2. «Журналіст змінює професію» як метод збирання інформації.

Даний метод, як і метод "маски" – надзвичайно ефективний не тільки для написання репортерських матеріалів, але й матеріалів аналітичної та художньо-публіцистичної групи жанрів. Крім простого спостереження, журналісти нерідко використовують включене спостереження, коли журналіст стає учасником процесу/події. Завдання автора - наочно зафіксувати хід експерименту і його результат.

Співробітник редакції на певний час змінює професію: перевдягається, змінює зовнішність, вживається в роль людини з іншої сфери зайнятості, соціального статусу тощо. Члени колективу, куди вливається журналіст, як правило, не знають, що їхній «колега» приховано спостерігає за їхньою роботою. Такий метод збору фактажу дозволяє дослідити проблему зсередини. Цей метод є одним із найефективніших при зборі інформації під час розслідування, але водночас є одним із найнебезпечніших. До нього слід вдаватися у тих випадках, коли журналіст впевнений, що своїми діями він не нашкодить людям (не можна перевтілюватися у лікарів, суддів, юристів, працівників державних служб). За допомогою цього методу журналіст отримує таку інформацію, яку знайти іншим способом неможливо. Це вимагає від журналіста ретельної підготовки та знання галузі, аби правдиво вжитися в роль та правильно зрозуміти отриману інформацію. Журналіст повинен мати терпіння і треновану пам'ять, аби донести до читача всі деталі. Не боятися ризику, вміти адаптуватись до екстремальних умов, входити в довіру до людей. Метод дає змогу наочно перевірити факти, інформацію, одержану від інших людей.

Метод тісно пов'язаний і з етичними проблемами. Журналістові варто подбати про безпеку власну, одержаної інформації, джерел інформації; проконсультуватися з юристом, аби не порушувати законодавства.

Приклади участі журналістів у ході військових дій: Гіляровський був на турецькому фронті, Катаєв брав участь у першій світовій війні, Симонов, Хемінгуей – у другій світовій, Боровик – в афганському конфлікті. Репортер Артем Боровик написав свою знамениту книжку "Встретимся у трех журавлей" на афганській війні.

3. «Розмовні» та «ігрові» аспекти ток-шоу.

Останнім часом на нашому телебаченні з’явилося багато політичних ток-шоу. Саме ці програми отримали відповідний резонанс у пресі і привернули до себе погляди багатьох медіакритиків. Жанр ток-шоу виник на американському телебаченні в 60-х роках ХХ століття, його творцем, був журналіст Філ Донахью. Він зосередив увагу у своєму ток-шоу не на відомих особистостях, а на скандальних проблемах, які відкрито обговорював в ефірі.

Дослідники телевізійних жанрів Вакурова Н.В. і Московкин Л.І характеризують ток-шоу як розмовний жанр, сучасний аналог теледискусії, від англ. talk-show - запозичений у зв'язку з можливістю прямого ефіру західний жанр, адресований «не всім, але кожному». Дослідники вважають, що ток-шоу поєднує сутнісні ознаки інтерв'ю, дискусії, ігри, а також концентрується навколо особистості ведучого. Це максимально персоніфікована екранна форма. ток-шоу тісно пов'язана з питально-відповідної основою цього жанру. Саме форма, якість, вид і логіка послідовності питань визначають інтригу і динаміку розвитку сюжетної лінії програми.

Так, Н.В. Вакурова розрізняє такі види ток-шоу: Телеміст - варіант розмовного жанру типу ток-шоу, який використовує можливість видовищного протиставлення контрастних за ментальністю аудиторій, двох або більше, як правило, географічно віддалених один від одного за допомогою техніки супутникового зв'язку.  Теледебати - варіант розмовного жанру типу ток-шоу чи дискусії, що суміщає елементи інтерв'ю, дискусії і навіть репортажу, який використовує видовищність передвиборної конкуренції кандидатів.  Бесіда - жанр аналітичної публіцистики, діалог чи полілог, іноді з використанням допоміжних кіно-або фотодокументів (коротких сюжетів), як правило без вираженої конфронтації сторін.

