журналістам, іншим учасникам телепередач заборонено за межами часу, відведеного на рекламу, демонструвати товари, продукцію, характеризувати їх безпосередньо чи опосередковано, оголошуючи, наприклад, що одяг ведучого, зовнішнє оформлення належить тій чи іншій фірмі. Неетично й незаконно теле-, радіожурналістам вдаватися до прихованої реклами в журналістському матеріалі, називати реквізити, адресу, телефони виробника або продавця. Закони України забороняють політичну рекламу в день виборів і референдуму, рекламу зброї, військової техніки, тютюнових, алкогольних виробів, наркотичних засобів, будь-яку рекламу у дитячих та підліткових передачах. Заборонено переривати на рекламу радіо-, телетрансляцію роботи Верховної Ради, перших керівників держави – Президента, Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра, Голови Конституційного суду, народних депутатів, членів уряду, а також релігійні передачі, авторські радіо й телепередачі без згоди на це автора матеріалу. Реклама в пресі має свої вимоги, пов’язані з фіксованою текстовою, зображувальною і текстово-зображувальною інформацією. Етичні норми реклами в пресі стосуються комерційної, політичної та соціальної реклами. У пресі заборонене візуальне порівняння рекламованого та конкуруючого об’єкта, низька його оцінка, називання виробника або продавця. Заборонено імітувати логотип, текст, зображення з реклами іншої продукції. Не дозволено змішувати з журналістськими матеріалами текстові рекламні матеріали. Їх слід вміщувати під рубрикою «Реклама» чи «На правах реклами». Зважаючи на специфіку передачі та сприйняття звукової інформації, особливі етичні правила реклами на радіовимагають, щоб радіорекламу не записували на дві звукові доріжки, не використовували гіпнотичних прийомів впливу, зомбіювання, а також іміджу, ім’я, голосу ведучого, відомого журналіста в комерційній рекламі. Неетично використовувати еротичний звуковий супровід навіть із метою створення смішного ефекту. У третьому підрозділі розглянуто проблеми комп’ютерної етики журналістів, які випускають кібергазети та журнали, використовують Інтернет, інші мережі для збору інформації, участі в конференціях, а також електронну пошту. Розкрито етичні порушення в комп’ютерних мережах, їх законодавче регулювання за кордоном. Розглянуто етикетні правила для користувачів мереж, американський кодекс комп’ютерних професій (до яких належить і журналістика), що можуть послужити основою для розроблення комп’ютерного етикету журналістів України.

18.  Дослідницька публіцистика журналу «Шпігель» (Німеччина).

У Ні­ме­ч­чи­ні ін­фор­ма­цій­ний жу­р­нал “Шпі­гель” вва­жа­є­ть­ся про­то­ти­пом кри­ти­ч­ної до­слі­д­ни­ць­кої жу­р­на­лі­с­ти­ки, уні­каль­ним ви­дан­ням ра­ди­каль­но-­де­мо­к­ра­ти­ч­но­го спря­му­ван­ня. “Захис­ти­ти де­мо­к­ра­тію від бу­рі” — цей ви­слів Ру­до­ль­фа Ау­ґ­ш­тай­на, за­сно­в­ни­ка і не­змін­но­го ке­рі­в­ни­ка пре­со­во­го кон­це­р­ну “Шпігель”, най­кра­ще вті­лює у со­бі ідею ви­ко­нан­ня “гро­мад­­ських за­вдань”.

Звичайно, журналісти, які упродовж багатьох років розвін­чували ко­руп­цію, зловжи­вання людей при владі, обдурювання вибор­ців і падіння політичної моралі, не втішають себе думкою, начебто вони самі можуть очистити країну від бруду. Принцип журналу та­кий: усе, що є поганим, є на його сторінках, отже, все, чого там нема, - добре. Політична стратегія видання: надати мате­ріалу гостроти.

Перший погляд на журнал створює про нього уявлен­ня як про диво­вижний (і, головне, вдалий) синтез якісного напов­нення та попу­ляр­ного ви­кладу. Концепцію “Шпігеля” виклав у своє­му інтерв’ю Штефан Ауст ― головний редактор часо­пи­су з 1994 року: “Нас мало ці­кав­лять дрібні інфор­маційні крихти, барвисті сторінки та сьогоден­ні пові­домлення. Ми робимо ставку на теми великої суспільної ваги, полі­тичного та економічного спряму­ван­ня, що мають глибоке фактажне забез­печення… Якщо ж ми вда­мо­ся до “ширвжитку”, то загубимо нашого по­стій­ного читача. Попит на публікації високої якості ніколи не зможе впасти”. Безперечно, Ште­фан Ауст ― великий майстер формулювань і трохи при­кра­сив си­туацію. Адже поряд із публікаціями високої якості, “Шпігель” не оминає і скандальних сюжетів. Щоправда, кожного разу глибоке фак­тажне забезпе­чення навіть незначної теми справляє на читача глибоке враження.

