Історичний факт

Категорія історичного факту як вираження ідеї об’єктивної істини.

Факти – безспірний, жорсткий елемент дискурсу істориків.

Історія складається з фактів і їх треба знати

Історичний факт – фундаментальна категорія історичного знання.

В ХІХ ст. під фактом історики розуміли твердо установлене знання, винесене з історичного джерела.

Завдання	Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ століття. – Львів, 2001
	с.27–33:	Зміна тлумачення історичного факту у французькій історіографії протягом ХХ ст.

Завдання	Колінгвуд Р. Ідея історії. – К.,1996
	с.196–197:	Категорія історичного факту.

Завдання	Февр Л. Бои за историю. – М.,1991
	с.11–15, 68–70:	Категорія історичного факту: позитивістське і сучасне трактування.

Розряди фактів в історичному пізнанні:

1. Факт-подія.

Приклади: роки правління монарха; початок війни; дата народження того чи іншого діяча.

2. Факт-конструкція.

Приклади: “27 лютого 1917 року перемогла Лютнева демократична революція в Росії”;

“22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна”;

“Українська національна революція 1918–1920 років”.

Науково-історичні факти становлять собою двічі суб’єктивовану реконструкцію минулого – на рівні джерела і на рівні дослідника і є продуктом творчості. Це модель події.

3. Факт-проблема.

Приклади: генеза феодалізму; генеза капіталізму; формаційне чи цивілізаційне членування історичного процесу

Школи і напрями, засновані на позитивізмі, схильні абсолютизувати значення факту і його властивостей, підносячи його до статусу вічних істин, “атомів” істини, цеглин у кладці будівлі.

Але навіть для сучасних напрямів, які схильні спорити з позитивістами щодло “вічності” і “об’єктивності” фактів, визнають надзвичайну важливість фактів як однією з основ наукового історичного дискурсу.

Серйозне ставлення до факту як до одного з основоположних елементів історієписання рівноцінне визнанню того, що історик не вимагає, щоб йому вірили на слово тільки на тій підставі, що він – професіонал; ні, він дає читачу можливість перевірити його твердження.

Конвенційна основа істинності фактів.

Категорія історичного часу

Час історії не є ні фізичним, ні психологічним часом.

Час історії – не одиниця вимірювання.

Не буває історії без дат

Темпоральність

Пізнавальна сила історичної темпоральності – не у механічній послідовності.

Історик прекрасно знає, що час рухається тільки в одному напрямі, але він, порівнюючи минуле і теперішнє, постійно снує між минулим і сучасним, розгортує нитку часу в обох напрямах. А це передбачає, що час історії є об’єктивованим. Історик, сам знаходячись у часі, у певному сенсі дистанціюється від своєї роботи

Операції над історичним часом:

1. Укладання хронології.

2. Періодизація.

Виділяти періоди – це і є структурувати час, тобто заміняти невловиму безперервність часу на певну структуру.

Періодизація – це спосіб сполучити, ув’язати те, що змінюється, і те, що зберігається. Періодизація дозволяє одночасно мислити неперервність і перервність: неперервність має місце всередині періодів, а перервність – між періодами. Періодизація ідентифікує спадкоємність і її порушення. Тим самим вона відкриває шлях до інтерпретації.

Цезура – межа між періодами.

Кожна періодизація є інтерпретацією

Отже, час істориків постає як уже структурований, артикульований час. Переваги такого стану речей настільки ж очевидні, як і його недоліки. Переваги: ясність, чіткість, мовна зручність.

Недоліки: виокремлені періоди набувають своєрідної очевидності, якої в дійсності не було; затруднюється усвідомлення процесів різної часової протяжності (за Броделем). Періодизація заважає побачити, що в один і той же момент часу не всі спостережувані елементи знаходяться на одній і тій же стадії розвитку.

Так ми переходимо до поняття множинності часів.

Кожен історичний об’єкт має свою власну періодизацію: недоцільно дотримуватися політичної періодизації для вивчення економічного розвитку чи історії релігії, і навпаки. З іншого боку, абсолютизація феномена різних темпів розгортання процесів різного типу приводить до розкладу часу на безліч часів, які не мають між собою зв’язку.