Дискусія - жанр аналітичної публіцистики, зазвичай полілог за участю ведучого і не менш ніж двох носіїв контрастних точок зору на якусь суспільно-значиму проблему, або будь-яких ньюсмейкерів, одночасна поява яких у кадрі символізує якусь протилежність.

Неодмінними «компонентами» ток-шоу, крім ведучого, виступають гості («герої») - люди, чимось прославилися або просто цікаві своїми вчинками, думками, способом життя. Обов'язково присутність у студії кількох десятків «простих глядачів», можливо і наявність компетентних експертів. Глядачі не завжди залучаються в розмову, іноді їх участь обмежується оплесками, сміхом, вигуками подиву - це створює особливу атмосферу публічності, дає «емоційну підказку» телеглядачам. У деяких ток-шоу передбачено можливість підключення телеглядачів до розмови - телефоном та «гучного зв'язку» в студії.

Глядачів вабить елемент шоу. Часто вони не уявляють без цього цікавої передачі, навіть на серйозну тематику. Для них не так важлива тема дискусії, компетентність гостей, фаховість ведучого чи культура спілкування, головне – щоб не було нудно. Змістовність розмови програє епатажності, екстравертизму. І це не лише те, що нам пропонує телебачення, це те – що ми самі, а принаймі більшість, хочемо бачити.

Борис Бахтєєв стверджує:“.... Технологія ця базується ось на чому: абсолютно однаково, що відбувається на екрані – дискусія політиків, матч із боксу чи з’ясування стосунків між сусідами. Піпл хаває дійство, екшн, а глибокодумні розмишлізми йому ні до чого. Головне – не те, ПРО ЩО учасники сперечаються, а те, ЯК вони це роблять. Хай би вони хоч узагалі нічого не казали, а краще б вовтузили один одного за чуби чи жбурлялися мікрофонами – от тоді, мабуть, автори програми почувалися б на сьомому небі від щастя: програма вдалася б. Бо відчували вони себе не арбітрами дискусії, а шоуменами. До чого тільки тут оновлення, журналістська майстерність та подібні високі слова?”

Складність полягає в тому, що якщо ток-шоу – це більше розважальний жанр, аніж інформативний, то політичні ток-шоу перетворюють на розвагу серйозні речі.

Отже, у будь-якому ток-шоу є елемент розважальності, тобто шоу, видовища. Чим більше видовищних елементів, тим рейтинговішою є передача – про що свідчать думки телеекспертів, глядачів, а також міркування критиків, журналістів, телеведучих тощо. На жаль, наші телевізійні канали часто пропонують різноманітні політичні ток-шоу. Справді, скільки буде існувати попит, стільки буде існувати й пропозиція.

4.Аргумент і його різновиди у журналістиці

Аргументація – це особливий тип судження, у процесі якого висувається певне положення як теза, яку необхідно довести. Розглядаються докази істинності певного доведення і можливих протилежних доказів. Дається оцінка обгрунтуванню і тезі доведення, як і обгрунтуванні тезі спростування. Крім того, заперечується антитеза, тобто теза опонента. Доводячи тезу, автор тим самим формує переконання в істинності тези і неістинності антитези.

Аргумент є структурним елементом журналістського твору. Аргумент – доказ, суження, положення, факти, які використовують під час доведення. У журналістському тексті аргументи використовують для обгрунтування теоретичних положень чи публіцистиних висновків. Поширеними різновидами аргументів є посилання на авторитетні джерела, статистичні відомості, виступи преси, белетристичні образи, свідчення очевидців та інше. Використання аргументів у різних видах журналістьських текстах має свою специфіку. Так, у деяких різновидах текстів як аргументи автор може використовувати не тільки логічні докази і раціонально-логічні побудови, але й емоційно-експресивні, емоційно-риторичні, художні структури, художні деталі, а у фейлетонному (сатиричному) тексті, навіть окремі дотепи, каламбури.

