6. Аудіовізуальна журналістика: синтез виражально-зображальних засобів.

Аудіовізуальна журналістика – журналістика, яка ґрунтується на використанні двох взаємопов’язаних виражальних засобів – слова та зображення, – і функціонує завдяки таким комунікаційним каналам, як кінематограф, телебачення, комп’ютерна мережа. 

Аудіовізуальна журналістика (особливо радійна і телевізійна) як об'єкт наукових міждисциплінарних досліджень вітчизняних та іноземних медіа-фахівців, як вид суспільної професійно-творчої діяльності людини, як швидкісний засіб пізнання постійно змінюваної картини світу викликає сьогодні надзвичайний інтерес спеціалістів широкого профілю гуманітарного знання – журналістико- й риторикознавців, мово-, літературо- й мистецтвознавців, культурологів і філософів, соціологів і психологів, політологів й істориків, педагогів та священиків. Парадокс розвитку сучасної аудіовізуальної журналістики, на думку деяких фахівців, полягає у тому, що майбутнє усе настійливіше вимагає від творчих працівників аудіовізуальних засобів масової комунікації, поза пріоритетів ринкових і рейтингових функціональних моделей, не лише професіоналізму, але й збереження фундаментальних – вічних – засадничих цінностей високої риторичної культури, моралі й духовності, до яких щонайперше належить Слово животворяще (творить живе) і благодатне (дає благо).

Водночас розробка тематики дисертаційного дослідження виявляє й загрозливі тенденції щодо стрімкого запровадження маніпулятивних технологій на різних рівнях суспільно-політичного управління і керування (К. Бредемайєр, Д. І. Дудінський, М. М. Малішевський, В. Д. Мордачев, В. М. і О. М. Панкратови й ін.). Ці технології згубно впливають словесним і зоровим брудом, жахом, збоченням, насиллям на свідомість людей і суспільства головним чином через аудіовізуальні канали комунікації. Визначальною в цих процесах є роль аудіовізуальних медіа, які підпадають під критику фахівців різних сфер насамперед за недотримання діючих правових і морально-етичних загальноприйнятих норм суспільства як одного з головних джерел реалізації технології панування і методів проведення пропаганди, а також як комплексного засобу впливу (психічного й психофізіологічного) на комунікативну аудиторію. Тож при виявленні складових елементів багатовимірної психотехнологічної моделі маніпулювання свідомістю людей і суспільства завданням поставлено також і виокремлення технік захисту від медіа-агресії та маніпулювань (і протидії ним) із метою запобігання такому негативному впливові.

Так, при розгляді протилежних моделей риторичної взаємодії мовця з аудиторією як двох комунікативних стратегій бесіди можна змоделювати два найхарактерніші типи співрозмовників. Перша – агресивна модель мовного спілкування – непродуктивна/авторитарна – закритий тип, а саме: 1) головна цінність – я сам, я і є найцікавіше; 2) право на виступ – це право на владу, владарювання, відтак за будь-яку ціну треба захопити ініціативу, висунути і розгорнути свою тезу, боротися і перемогти; стратегія – підкорити собі, авторитарна модель, домінування, створення ієрархії; 3) його партнер (співрозмовник) – об'єкт, яким можна маніпулювати; я розмовляю – він підкоряється; 4) хочу показати себе; тактика: головне – говорити; поки говорить він, не слухати, а думати, як би його перебити і що самому сказати; підхід до спілкування: я вважаю, я хочу, мене цікавить, ви, звичайно, ще не знаєте тощо; на перше місце ставлю себе та свої інтереси; не важливо, як звати співрозмовника; кажу йому ти або ви; правий тільки я, основний зміст – заперечування: ви не праві; довести, що я найрозумніший, підмітити усі недоліки співрозмовника і сказати про них. Друга – спокійна, урівноважена модель мовного спілкування – продуктивна – відкритий тип, а саме: 1) головна цінність, тобто найцікавіше, – мій співрозмовник; 2) не важливо, хто господарює в розмові, головне – аби була цікава розмова; стратегія – рівноправне співтовариство, а не боротьба; 3) мій співрозмовник – особливий світ, який існує без мене, тож я не маю права пригнічувати його чи керувати ним; 4) хочу зрозуміти іншого, слухати і почути його; тактика: головне – слухати; поки говорить інший – уважно намагатися вловити його думку; підхід: якої ви думки, що вас цікавить, вам, звичайно ж, уже відомо, тощо; на перше місце ставлю свого співрозмовника, його інтереси; відразу запам'ятовую його ім'я, зважаю на професію, інтереси, сім'ю; правий мій співрозмовник; головний зміст – ствердне так (так, ви праві, однак…; так, я з вами згідний, але ж…); бесіда – не екзамен, а я не екзаменатор; знайти таку тему, аби обом було цікаво; питання особистого характеру ставитиму обережно, бодай не образити співрозмовника.

