106. Соціальні мережі як інструмент роботи журналіста.

 Біл Гейтс стверджував, що сьогодні, якщо вас немає в Інтернеті(соціальних мережах), то вважайте, що ви не існуєте. Актуальним є й твердження про нову форму упарваління суспільством – нетократію, в рамках якої основними є не матеріальні ресурси, а інформація і структури, які її зберігають, обробляють та передають. Тому, нині соц.мережі сприяють організації комунікації між людьми та реалізації базових соціальних потреб (спілкування).

Соц.мережа – соц.структура утворена індивідами або орг. Вона відображає розмаїтні звязки між ними через різноманітні соц.взаємовідносини,починаючи з випадкових знайомств і закінчуючи родинними вузами.Сам термі соц.мерж. введений соціологом Дж.Барсонсом в 1954, але поширився в ХХІст.

Про важливість соціальних мереж у роботі журналіста цікавою є Данієля Сведіна (шведський журналіст). Серед переваг соціальних мереж, які називає медійник, – можливість спостереження за подіями, безпосередня оцінка, аналіз учинків різних людей. До того ж коментарі, а через них і думки читачів, дозволяють визначити популярність видання.

У Швеції дев’ять із десяти мешканців мають доступ до до Інтернету і користуються ним щодня. 39 % людей використовують соціальні мережі. Тож не дивно, що 68 % медіа є соціальними. Їхня активність у мережі Фейсбук настільки велика, що в країні хотіли запустити власну версію. Водночас Данієль зазначає, що попри зацікавленість молоді соціальними медіа, старше покоління шведів досить обережно ставиться до такого виду поширення інформації.

«Соціальні мережі — це доповнення до журналістики, ще один додатковий інструмент у скрині традиційного медійника», — вважає пан Данієль. Сучасні газетярі мають набагато більше можливостей для самовираження, ніж їхні старші колеги. За спостереженнями британців, всі журналісти залежні від соціальних мереж. Активність видань у Фейсбуку чи Твітері сьогодні засвідчує продуктивність журналістів.

Це повязана із можливостями, які соц.мережі надають журналісту: отримання інформації від інших членів соц.мереж, для цього не потрібно домовлятися про зустріч, інтервю, достотньо надіслати повідомлення чи передивитися профайл члена спільноти; верифікація ідей через участь у взаємодії із соц.мережами; соціальна вигода від контактів (професійна). Відтак соц.мережі стають стандартом, доповнюючи традиційні інструменти. Закордонні опитування вказують, що близько 70% жрн сьогодні використовують соц.мережі для пошуку інформації та просування своїх матеріалів. Різні соц.мережі дають можливість отримати моментально «свіжу» інформацію, «гарячі» теми. Проте журналіст має бути доволі обрежним при використанні інформації із соц.мереж і як при інших джерела та засобах інф. завжди памятати про жрн відповідальність та проф.етику.

107. Специфіка жіночого тексту у світоглядній публіцистиці (на прикладі Світлани Алексієвич і Оріани Фаллачі).

 Останнім часом у літературознавчих джерелах дедалі частіше можна побачити тлумачення поняття «жіночий текст». Поняття «жіночий текст» з’явилося у другій половині ХІХст, коли учасниці жіночого руху частково домоглися відновлення певних соціальнополітичних прав і свобод. Після їх здобуття феміністки почали більше уваги приділяти розвитку творчої діяльності жіноцтва. З 1940 року у феміністичних студіях виокремлюється напрям, який зосереджується на аналізі, класифікації та визначенні жіночих текстів. Елейн Шо­ва­л­тер ви­зна­чає три ос­но­в­ні фа­зи жі­но­чої твор­чо­с­ті: імі­та­ції та ін­тер­на­ці­о­на­лі­за­ції до­мі­ну­ю­чих лі­те­ра­ту­р­них ви­дів; про­те­с­ту про­ти цих стан­дар­тів і за­хи­с­ту сво­їх прав як ме­н­ши­ни; са­мо­від­к­рит­тя та по­шу­ків са­мо­і­ден­ти­ч­но­с­ті. Во­д­но­час Елейн Шо­ва­л­тер за­про­ва­ди­ла в лі­те­ра­ту­р­ну кри­ти­ку тер­мін “гіно­критика”, яка від­рі­з­ня­є­ть­ся від тра­ди­цій­но­го фе­мі­ні­с­ти­ч­но­го ана­лі­зу. Гі­но­кри­ти­ка зо­се­ре­дже­на на поста­ті жін­ки-­ав­то­ра-­пи­сь­мен­ни­ці. Пре­д­ста­в­ни­ки поль­сь­кої шко­ли лін­г­ві­с­ти­ч­но-­лі­те­ра­ту­р­но­го ана­лі­зу за­про­по­ну­ва­ли тер­мін “жіноча лі­те­ра­ту­ра”, який сфор­му­лю­ва­ли в пер­шій по­ло­ви­ні ХХ сто­літ­тя (Пе­тер Хме­льов­сь­кий, Ка­роль Єжи­ков­сь­кий, Ві­ль­гельм Фельд­ман).Цей тер­мін охо­п­лю­вав усю лі­те­ра­ту­ру, на­пи­са­ну жін­ка­ми. Ел­ла Жми­хов­сь­ка за­про­по­ну­ва­ла ін­ший ха­ра­к­тер ро­зу­мін­ня жі­но­чо­го те­к­с­ту — ін­ту­ї­ти­в­ний. Твор­чість жін­ки — це та­кий вид твор­чої ді­я­ль­но­с­ті, фун­к­ці­о­наль­ність яко­го об­ме­же­на біо­гра­фі­ч­но-­ек­зи­с­те­н­цій­ним пре­д­ме­том на­пи­сан­ня, але се­мани­ч­ний бік жі­но­чих тво­рів не під­ля­гає яко­мусь спро­щен­ню.Польська дослідниця Станіслава Пшибичевська стверджує,що жінці властивіше, ніж чоловікові, вигранювати свій стиль за допомогою метафоричного мислення та метафоричного письма.