Види аргументації у журналістиці (за Здоровегою) :  Фактологічна аргументація трапляється у журналістиці чи не найчастіше із зрозумілих причин. Роль аргументів тут виконують факти, коли йдеться про їх аналіз, коли з їх допомогою доводиться певна теза, певне положення. Іноді для цього достатньо одиничних фактів, нерідко для доведення потрібна ціла система фактів. Найкраще це можна проілюструвати на прикладі коментарів, кореспонденцій, оглядів. Своєрідність фактологічного аргументу полягає в тому, що певна теза доводиться за допомогою взятих автором із життя, з відповідних документів, зокрема, історичних, фактів. Принцип найпростіший – я стверджую те, що побачив, дізнався, почув з достовірних джерел. Складність полягає в тому, наскільки достовірні ці факти, наскільки достатні для доведення висунутої чітко, а іноді і не зовсім чітко сформульованої тези і чи логічно міркує автор.

Науковий аргумент найчастіше застосовується в науково-просвітницькій інформації. Науковий аргумент якоюсь мірою споріднений із фактологічною чи емпіричною аргументацією. З його допомогою теж доводиться істинність певної тези, її відповідність життєвим реаліям, але доказом у вигляді здійсненних за спеціальною методикою висновків, закономірностей, законів. Саме наука досягає вищого ступеню достовірності й узагальнення. Журналістика, публіцистика не тільки забезпечують науку певними даними, спостереженнями, емпіричним матеріалом, але й підказують, іноді вгадують, наштовхують на зміну наукових поглядів. Особливо гостро це відчувається у переломні історичні моменти. Найбільш поширеною формою наукової аргументації в сучасній журналістиці є інтрев’ю з ученими, діалоги і монологи науковців перед камерою і мікрофоном.

Юридичний аргумент будується на інших засадах, ніж фактологічний чи науковий. в його основі не зіставлення тези із реальним життям чи науковими істинами, а із законом, діючими правовими нормами. В них теж сконденсована у відповідний спосіб реальність, але це далеко не просте, дзеркальне відтворення людського буття, а складніше, порівнюючи із наукою.

Пишучи про політику, економіку, стосунки між людьми й особливо про права та обов’зки громадянина, про злочини і покарання, журналіст, не будучи фахівцем з питань права, неможе обминути часто складних правових колізій, у яких іноді важко розібратися навіть дипломованим у цій галузі спеціалістам. Як і в інших питаннях, журналіст повинен мати певний багаж знань, бути особливо обережним у власних судженнях, коли заходить мова про людськ долі, розуміти можливості та межі втручання у діяльність правоохоронних органів. Юристи часто, іноді небезпідставно, нарікають на правову некомпетентність журналістів. Але без певної гласності і контролю з боку громади не може обійтися і третя влада, яка, як, до речі і так звана четверта, працює під тиском перших двох і відповідного криміналітету. Мас-медіа не раз ставали назахист цієї гілки влади.

Морально-нормативні аргументи тісно пов'язані з правовими. В їх основі лежать ідейно-політичні цінності (загальнолюдські потреби, почуття патріотизму, національної гідності, яка так важко пробуджуться в загнаних у казарму рабів), другі беруть за основу моральні принципи і вимоги (чесність, любов до ближнього, принциповість, терпимість до інших думок тощо), треті - дотримання правових норм (конституційні права та обов'язки, про які йшлося вище, охорона довкілля і т.д.). Зрозуміло, досить сильні почуття образи, гніву проти приниження національного достоїнства знаходить і відповідні мовностилістичні засоби вираження. Це відповідний відбір лексики, це своєрідна публіцистична персоніфікація відповідної політичної сили у збірному образі, це відповідні епітети, а також риторичні фігури тощо.

5. Аудіо в Інтернеті: від подкасту до радіостанції. Аудіо-блоги.

З технічного погляду Podcast — цифровий медіа-файл або низки таких файлів, які розповсюджуються інтернетом для відтворення на портативних медіа-програвачах чи персональних комп'ютерах. За змістом вони можуть нагадувати радіо-шоу, звукову виставу, містити інтерв'ю, лекції чи будь-що інше, що належить до усного жанру. Термін «podcast» є поєднанням назви портативного програвача музики iPod та слова broadcast. Ведучого або автора подкасту часто називають подкастер. Подкаст, як сферу діяльності називають подкастингом. На відміну від слухачів радіо, які слухають те, що їм пропонує радіостанція, подкастинг дозволяє обрати самостійно, що ви хочете слухати чи дивитися. І найголовніше – саме у той час, коли вам зручно ввімкнути свій програвач.

