Чи є Косово прецедентом?

Багато експертів вважають, що виправдання визнання незалежності Косова існує і воно базується на серйозному прецеденті: прецеденті Словенії, Хорватії, Македонії та Боснії. На жаль, західні політики не змогли цього пояснити. Єдина особа, хто заявив це чітко, був Президент Хорватії Стіпе Месич, який підкреслив ідентичність виправдань умов набуття незалежності для Косово та Хорватії: обидві були конституційними частинами Югославії^x.

На думку Марко Аттіли, директора відділу європейського сусідства Henry Jackson Society, відокремлення Косова від Сербії не є унікальним або прецедентом, і це є тактичною помилкою офіційних осіб західних країн, які намагалися виставити це в такому світлі. Він зазначає, що якщо прецедент і існує, то він був встановлений набагато раніше за проголошення незалежності Косово. Він був встановлений ще на початку 1990-х років, коли усі члени мультинаціональних федерацій Югославії, СРСР та Чехословаччини отримали незалежність, крім Косова. Це було зроблено, незважаючи на факт, що у випадку Югославії, члени федерації, які проголосили незалежність, зробили це в односторонньому порядку без згоди центру або інших членів федерації. Тому не існує причин, чому Косовський випадок не повинен бут розглянутим так само, як і Хорватії або Словенії. На противагу Абхазії та Південній Осетії, які не були членами Радянського Союзу, а лише автономними частинами у рамках Грузії, Косово було повноцінною частиною Югославської федерації, в незалежності від факту, що воно було і частиною Сербії. Як член Югославської федерації, Косово мало право на самовизначення після того, як розпад федерації був міжнародновизнаним, і інші члени федерації отримали це право^xi.

Багато експертів проводячи паралелі, наголошують, що Косово є прецедентом для Південної Осетії та Абхазії, а вони у свою чергу будуть каталізатором для інших регіонів у Чорноморському регіоні. З таким твердженням не можна погодитися, оскільки ці факти є лише додатковими аргументами у переговорах з міжнародним співтовариством, але не є самі по собі чинником, який спровокував ситуацію, так як багато сепаратистських регіонів, такі як Придністров’я, намагалися проголосити свою незалежність або провести референдум з цього питання набагато раніше до 2008 року. Теж саме відбулося і з Південною Осетією та Абхазією, які вже намагалися провести референдуми та проголосити свою незалежність у 2006 році.

Сучасний стан визнання державної незалежності

Тим не менш, деякі юристи, вважають, що визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом.^xii А отже, існує низка факторів, окрім юридичного підґрунтя, які впливають на прийняття рішення з боку світових лідерів та міжнародних організацій щодо визнання або відмови в цьому новоутворених держав або їх урядів.

Якщо порівняти сучасний стан визнання, то станом на червень 2010 року 69 країн визнали Косово незалежним і більшість з них вже встановили дипломатичні відносини. В той же час не всі члени Європейського Союзу визнали Косово, серед них Греція, Кіпр, Іспанія, Румунія та Словаччина, кожна з них через власні внутрішні причини. Не існувало і єдності серед членів Європарламенту, резолюція якого, що закликала усі країни-члени визнати незалежність Косово, була ухвалена невеликою більшістю голосів.

Більшість європейських та українських експертів ще наприкінці серпня 2008 року були впевнені, що Росія ніколи не визнає незалежності Абхазії та Південної Осетії так швидко, щоб зберегти свій контроль та розтягнути ситуацію невизначеності у регіоні. Однак 26 серпня 2008 року Російська Федерація офіційно визнала незалежність Південної Осетії та Абхазії. Президент РФ Д. Мєдвєдєв у своїй статті для Financial Times заявив, що «проігнорувавши російські попередження, західні країни поквапились визнати нелегальну декларацію про незалежність Косова від Сербії. Ми постійно наголошували, що після цього, буде неможливо сказати абхазам та осетинам (і дюжині інших груп по всьому світу), що підійшло для косовських албанців, не підійде їм. У міжнародних відносинах ви не можете мати одне правило для когось, та інше для інших»^xiii.

29 квітня 2010 року, виступаючи на сесії Ради Європи, міністр закордонних справ Росії С. Лавров заявив, що Росія не прагнула визнавати незалежність Абхазії та Південної Осетії, навіть, коли була визнана незалежність Косова, та ці території здійснювали тиск на Москву. З цього приводу були проведенні переговори з Грузією, яка, за словами міністра, поставила умови щодо виведення російських миротворців та заміни керівника Південної Осетії Е. Кокойти^xiv.

Деякі російські експерти писали, що визнання Південної Осетії та Абхазії закінчило епоху однополярності у міжнародних відносинах, яка розпочалася із розпадом СРСР^xv. Такі заяви викликають сумніви щодо справжніх причин визнання двох колишніх грузинських регіонів: чи є це справжнім бажанням Російської Федерації підтримати дві нації, які боролися за незалежність, чи ще одна спроба закріпити позиції на міжнародній арені на спротив США.