Тут історики стикаються з суперечністю, яку важко розв’язати.

Одним з прикладів можливого виходу з цієї суперечності є праці Ф.Броделя. Він запропонував прийом ієрархізації часів різної протяжності. – у своїй знаменитій праці "Середземне море і світ Середземномор’я в епоху Філіпа ІІ" (1949)”. Першу частину своєї праці він присвячує географічному і матеріальному контексту, другу – економіці, третю – політичним подіям. Ці три відносно взаємопов’язаних і відносно незалежних об’єкта розгортаються у трьох темпоральностях – довготривалому, середньотривалому і короткочасовому часі. Фернан Бродель у своїй монографії розглядає час "великої протяжності" (середовище проживання, економічні і соціальні структури, держава, цивілізація) і "короткий час" (політичні події, події індивідуального життя людини). "Короткий час" – це час хронікера, журналіста, а не історика-дослідника.

У передмові до свого твору Бродель пише:

„Ця книга ділиться на три частини, кожна з яких становить собою аналітичний нарис.

Перша заторкує нерухому історію, історію людини і її відносин з навколишнім середовищем, що повільно тече і повільно змінюється,яка часто складається з наполегливих повернень, з нескінченно відновлюваних циклів. Я не міг залишити без уваги цю майже позачасову, дотичну до неживих речей історію, але й не хотів обмежитися у цьому зв’язку якимсь традиційним географічним вступом в історію...

Над цією нерухомою історією, історією в повільному темпі, як цілком можна було б сказати, якби цей вираз не відхилився так сильно від свого початкового смислу, – знаходиться соціальна історія, історія груп і об’єднань. Яким чином ці глибинні хвилі здиблюють все середземноморське життя? Ось що я хотів з’ясувати в другій частині моєї книги, послідовно розглядаючи економічні відносини, держави, суспільства, культури і намагаючись у решті решт для кращого прояснення моєї концепції історії показати, яку роль усі ці глибинні сили відіграють у такій складній справі, як війна. Бо війна, як ми знаємо, не є чистою галуззю індивідуальної відповідальності.

Нарешті, третя частина – частина, присвячена традиційній історії, якщо хочете – історії, піднесеної до рангу не людини, а індивіда, подієвої історії Франсуа Сіміана. Це – хвилювання на поверхні, хвилі, які породжують своєю потугою припливи і відпливи. Це історія коротких, швидких, нервових коливань, надчуттєва за визначенням: найменший крок показує тривогу на її вимірювальних приладах. Але саме в цій своїй якості вона є найзахоплючішою, найбагатшою проявами людської природи, але також і найнебезпечнішою. Не будемо надто довірятися цій ще обпікаючій руки історії в тому вигляді, в якому її сприймали, описували й переживали самі її сучасники. Вона набуває обрисів їх гніву, їх мрій і їх ілюзій...”

Сутність і явище. Ці категорії виражають перехід від багатоманітності наявних форм історичного об’єкта до його внутрішнього змісту і єдності.

Сутність – це внутрішній зміст історичного об’єкта, який виявляється в єдності всіх його багатоманітних форм.

Явище – це зовнішня форма існування історичного об’єкта.

Необхідність і випадковість.

Свобода і необхідність

Необхідність виступає як відбиття внутрішніх, стійких і повторюваних відношень дійсності.

Категорія випадковості використовується для відображення зовнішніх і нестійких зв’язків дійсності.

Дійсність і можливість.

Історична дійсність розуміється як об’єктивна реальність.

Можливість – це об’єктивна тенденція при виникненні чи розвитку історичного об’єкта чи процесу, яка виявляється в наявності умов для його виникнення. Можливості поділяються на абстрактні і реальні.

Історична можливість виводить на поняття історичної альтернативи. Це така можливість, яка при певних умовах може стати, поряд з іншими можливостями, реальною дійсністю.