Аудіовізуальна журналістика – синтез зображально-виражальних засобів. Аудіовізуальна журналістика – журналістика, яка ґрунтується на використанні двох взаємопов’язаних виражальних засобів – слова та зображення, – і функціонує завдяки таким комунікаційним каналам, як кінематограф, телебачення, комп’ютерна мережа.  Телебачення, як і кіно, здатне відобразити реальну дійсність на екрані за допомогою рухомих зорових образів, супроводжуваних звуком.сприймаючи телевізійний сюжет, значна частина інформації особою зчитується з відеокартинки (візуальний компонент), тоді як текстовий супровід (вербальний компонент), хоча і виступає важливою складовою цілісності сприйняття, тим не менше, не завжди в ньому відіграє першу роль. За підрахунками дослідників 69 % інформації, що зчитується з екранів телевізорів, приходиться на візуальну комунікацію.  У тісній єдності та взаємодії із зображенням у телевізійній інформації перебуває слово. Візуальна інформація майже завжди потребує словесної інтерпретації, що ще раз доводить первинність мови, як засобу масової інформації.  Інтонаційне забарвлення мови у поєднанні з мімікою та жестами розширює місткість слова, робить його доступнішим. Завдяки зображенню усне слово звучить з телеекрана переконливіше, ніж наприклад воно б було написане в газеті чи прозвучало на радіо.  Дякуючи зображенню відпала потреба словесно описувати, зображати побачене, а значить з'явилася можливість розширювати  простір для того, щоб інформаційними засобами розвивати та поглиблювати повідомлення, пояснювати суть явища.

7. Більшовицька, нацистська і ліберальна концепції преси: порівняльний аналіз.

Марксистська і нацистська концепції преси базуються на постулаті ненависті як нормі життя, отже, на моделюванні образу ворога. Це виявляється у:

a)      категоричності

b)      стереотипності

c)      асинхронності (опонент стає втіленням зла

d)      непримиренності (загибель противника

e)      ідеологізації. Формувалася людина ворожа. Несприйняття ідей противника

Теоретичні засади нацистської пропаганди розробив Еміль Довіфат. Це 5 основних законів:

• Розумового спрощення

• Обмеження матеріалу

• Повторення-втовкмачування

• Суб"єктивності

• Емоційного нагнітання

Саме цими принципами визначалася практика 2300 німецьких газет.

Більшовицька концепція преси розроблена у працях Леніна "Партійна організація і партійна література" (рупор партії, "Геть лібераторів безпартійних"), у "Листі товаришу Томасу Беллу" (газета – економічне і політичне знаряддя у боротьбі, редактор повинен контролювати політичну лінію газети), в праці "Умови прийому до комінтерну" (редакторів призначає партія, газети проводять лінію партії).

Ліберальна концепція преси базується на засадах інформаційності і об"єктивності. (Після того, як лібералізм зрікся двох основних засад життя – віри і національних традицій – вказані постулати перетворилися на інформаційний терор). Інформація – це ще не знання, а знання – ще не розуміння.

8.  Василь Симоненко – журналіст.

Народився в сім’ї колгоспників. Закінчив середню школу із золотою медаллю, після чого вступив на факультет журналістики Київського університету. У 1957—1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», у 1960—1963 pp. — у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.

Як журналіст, у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур. Уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-их pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад, зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства, викриття жорстокостей радянської деспотії, затаврування російського великодержавного шовінізму тощо.

Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження.

Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали.

Звичайно, керована «вірними ленінцями» Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, «в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів».

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 1963 року:

«Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»…

Про смерть: Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення. Якби на місці Симоненка опинився будь-хто із черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Але охоронці порядку, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися. Замість того щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею і побажати щасливої путі-дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції. Тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру.

Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Смілу негайно виїхали його колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року «Літературна Україна»:

«Коли Василь (визволений з ув'язнення друзями. — О. М.) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

— Ось подивіться... Ми жахнулися: всі руки були в синцях.

— А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку.

— За що? — вихопилося в нас.

— Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще... Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... — Василь вилаявся і потім додав: — У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З'явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині...»

У зв'язку з тим, що влада всiляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. 13-го грудня 1963р. поет помер у черкаськiй лiкарнi (за офiцiйною версiєю, вiд раку), похований уЧеркасах.