Осо­б­ли­во­го пу­б­лі­ци­с­ти­ч­но­го ефе­к­ту ча­со­пис до­ся­гає за­вдя­ки вмі­ло­му по­єд­нан­ню двох скла­д­них ме­ха­ні­з­мів ― ре­да­к­тор­сь­ко­го та до­ку­мен­та­цій­но­го. В ар­хі­ві “Шпігеля” мі­с­ти­ть­ся по­над 25 млн. до­ку­мен­тів, більш ніж 4 млн. фо­то­гра­фій. Ре­да­к­ція во­ло­діє до­сить ве­ли­кою біб­ліо­те­кою на 40 ти­сяч то­мів (го­ло­в­ним чи­ном — до­від­ко­вої лі­те­ра­ту­ри). У від­ді­лі до­ку­мен­та­ції за­йня­то 114 спів­ро­бі­т­ни­ків з най­рі­з­но­ма­ні­т­ні­шим про­фі­лем осві­ти. Во­ни го­ту­ють спе­ці­аль­ну ком­п’ю­те­р­ну ба­зу да­них, якою по­тім зру­ч­но ко­ри­с­ту­ва­ти­ся при на­пи­сан­ні стат­ті на будь-­яку те­му. У ба­зу да­них по­тра­п­ля­ють бли­зь­ко 350 пе­рі­о­ди­ч­них ви­дань з усіх ку­то­ч­ків сві­ту. Що­ден­но до ре­да­к­ції по­тра­п­ляє 2000 но­вих до­ку­мен­тів. Ар­хів “Шпігеля” вва­жа­є­ть­ся од­ним з най­біль­ших у сві­ті.

(!) Ще однією важливою інстанцією є правознавчий відділ. Його спів­ро­біт­ни­ки повинні перечитувати абсолютно всі матеріали, навіть ті, що не по­трап­ляють до номера. Близько 30 відсотків матеріалів правники повер­тають авторам на доопра­цю­вання, вказавши на певні юридичні казуси.

Хоча інколи бувають випадки, коли, незважаючи на пересторогу правників про ризик судового процесу, матеріал все ж потрапляє у номер. Бо при всій солід­ності журналу ризик з елементом авантюри завжди вважався там однією зі скла­до­вих успіху. Така сміливість ґрун­тується не в останню чергу на повній матеріальній незалежності.

Загалом у німецького читача вже давно уклався в голові імідж “Шпігеля” як часопису, що викриває скандальні історії, вишукує “бруд­ні” таємниці, влазить в гли­бини політичних та фінансових махі­націй і врешті подає це все, приправлене дотепним журналістським слівцем, на всеза­гальний огляд. Проте викривальна спрямованість матеріалів “Шпігеля” не має нічого спільного зі скандаломанією, характерною для бульварних “Більда” або “Штерна”.

Усі деталі ― прізвища, дати, числа ― ретельно перевірено; помилки в таких справах бути не може, адже спів­робітники розу­мі­ють, що на кар­ту ставиться уні­каль­­на репутація жур­налу. Історичні матеріали в даному ви­падку забезпечують необхідне тло для дії головних персонажів, а також вико­нують суто літературну функцію, забезпечуючи сюжетність розповіді.

У ко­ж­но­му но­ме­рі всі ма­те­рі­а­ли до­слі­джен­ня по­да­но у ви­гля­ді “ін­фор­маційного па­ке­та” ― спе­ці­аль­ної фор­ми ор­га­ні­за­ції ві­до­мо­с­тей, за яко­го на­яв­ний на да­ний мо­мент ма­те­рі­ал по­да­є­ть­ся ві­зу­аль­но спро­ще­ним для сприй­нят­тя у ви­гля­ді окре­мих не­ве­ли­ких ста­тей, які в про­це­сі осво­єн­ня вза­єм­но до­по­в­ню­ють од­на од­ну, фор­му­ю­чи в ре­зуль­та­ті за­вер­ше­ну па­но­ра­му по­дій.

Зазвичай видання ко­рис­ту­ється принаймні чотирма каналами інформації:

Перший - одержання (не виключаючи купівлі) інформації у причет­них та компетентних осіб.

Другий - використання як інформатора опозиційної сторони.

Третій - збирання й ретельний аналіз всієї загальнодоступної інфор­ма­ції включно з використанням накопиченої у власних архівах.

Четвертий - отримання інформації від своїх прихильників у владних колах.