Сенс історії

– Царство Боже;

– прогрес.

Менталітет – особливий набір “звичок мислення” людини певної культури на певному історичному відтинку часу.

Суспільно-економічна формація

Цивілізація

Особливості категорії цивілізації:

1. Особлива роль духу (духовного компоненту) як структуруючої суми і рушійної сили розвитку.

2. Заперечення загальних закономірностей, спільних для всього людства.

Підкреслення унікальності кожної цивілізації.

3. Велика часова протяжність. Цивілізація проходить крізь "формації", "суспільні лади" і т. ін.

Завдання	Сравнительное изучение цивилизаций: Хрестоматия. – М.,2001
	с.8–35:	Визначення цивілізації

Структура повсякденності (Ф.Бродель)

Теоретичне осмислення – це пояснення (причини, тенденції, внутрішній зв’язок подій).

Види пояснення:

– виведення закону (можливе при вивчення масових явищ і процесів в межах конкретних історичних утворень);

– причинне (каузальне) пояснення (розкриває особливості функціонування конкретних причинно-наслідкових рядів; спрямоване на пошук причин і результатів історичних подій);

– генетичне (осмислення походження і суті історичних явищ в певних просторово-часових межах)

– структурне (виявлення основних системоутворюючих ознак суспільно-історичних систем і встановлення характеру їх зв’язку);

– функціональне пояснення (різновидність структурного пояснення: з’ясування взаємозв’язків історичної системи з тим середовищем, в якому вона знаходиться, з тим, щоб визначити тенденції і особливості функціонування системи).

Гіпотеза

Гіпотези не є результатом всебічного дослідження.

Без гіпотетичності обійтися неможливо, можна лише ставити вимогу посилення методологічних вимог до верифікації результатів праці.

Істинний шлях історика, очевидно, полягає у взаємній перевірці загальних ідей і фактів, теорії і джерельного знання. Теорії перевіряються фактами, а факти перевіряються теоріями.

Алгоритм праці історика (організації історичного дослідження):

1) чітке формулювання гіпотези;

2) проведення експерименту на внутрішню узгодженість гіпотези;

3) перевірка гіпотези емпірично.

Існує позиція недовіри до теорії в історії.

Аргументи за теорію:

Без теорії, тобто без узагальнення, неможливо передати повторювальні події, а за рахунок цього – ще сильніше виділити унікальні події.

Іншими словами, теорія допомагає пояснити природу обмежень, які обмежують свободу дій людини.

Сьогодні усі історики, крім непримиренних традиціоналістів, визнають, що теорія є продуктивним стимулятором гіпотез. Її цінність, стверджують вони, полягає не в її здатності пояснювати події, а в постановці цікавих питань і приверненні уваги вчених до нових джерел, тобто теорія є цінним евристичним інструментом. Такий підхід можна назвати мінімалістським виправданням існування теорії в історичній науці.

Але більше того: історики стикаються з загальним проблемами наукової інтерпретації, які вимагають вивчення: як пояснити довготривалі процеси типу індустріалізації або розвитку бюрократії, або виникнення таких інститутів, як феодалізм і рабство у зовсім не пов’язаних одне з одним суспільствах. Чим ширше масштаб дослідження, тим сильнішою є потреба в теорії, яка не просто вказує історику на нові дані, а й справді намагається пояснити той чи інший процес чи закономірність.

Метаісторія – строго схематична інтерпретація розвитку людства:

Макроісторія – мікроісторія...

Підходи до пошуків універсальної теорії історичного процесу (відмички, парадигми)

Подієва історія

Структурний підхід

Політична історія

Дослідження структур (довгої часової протяжності)

Нова соціальна історія

Тотальна історія

Історична демографія

Історична антропологія, культурно-історична антропологія

Історія повсякденності

Усна історія

Інтелектуальна історія

Найбагатшим джерелом ідей для істориків в останні роки стала культурна антропологія.

Соціальна історія в основному вивчає структури й інститути (часто без безпосереднього зв’язку з живим людським досвідом)

Мікроісторія