4.4. Державний кредит

На макрорівні основним учасником ринку капіталів є держава. Вона для фінансування своїх потреб може мобілізовувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. У цьому разі вона виступає позичальником, а населення і підприємницькі структури - кредиторами.

За своєю економічною сутністю державний кредит відрізняється від банківського. Він, як правило, використовується для покриття дефіциту державного бюджету, і джерелом його повернення та сплати процентів є доходи бюджету. Таким чином, державний кредит – це форма вторинного перерозподілу валового внутрішнього продук­ту. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій.

Державний кредит може мати товарну і гро­шову форму. Товарну форму використовують при розлад­нанні грошової системи. В грошовій формі державний кредит проявляється через проведення державних позик, використання вкладів населення в ощадних банках та державного кредитного фонду, проведення грошових лотерей.

Найпоширенішою формою державного кредиту є пози­ки. За допомогою їх мобілізуються тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб для фінансування потреб держа­ви. Держава випускає і розповсюджує цінні папери, як пра­вило, облігації.

Відповідно до національного законодавства, Уряд України може брати внутрішні та зовнішні позички в межах, передбачених Законом про Державний бюджет, окрім емісійних коштів Національного банку України. При цьому отримані кошти використовуються саме на покриття бюджетного дефіциту і не спрямовуються на поточні бюджетні видатки. Якщо витрати на обслуговування державного боргу перевищують ті, що визначені Законом, Міністерство фінансів через Кабінет Міністрів негайно інформує про це Верховну Раду і у двотижневий строк надає пропозиції щодо внесення змін у Закон про Державний бюджет з їх повновагомим обґрунтуванням.

В сучасних умовах в Україні основною формою реалізації внутрішнього державного боргу є випуск державних боргових цінних паперів – облігацій і казначейських зобов’язань.

Облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) емітуються у вигляді електронних записів на рахунках системи електронного обліку обігу державних цінних паперів Міністерством фінансів України. Воно ж виступає від імені Кабінету Міністрів України гарантом своєчасності погашення ОВДП. Гене­ральним агентом по розміщенню та обліку прав власності на ОВДП є Національний банк України. В ньому зберігається глобальний сертифікат на весь випуск, ним же (через комерційні банки) здійснюється обслуговування випуску.

Основними ціноутворюючими факторами на ринку ОВДП є:

• динаміка поточних виплат за ОВДП із боку Міністерства фінансів;

• ставка рефінансування НБУ;

• поточна ситуація на валютному та грошово-кредитному ринках, а та­кож тенденції на них;

• раціональні очікування господарюючих суб'єктів щодо темпів інфля­ції і динаміки процентної ставки на міжбанківському кредитному ринку, а також депозитних ставок;

• кредитно-грошова політика держави (обсяги грошової емісії).

Слід зазначити, що значне збільшення обсягів емісії і реалізації державних облігацій неоднозначно впливає на економічні процеси. В країні відбувається вагоме вилучення коштів населення і національних суб’єктів господарювання з ринку валових заощаджень, що негативно впливає на формування внутрішніх інвестиційних ресурсів. Крім того, державні цінні папери стають основним сегментом грошового ринку, що посилює нестійкість фінансової системи країни. Вивільнення грошової маси юридичних і фізичних осіб вимагає зростання доходності зобов’язань держави, що в свою чергу підвищує витрати бюджету і, як наслідок цього, збільшення суми бюджетного дефіциту.

Надходження до бюджету коштів від реалізації ОВДП відображаються в ньому як джерела фінансування бюджетного дефіциту.

Доходи, що отримані від розміщення ОВДП в сумі, що перевищує їх номінальну вартість, а також доходи, що отримані в разі викупу цінних паперів за ціною, нижче ціни розміщення, відносяться на зменшення фактичних видатків на обслуговування внутрішнього державного боргу.

Іншою формою державного кредиту є передача ощад­ними установами частини або всієї суми коштів населення, які розміщені в них, державі для покриття своїх витрат. Така передача може здійснюватися шляхом випуску білетів державної скарбниці, сертифікатів або оформлення безоблігаційних позик.

Ще однією формою державного кредиту є використання державою коштів позикового фонду. Дер­жава мобілізує через кредитні установи частину кредитних ресурсів на покриття своїх витрат. Проте, ця форма державного кредиту економічно не виправдана і зумовлює інфляційні процеси.

Крім внутрішніх запозичень, є й зовнішні. Вони утворюються як шляхом розміщення боргових цінних паперів серед нерезидентів України, так і шляхом одержання позик у спеціалізованих фінансово-кредит­них інститутах.

До державного кредиту належить також міждержавний кредит, коли одні держави виступають кредиторами, а інші – позичальниками. Він надається на умовах строковості, платності та зворотності. Величину одержаних зов­нішніх позик і нарахованих процентів включають до державного боргу.

Зовнішні позики надаються за рахунок бюджетних кош­тів або спеціальних урядових фондів. Вони можуть бути середньо- чи довгостроковими, надаватись у грошовій чи товарній формі, у валюті країни-кредитора або у вільно конвер­тованій валюті.

Нинішнє становище економіки України вимагає залучення кредитних ресурсів у таких значних обсягах, які мо­жуть надати лише потужні міжнародні фінансові установи, такі як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Міжна­родний банк реконструкції та розвитку, Європейський банк реконструкції та розвитку й інші. Залучення та обслуговування іноземних кредитів, повер­нення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, здій­снюється спеціально визначеними урядом банками-агентами. Такі банки укладають договори на агентське обслуговування із державними органами, уповноваженими Кабінетом Мініст­рів України за погодженням із Міністерством фінансів.

Існування державного кредиту призводить до появи дер­жавного боргу. Сума його складається з усіх випущених і не­погашених боргових зобов'язань держави як внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи гарантії за кредитами, що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, держав­ним підприємствам.

Обслуговування державного боргу України здійснюється Міністерством фінансів України через банківську систему. Згідно із статтею 8 Закону України “Про державний внутрішній борг України” для фінансування витрат по розміщенню, виплаті доходу і погашенню боргових зобов’язань уряду країни у складі Державного бюджету створюється Фонд обслуговування внутрішнього державного боргу. У цей фонд зараховуються кошти у розмірі 50% одержаних від приватизації майна державних підприємств.

Внутрішній борг може виникати і на рівні місцевих бюджетів. Відповідно до діючого законодавства, держава не несе відповідальності за його своєчасне і повновагоме погашення. Разом з тим, видатки на його обслуговування не можуть щорічно перевищувати 10% видатків від загального фонду місцевого бюджету протягом встановленого періоду обслуговування місцевого внутрішнього боргу.

Щодо питань управління державним боргом, то у світовій практиці існують наступні методи

1. Конверсія, яка обумовлює зміну доходності позик і відбувається в разі погіршення фінансового стану держави;

2. Консолідація, основою якої є перенесення зобов’язань за раніше випущеною позикою на нову позику з метою продовження терміну її дії;

3. Уніфікація, при якій об’єднуються декілька позик в одну з метою спрощення управління державним боргом;

4. Обмін облігацій попередньої емісії на нові облігації за регресивним співвідношенням з метою скорочення державного боргу;

5. Відстрочка погашення, при якій переноситься строк погашення боргових зобов’язань на визначений термін у майбутньому;

6. Анулювання боргу, при якому держава повністю відмовляється від своїх зобов’язань.