Білоруська публіцистка Світлана Алексієвич пише, що жінки відчувають інакше, ніж чоловіки, що вони є більш психологічними. Ми спостерігаємо відсутність наратора у тексті білоруської публіцистки (у неї говорять лише герої), і все таки вона обробляє літературну сировину також у свій, жіночий спосіб.

Алексієвич писала про Війну. Про те, сама письменниця визнає, що «у війни не жіноче обличчя», але береться писати про війну залюбки. Вона не дає коментарів до висловлюваного її героями, допускає публікацію малоопрацьованих текстів, котрі є радше літературною сировиною. Вона пише, що жінка інакше відчуває війну, ніж чоловік. Аналізуючи її твори «У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки», «Цинкові хлопчики», «Чорнобиль: хроніка майбутнього», можна простежити суто жіноче сприйняття.

«Запам’ятовувати, відбирати деталі — особливість жіночої пам’яті. Жінки бачили поіншому, пам’ятали поіншому. Їхня війна має і колір, і звук»

Жіноча пам’ять охоплює той материк людських відчуттів на війні, котрий зазвичай позбавляють уваги чоловіки. Якщо чоловіка війна захоплювала як дія, то жінка відчувала і переживала її інакше, через свою жіночу психологію. Новаторство Світлани Алексієвич полягає в тому, що вона витворила новий жанр, в якому надала слово жінкам, які переживали Другу світову війну, конфлікт між СРСР і Афганістаном та Чорнобильську трагедію.

Оріана Фаллачі — знаменита італійська журналістка, яка у 1970-х на поч. 1980-х років уславилась резонансними інтерв’ю з політиками світового масштабу та своїм протестом проти ісламського світу. Фаллачі практично усе своє життя пропрацювала в журналі "Панорама". Вона була кореспондентом видання в найбільш гарячих точках світу, таких як В'єтнам, Куба, Південна Америка. Ф. і вдавалося контролювати хід розмови і не дозволяти співрозмовникам ухилятися від незручних для них тем. Цього вона досягала своєю неперевершеною відвертістю, бескомпромісністю, гостротою запитань та наполегливою вимогою відповідати на них. Динамічність, спонтанність її реплік, які нерідко випливали із відповідей, були наслідком тривалого і наполегливого вивчення свого майбутнього співрозмовника перед інтерв’ю, а також першокласною журналістською майстерністю Ф.

На прикладах розмов Ф. із провідними державними лідерами ісламського світу можна побачили її високу майстерність інтерв’юера. Водночас, під час цих розмов журналістка продемонструє небажання сприймати, поважати чи бодай розуміти мусульманську культуру.

Виступи Ф. мали широкий резонанс у світі й коментарі, зауважуючи, що “твори Фаллачі — це конденсат найгірших упереджень та стереотипів про історію арабо-ісламського світу. Більше того, вони — чистої води образа на адресу Історії, Культури та людської думки і як такі повинні аналізуватися та викриватися»

Вихід у світ кожної книги відомої італійської письменниці і журналістки Оріани Фаллачі має велике культурне значення і суспільний резонанс. Її книга "Лють і гордість", написана відразу після терористичних актів 11 вересня 2001 року, стала емоційною реакцією на ці події, викликавши справжній шок у світовій суспільній думці, тому що письменниця не соромилася у висловлюваннях, щоб відобразити свій жах і гнів.  Не для слави і не для грошей, - запевняє Оріана Фаллачі, - пише вона, але з відчуття обов’язку.