Тема 2. Регулювання фінансового ринку

2.1. Сутність державного регулювання фінансового ринку.

2.2. Органи державного регулювання фінансового ринку в Україні.

2. 3. Форми державного регулювання фінансового ринку.

2.1. Сутність державного регулювання фінансового ринку

Сучасний розвиток ринкових відносин у вітчизняній економіці передбачає активну участь держави як регулюючого і управляючого органа. Держава виступає суб'єктом регулювання і управління економічної системи в особі окремих органів, наділених відповідними повноваженнями.

Регулювання в цілому можна розглядати як функцію управління, що забезпечує функціонування управляємих процесів у рамках заданих параметрів.

У цілому зміст державного регулювання складається з:

• регламентації господарського життя, що утворює звід правил, кодекс поводження суб'єктів господарювання, визначення їх прав й обов'язків, міри взаємної відповідальності, у тому числі і введення визначених заборон, націлених на недопущення збитків суб'єктам ринку;

• формування організаційно-економічних структур, що забезпечують суворий контроль за дотриманням норм регламентації господарської поведінки суб'єктів ринку;

• розробка соціально-економічної політики, визначення і результативного застосування механізмів її реалізації.

В економіці України роль і місце державного регулювання визначаються низкою основних факторів.

По-перше, перехід від адміністративної економіки до ринкової припускає неминуче і різке зниження рівня державного регулювання. У той же час в Україні роль держави в соціально-економічних процесах традиційно перебільшена. Крім того, сама якість перехідності задає додатковий компонент у державному впливі на економічні і політичні процеси. Також сильними є історичні традиції, що підтримують схильність до централізованого управління процесами в країні. На сучасному етапі це виражається в максимально можливій централізації фінансових ресурсів у бюджетній системі, що об'єктивно ставить виробників у залежність від держави як власника грошового капіталу.

По-друге, в умовах будь-якої кризи роль держави як стабілізуючого фактора неминуче зростає, а в період реформування суспільства саме держава повинна виконувати системовідтворювальну функцію, визначаючи параметри майбутньої соціально-економічної системи, темпи і напрямок перетворень.

 По-третє, в умовах реструктуризації господарського механізму, що супроводжується зникненням старих і формуванням нових інститутів і/чи суб'єктів ринку, що не володіють достатнім ступенем довіри, рівень ризику по будь-якій економічній операції перевищує припустиму межу, тому тільки особиста участь держави у всіх сферах економічного життя може забезпечити хоча б мінімальну стабільність.

По-четверте, деякі інститути, що притаманні високорозвиненій ринковій економіці, в умовах перебудови вітчизняної економіки були створені вольовим рішенням «зверху» і, відповідно, знаходилися під постійним контролем держави, оскільки не мали можливості ефективно діяти і розвиватися без її підтримки.

По-п'яте, нерозвиненість фінансової інфраструктури, особливо в частині інфраструктурного оснащення відносин на периферії привела до виникнення дистанції в рівні економічного і соціального розвитку між регіонами - «донорами» і іншою частиною країни.

Спираючись на світовий досвід дослідження державного регулювання економічних процесів і визначення ведучих вітчизняних і закордонних економістів, визначимо сутність державного регулювання фінансового ринку в теоретичному і практичному аспектах.

З погляду теорії державне регулювання фінансового ринку – це сукупність економічних відносин суб'єктів господарювання, що забезпечують цілісність, збалансованість і стійкість фінансового ринку, а також найбільш ефективний перерозподіл економічних ресурсів.

Практична реалізація державного регулювання фінансового ринку являє собою вплив держави в особі державних органів на сукупність економічних відносин, законів і закономірностей їх розвитку системою мір законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру.

Цілеспрямований вплив держави на фінансовий ринок здійснюється прямими (адміністративними) і непрямими (економічними) методами.

Пряме (адміністративне) державне регулювання здійснюється за допомогою встановлення обов'язкових вимог, що пропонуються учасникам фінансового ринку, ліцензування професійної діяльності на ринку, забезпечення гласності і рівної інформованості учасників ринку, підтримки правопорядку.

Таким чином, пряме регулювання існує у виді системи правових норм і державних органів, що забезпечують їх виконання.

