2.3. Форми державного регулювання фінансового ринку

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:

1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;

3) нагляду за діяльністю фінансових установ;

4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;

5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

Основними формами державного регулювання фінансового ринку є:

• прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку;

• регулювання випуску та обігу фінансових активів;

• реєстрація випусків (емісій) фінансових активів та інформації про їх випуск, контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску та продажу фінансових активів;

• регулювання прав і обов'язків учасників ринку;

• надавання спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку та забезпечення контролю за такою діяльністю;

• створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами фінансових активів і особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;

• контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку, контролюючим органам;

• контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку тощо.

За допомогою законів та нормативних актів держава впливає на поведінку учасників ринку і певною мірою спрямовує розвиток ринку в заданому напрямі.

Державне регулювання фінансового ринку може носити як адміністративний, так і рекомендуючий характер. Розглянемо більш детально дані форми на прикладі діяльності банківської системи як основної ланки ринку фінансових послуг.

Державне регулювання Національним банком України здійснюється у таких формах:

І. Адміністративне регулювання:

1. реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;

2. встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

3. застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

4. нагляд за діяльністю банків;

5. надання рекомендацій щодо діяльності банків.

II. Індикативне регулювання:

1. встановлення обов'язкових економічних нормативів;

2. визначення норм обов'язкових резервів для банків;

3. встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;

4. визначення процентної політики;

5. рефінансування банків;

6. встановлення кореспондентських відносин;

7. управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;

8. операцій з цінними паперами на відкритому ринку;

9. імпорту та експорту капіталу.

Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.

Проводячи розумну кредитно-грошову і фіскальну політику, встановлюючи величину ставки рефінансування, регулюючи умови випуску внутрішніх і зовнішніх облігаційних позик і здійснюючи грошову емісію, держава в особі Національного банку повинна бути спроможною формувати збалансовані потоки фінансових ресурсів.

Механізм регулювання окремих видів фінансових інститутів можна найбільш повно розглянути на прикладі ринку цінних паперів. Українська модель цього ринку сприйняла багато універсальних рис від західних моделей ринків цінних паперів. Найбільш важливими з яких є наступні.

1. Законодавче регулювання. В ієрархії нормативно-правових актів закони займають головне й найвище місце. Головним принципом регулювання фінансового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональних інтересів та забезпечення гарантій і безпеки інвестиційної діяльності в економіці України.

Державне регулювання фондового ринку здійснюється шляхом прийняття законодавчих та інших нормативних актів, ліцензування та контролю за діяльністю фінансового ринку. З метою забезпечення єдиної державної політики в цій сфері створюється спеціальний державний орган — Комісія з цінних паперів та фондового ринку.

2. Законодавче закріплення списку цінних паперів. Під цим розуміють створення списків цінних паперів, які визнаються конкретною країною цінними паперами. Такий перелік може бути вичерпним та відкритим. У першому випадку цінними паперами вважаються лише ті грошові документи, які прямо вказані в переліку; в іншому, крім вказаного прямо, також й інші аналогічні їм документи. В Україні існує вичерпний список цінних паперів, до якого входять:

• акції,

• облігації внутрішньої державної та місцевої позики,

• облігації підприємств, казначейські зобов'язання,

• депозитні сертифікати,

• векселі

• приватизаційні цінні папери.

3. Державне регулювання випуску цінних паперів й інформація про ці випуски. Законодавство України покладає на інституційні емітенти, які випускають акції та облігації у відкритий обіг, зобов'язання зареєструвати випуск цінних паперів та інформацію про це у державних органах. Державне регулювання випуску цінних паперів виконує функцію захисту інтересів інвесторів. Саме держава сприяє тому, що на ринку цінних паперів у вільному обігу не з'являються сумнівні грошові інструменти, а з другої —тому, щоб інвестори могли приймати зважені рішення.

4. Публікація емітентом річних звітів. Інституційні емітенти, акції яких знаходяться у відкритому обігу, зобов'язані, згідно із законодавством України, опубліковувати річні звіти про результати своєї господарської діяльності та фінансовий стан. Ця інформація доводиться до відома акціонерів та потенційних інвесторів для того, щоб вони мали змогу приймати рішення стосовно покупки чи продажу акцій.

5. Державне ліцензування посередницької діяльності. Посередницька діяльність на фінансовому ринку практично в усіх країнах здійснюється на основі державних ліцензій. Введення режиму ліцензування в даному випадку є встановленням режиму монополії на здійснення ряду важливих посередницьких функцій.

6. Державний контроль. Здійснення державного контролю за діяльністю на ринку цінних паперів представляє собою контроль, що здійснюють спеціалісти вповноважених на це органів виконавчої влади. Завданнями таких органів є: захист інтересів інвесторів і публічних інтересів; забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин; забезпечення реалізації законодавчих актів, регулюючих фінансовий ринок і ряд інших. Державний контроль здійснюється щодо всіх найбільш важливих напрямків взаємовідносин.

7. Біржовий та позабіржовий сегмент ринку цінних паперів. Біржовий ринок — це, насамперед, організований ринок, торгівля на якому здійснюється за певними правилами, стандартами та критеріями. На позабіржовому ринку умови обігу цінних паперів, укладання та виконання угод за ними є більш вільними та менш процедурними.

8. Саморегулюючі організації на ринку цінних паперів. Фінансовий ринок ефективно розвивається тоді, коли враховується принцип оптимальності державного регулювання: держава регулює діяльність учасників ринку лише у випадках, коли це абсолютно необхідно, в інших же випадках вона делегує частину своїх повноважень професійним учасникам ринку, які об'єднуються у саморегулюючі організації.

В Україні, наприклад, саморегулюючі організації ринку цінних паперів здійснюють свою діяльність відповідно до Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" та Положення про саморегулюючу організацію ринку цінних паперів, затвердженого рішенням Комісії з цінних паперів та фондового ринку № 45 від 11.11.97р., інших законодавчих та нормативних актів.

Відповідно до ст. 1 названого Закону, саморегулююча організація — це добровільне об'єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку і створюється з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів. Професійні учасники ринку цінних паперів об'єднуються у такі організації за видами професійної діяльності.