103. Росія чи Європа? (пошуки геополітичної ідентичності в публіцистиці і. Франка та м. Грушевського).

Іван Франко у ст.. «Свобода і автономія» : проголосив заклик до політичної свободи і автономії. Він переконаний, що без забезпечення найширших політичних свобод для кожної людини, без „рівноправності всіх горожан держави”, без проведення радикальних змін в суспільстві, без цього політичного фундаменту всякі розмови про автономію — порожня фраза. У великих централізованих державах, де панує політична неволя для національних меншин, не можуть існувати політично вільні національні автономії.

«Поза межами можливого» - ідеал укр. державності поза межами можливого. У цій статті Іван Франко глибше розвиває поняття національного ідеалу: це ідеал повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації. Маніфест українського національного ідеалу вміщує в собі „західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі”. Національний ідеал мусить пройти крізь національну свідомість, бо інакше він назавжди залишиться поза межами можливого. Ф. наголошував, що в цей політичний час національний ідеал для нас ще не здійсненний, але до нього ведуть тисячі стежок, що лежать у нас під ногами і лише від нас залежатиме, якою і куди йти. Він застерігає, що відсутність прагнення до національного ідеалу може призвести до вже відомих сумних випадків „потонення в общеросійськім морі” та до зневіри і апатії. Серцевиною національної ідеї є ідея самостійного політичного життя народу, ідея державності тієї чи іншої нації, яку І.Франко окреслював як “національний ідеал”, “ідеал національної самостійності”, тобто “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного… життя і розвою нації”.

«Що таке поступ?». Він заперечує зверхність інтернаціоналізму в житті народу і протиставляє йому фактор націоналістичний (“Америка для американців”, а “Русь для Русі”).

М. Грушевський постіно змінював свої погляди – виступав то за самостійність, автономію Укр., то за участь у федерації із Росією. М.Грушевський схиляється до промосковської (східної) орієнтації в українській політиці. Він, продовжуючи ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, вважав за краще для України мати широку автономію у складі Російської демократичної республіки, ніж стати самостійною. Обґрунтовував свою таку позицію він тим, що Україні важко буде втримати свою самостійність. Також, бачачи перебіг подій в період Першої світової війни в Росії, М.Грушевський вважав, що “велика революція Російська . велико вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію”. І тому Україна, входячи до демократичної Росії на автономних правах, в пізнішім часі зможе стати однією із найбільш сильних республік такої Європейської федерації.

У своїй праці “На порозі Нової України” він зазначає, що “пережитим і віджитим . є наша орієнтація на Московщину, на Росію”. Українську орієнтацію на Захід вчений обґрунтовує історичним минулим України та країн Європи. Він доказує духовну, культурну близькість українців з іншими європейськими народами. “Коли народність наша, дух нашого народу тягне на захід, край завертає нашу енергію, нашу працю на схід і полудня, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтуванні нашими інтересами, а не мали своєю метою – навпаки – боротись з природною орієнтацією нашого економічного й культурного життя”. Однак оцінка М.Грушевського як противника самостійницької течії національно-визвольного руху – це лише однобокий погляд, відірваний від контексту подій початку XX ст. Адже у той час суспільно-політична думка України, не маючи досвіду практичної політики, лише починала формуватися. Своєю політичною активністю історик готував ґрунт для сприйняття української незалежності широкими верствами населення. Шлях до цього пролягав через здобуття автономії України в межах Російської і Австро-Угорської імперій, і федералізм для М.Грушевського був політичним завданням мінімум, першим етапом для осягнення найвищої мети – зібрати всі українські землі в соборній державі. Відомо, що саме М.Грушевський добивався проголошення IV Універсалу Центральної Ради про незалежність України.

"Українство і питання дня в Росії" (1905): Вважав, що українцям потрібно відмовитися від традиційного культурництва, бо українське питання – це питання політичне. Грушевський закликав зробити все, аби укр. народ став нацією. Цього замість українців не зробить ніхто.    Український рух став культурницьким у той час, коли Желябов, Кибальчич та сотні інших українців пішли на боротьбу за всеросійську революцію.   Російська революція – питання не лише соціальне, а й національне. Україна й Польща вважали цю революцію можливістю владнати наболілі національні питання. Будь-яка імперія, побудована на костях і крові, розвалиться