Засобом економічного регулювання виступає фінансово-кредитна система країни. Непряме державне регулювання фінансового ринку здійснюється такими методами, як проведення встановленої податкової, грошової політики, політики в області формування і використання коштів державного бюджету, управління державною власністю і т. ін.

Адміністративно-правова і економічна складові регулювання фінансового ринку тісно пов'язані між собою, тому що в основі розробки будь-яких законодавчих актів чи адміністративних заходів впливу завжди лежать економічні закономірності, на які держава прагне вплинути тим чи іншим способом. І, навпаки, для використання фінансово-кредитних важелів регулювання держава робить на них вплив, закріплений у правових нормах.

У залежності від специфіки діяльності різних учасників ринку органами державного регулювання застосовуються різні методи як функціонального, так і інституціонального регулювання.

Методи інституціонального регулювання пов'язані, насамперед, з регулюванням фінансового стану конкретних фінансових інститутів і якістю управління ними.

Отже, інституціональне регулювання спрямовано на попередження фінансової неспроможності об'єктів регулювання, і з цієї причини охоплює всі аспекти діяльності конкретних організацій з погляду їх впливу на фінансове положення об'єктів регулювання. До числа методів інституціонального регулювання відносяться встановлення вимог до розміру власних коштів учасників, регулювання структури активів і пасивів, обмеження участі в ризикованих операціях, що можуть призвести до фінансової неспроможності об'єкта регулювання. Інституціональне регулювання є основою регулювання і широко застосовується на фінансовому ринку в тих випадках, коли специфіка конкретних видів професійної діяльності робить необхідним контроль за фінансовим положенням учасників з метою захисту інтересів інвесторів і інших суб'єктів фінансового ринку.

На відміну від методів інституціонального регулювання, методи функціонального регулювання пов'язані з встановленням правил здійснення визначених операцій (тобто виконання визначених функцій).

 У більшості випадків для захисту інтересів інвесторів на фінансовому ринку основний акцент робиться на те, як професійні учасники обслуговують клієнтів, а не на їх фінансовий стан, тому методи функціонального регулювання складають основу регулювання ринку. Цим обумовлюється необхідність прийняття детальних стандартів професійної діяльності, що є одним з основних інструментів регулювання фінансового ринку.

Виходячи з того, що методи функціонального регулювання ринку, що складають основу всієї системи його регулювання, пов'язані з встановленням правил здійснення операцій, вони багато в чому перетинаються з питаннями професійної етики і звичаїв ділового обороту. Саме з цих питань інтереси учасників ринку і задачі держави збігаються. Це дозволяє використовувати дану обставину як метод оперативного рішення поточних питань саморегулювання.

Вплив держави на фінансовий ринок, що формується, в Україні постійно зростає. Але в інших індустріальних країнах відзначається вище регулятивне навантаження, вплив перспективної і поточної макроекономічної політики на розвиток фінансового ринку. На розвинутих ринках держава працює в режимі коректування процесів, оформлення ринкової практики, додання їй форми, що сприяла б збереженню чесного і справедливого механізму ціноутворення. Але і на таких ринках у моменти фінансових криз чи у періоди наростаючих інновацій використовується стратегічне планування, програмування майбутнього для того, щоб знайти вірні відповіді на виклики, зберегти конкурентноздатність ринку. У ці моменти ступінь втручання в ринкові процеси наростає. Тим більше, що світова практика свідчить про те, що покладатися цілком на самоорганізацію фінансового ринку недостатньо. У сучасній Україні механізми фінансового ринку, засновані на здоровій конкуренції, ще не зміцніли, а інвестиційні потреби інвесторів не урівноважені можливістю одержання високих доходів. Усунути цей дисбаланс у системі фінансування і інвестування економіки можна тільки шляхом посилення суспільного державного регулювання і цільової спрямованості інвестиційних потоків.

Таким чином, ступінь втручання держави на національному фінансовому ринку повинна бути значно вище, ніж на фінансових ринках розвинутих країн.

Фінансовий ринок, що формується, повинний пройти довгий шлях глибоких структурних перетворень на шляху до створення ефективної регулятивної системи під продуманим управлінням держави. Однак державне регулювання фінансового ринку не повинне бути авторитарним. При всіх існуючих перевагах централізованого державного регулювання саморегулювання як регулювання на мікрорівні має усе більше значення. Тільки за умови симбіозу цих двох рівнів регулювання можна досягти ефективного функціонування фінансового ринку

Досліджуючи світовий досвід регулювання фінансового ринку, слід зазначити, що у різних країнах світу процес регулювання можна віднести до двох полярних систем.