Цей новий спосіб поширення аудіо та відео через мережу Інтернет існує лише кілька років і дозволяє створювати матеріали кожному охочому. Цим подкастинг і відрізняється від, наприклад, радіостанції, де працюють професійні журналісти. Подкастинг не лише можна створити будь-кому, але й надати його для перегляду чи прослуховування кожному, хто зацікавиться в Інтернеті.

Подкаст регулярно оновлюється відповідно до тематики. Якщо, наприклад, підписатися на подкаст про садівництво, то він буде оновлюватися відповідно до пори року – наприклад, у якому місяці краще саджати нарциси чи як боротися влітку зі шкідниками.

Варіанти підписування на подкасти

Український подкаст також пропонує літературну програму, де можна знайти цікаві подкасти і про казки, і про детективи, і про белетристику. Або подкаст для мело- чи кіноманів.

Після того, як людина вибере свій подкаст, їй треба на нього підписатися і заванатжувати файли через мережу Інтернет у свій плейєр, телефон чи iPod. Після цього вона може слухати, наприклад, улюблені програми де завгодно, навіть у маршрутці дорогою на роботу.

Хоча сайти подкастерів дозволяють безпосереднє завантаження їхнього контенту, подкаст відрізняється від традиційних медіа можливістю завантажувати нові епізоди до програвача автоматично за допомогою програмного забезпечення, що читає потоки RSS або Atom.

Подкастинг починає широко використовуватися в галузі освіти, викладачі навчальних закладів можуть викладати свої лекції у вигляді доступних до завантаження звукових файлів. Також відомі приклади використання подкасту в музеях, для поширення через корпоративнуRSS підписку повідомлень, які потребують особливої уваги (безпека праці тощо).

Подкастинг як популярну технологію презентації і поширення звукових файлів реалізують з допомогою інших сумісних технологій. Наприклад запис голосу, розподілених у просторі діалогів і конференцій може здійснюватися як скайпкастинг.

Створення подкастів

Подкаст аналогічний радіопрограмі, як блог є аналогічним газеті. Для створення подкасту подкастеру необхідні: комп'ютер, з встановленим на ньому аудіоредактором, аудіокарту та мікрофон.

Спочатку обирається тема, потім пишуться шоуноти - список тез про які буде розповідатись в подкасті, після чого переходять до запису.

Деякі подкастери користуються диктофоном, більшість записують на робочій станції. Після запису подкаст монтують, вирізають зайве, додають музичне оформлення, чи спецефекти...

Після цього подкаст публікують на власному сайті чи на спеціальному сервісі.

Аудіо-блоги (аудіо-нотатки)

Одним з найцікавіших сервісів сучасного Інтернету вважаються блоги. Професійні (блоги), або користувальницькі (щоденники), вони завоювали популярність як у серйозних компаній, що просувають свої продукти або висвітлюють новинні події у світі, так і у рядових користувачів, яким є що сказати, написати, зняти на відеокамеру і показати світу.  Процес створення аудіо-нотатки досить простий - від користувача потрібно комп'ютер з мікрофоном і нескладна програма звукозапису або звичайний телефон з вбудованим диктофоном і доступом до wap-інтернету. Після запису аудіо-нотатки користувачеві необхідно зайти на wap-сайт і зберегти замітку під своїм ім'ям, вказавши категорію нотатки та її короткий опис.  Аудіо запис буде автоматично форматувати у формати AMR і MP3 з необхідною (і мінімальним) якістю запису, достатнім для її прослуховування на телефоні.  Будуть створені: 1.коротка, ознайомча, версія нотатки, що включає перші 60 секунд;2.повна версія, незалежно від тривалості та розміру запису;3.запис, розбитий по частинах тривалістю в 5 хвилин.

Розмір аудіо-записи тривалістю в 20 хвилин становить близько 1,5 мегабайт, при цьому якість звучання голосу диктора порівнянна з якістю радіо-передачі.  Додатково, каталог-аудіо блогів наповнюється цікавими, професійними аудіо-нотатками за найбільш популярними категоріями: автомобілі, кіно, комп'ютери, секс, гумор, освіта, мобільне радіо, філософія і психологія, політика, культура, кулінарія, бізнес і фінанси.