Перша припускає регулювання переважно державними органами, і лише невелика частина повноважень по нагляду, контролю, встановленню правил проведення операцій передається об'єднанням професійних учасників ринку – саморегулюючим організаціям (наприклад, у Франції).

Друга має на увазі передачу максимально можливого обсягу повноважень саморегулюючим організаціям. При цьому значне місце в контролі не займають тверді розпорядження, переговори й індивідуальні узгодження позицій учасниками ринку, при тому, що держава зберігає за собою основні контрольні функції і можливість у будь-який момент втручатися в процес саморегулювання (Великобританія). У переважній більшості країн ступінь централізації і державного регулювання коливаються між цими двома крайніми концепціями. При цьому структура державних органів, що регулюють ринок, залежить від моделі ринку, прийнятої в тій чи іншій країні (банківської, небанківський), ступеня централізації управління в країні (у країнах з федеративним устроєм частина повноважень передана територіям, наприклад, у США – штатам, у Німеччині – землям).

Загальною тенденцією у світовій практиці регулювання фінансового ринку є створення самостійних відомств чи комісій з цінних паперів. Серед більш, ніж 30 країн з розвинутими ринками – більш 50% мають самостійні відомства по цінним паперам, приблизно в 15% країн регулювання ринку здійснюється міністерствами фінансів, у 15% країн існує змішане управління. У деяких країнах з банківською моделлю ринку (Німеччина, Австрія, Бельгія) основну відповідальність за розвиток фондового ринку несе центральний банк і орган банківського нагляду (у випадку його утворення). Виключенням із загального правила є Швейцарія, у якій немає централізованого державного органа, що здійснює регулювання ринку цінних паперів (ці функції передані регіонам).

З огляду на особливий характер діяльності на фондовому ринку, регулюючий орган бере на себе функцію організації відносин на ринку. У багатьох випадках мається на увазі тверда система допуску організацій чи фізичних осіб до роботи на фондовому ринку.

Таким органом в США є Комісія з цінних паперів. Відповідно до діючого порядку, на неї покладене ліцензування діяльності учасників ринку, реєстрацію проспектів емісії, діяльності спеціалізованих реєстраторів, що здійснюють ведення реєстрів акціонерів, брокерської і дилерської, а також депозитарної, клірингової і діяльності по організації торгівлі цінними паперами. Зокрема, Комісія кваліфікує роботу на організованому фондовому ринку як винятковий вид діяльності і обмежує доступ таких організацій, як комерційні банки, промислові і торгові підприємства лише можливістю працювати через брокерські компанії.

Крім центрального органа в США найважливішу роль у регулюванні фінансового ринку грають саморегулюючі організації (такі, як усі біржі, Національна асоціація дилерів NASD, Національна ф'ючерсна асоціація NFA і ін.). Вони складаються з професійних учасників ринку, що стежать за дотриманням колегами професійної етики, правил і традицій роботи на ринку. Їх рішення не є зобов'язуючими, але здатні значно обмежити доступ до ринку і навіть позбавити учасника професійної кваліфікації, наявність якої є необхідною вимогою Комісії з цінних паперів.

Діяльність саморегулюючих організацій у Великобританії була піддана критиці через спроби завдати шкоди інтересам інвесторів, і зараз робота на фондовому ринку в країні регулюється в основному державою.

У Німеччині традиційно основними діючими особами на фінансових ринках є комерційні банки. Вони значно впливають на його роботу, самі можуть надавати брокерські послуги на фондовому ринку і користатися привілейованим положенням брокера та інвестора одночасно. Разом з тим, порушень етичного характеру з боку банків у Німеччині відзначено набагато менше, ніж у США і Великобританії.

Отже, ідеальної моделі функціонування і регулювання фінансового ринку у світі не існує. Кращі з них являють собою «золоту середину» між твердим централізованим управлінням і колегіальним регулюванням професійними організаціями. У кожній країні необхідно враховувати ступінь розвитку ринку і його інфраструктури, його традиції, менталітет учасників (наприклад, цінність репутації учасника), довіру до органу регулювання та обсяг капіталу, що обертається на цьому ринку.