На сьогодні лише 4 країни визнали Південну Осетію та Абхазію – Росія, Нікарагуа, Венесуела та Науру. Причому остання за фінансову винагороду у розмірі 50 млн. дол. США. з боку РФ як донора міжнародної фінансової допомоги. Також палестинська радикальна партія «Хамас» та невизнане Придністров’я приєдналися до цього переліку.

Важливим моментом є той факт, що усі члени СНД та Шанхайської групи не визнали незалежність Південної Осетії та Абхазії. Особливого значення має фактична відмова Білорусі, як основного союзника Росії на пострадянському просторі. Більше того, саме з цього моменту розпочалося поступове покращення відносин між Мінськом та Брюсселем. У Заключній декларації Московської зустрічі країн-членів ОДКБ 5 вересня 2008 року учасники вітали активну роль Росії у сприянні миру і співробітництву у регіоні, але відмовились визнавати незалежність сепаратистських регіонів. Більше того, після цієї зустрічі фактично не спостерігалася робота щодо просунення ідеї визнання незалежності цих новостворених держав.

Президент Румунії Троян Бесеску критикував західну політику на Кавказі, приєднавшись до прихильників ідеї, що визнання Косова створило додаткові проблеми. Він зазначав, що в принципі підтримує культурні права етнічних меншин, але на індивідуальній основі і ніколи у прив’язці до території. Він наголосив, що помилки в розумінні цього з боку Заходу, призведуть до великих проблем щодо територіальної цілісності інших країн Балкан, Чорноморського регіону та інших частин Європи^xvi.

Не має сенсу представляти Косово як унікальний випадок, щоб інші країни не боялися його визнавати. Туреччина, яка має серйозні проблеми із курдським сепаратизмом і категорично проти відділення Нагорного Карабаху від свого традиційного партнера Азербайджану, тим не менш була однією з перших, хто визнав незалежність Косова. Турецька газета Milliyet у 2009 році опублікувала статтю, в якій висловила припущення, що Туреччина вже найближчим часом може визнати Абхазію та Південну Осетію у разі визнання Росією Північного Кіпру^xvii. Однак, таке припущення є більш ніж нереалістичним, адже питання Північного Кіпру є одним з каменів спотикання у процесі європейської інтеграції Туреччини, тому вона буде вельми незацікавлена в негативній реакції європейських партнерів.

В той же час Індія, яка відмовилась визнавати незалежність Косова та має власні проблеми із сепаратизмом, свого часу допомогла Бангладеш в односторонньому порядку відокремитись від Пакистану.

Македонія, яка 10 років тому мала власні проблеми із албанськими сепаратистами і яка більш ніж будь яка країна у світі повинна боятися «косовського прецеденту», визнала Косово^xviii.

Генеральний секретар ООН Пан Гі-Мун зазначив, що питання визнання держав є предметом рішення суверенних держав^xix. Юридично ООН не є тією інстанцією, яка може самостійно визнати нову державу, це – питання міждержавних відносин. В той же час Генеральний секретар зазначив, що визнання колишніх грузинських територій з боку Росії буде мати широкий вплив на безпеку та стабільність на Кавказі і подальше вирішення цього питання у рамках Ради Безпеки ООН буде ускладнено.

Лідери ЄС 1 вересня 2008 року провели позачерговий саміт, на якому серйозно засудили одностороннє рішення Росії та нагадали, що мирне та довготривале рішення для конфлікту у Грузії повинно базуватися на повній повазі принципів незалежності, суверенітету та територіальної цілісності, які визнанні міжнародним правом, Заключним Актом Гельсінської конференції та резолюціями Ради Безпеки ООН. Вони закликали інші країни не визнавати проголошеної незалежності та дали завдання Європейській комісії вивчити практичні наслідки цього^xx. Незважаючи на те, що Європа виявилася досить слабкою щодо врегулювання російсько-грузинського конфлікту у серпні 2008 року, тим не менш вона виявилася об’єднаною щодо ідеї суверенітету Грузії та її територіальної цілісності.

Позиція міністра закордонних справ Швеції, голови Комітету міністрів Ради Європи, Карла Більдта була ще різкішою, він заявив, що позиція Росії «так же неприйнятна як і захист своїх прав з боку Нацистської Німеччини у Судетах у 1938 році»^xxi. На весняній сесії у Страсбурзі в кінці квітня 2010 року ПАРЄ третій рік поспіль заявила про незаконність і протиправність самопроголошення і визнання незалежності Південної Осетії і Абхазії.

У своїй більшості, ті країни, які мають на своїй території сепаратистські або угруповання, скоріш за все будуть симпатизувати Белграду. В деякий випадках, така симпатія може бути мотивована внутрішніми електоральними причинами, які впливають на зовнішню політику, як у випадку із Іспанією або Румунією. Однак і інші фактори значно впливають на прийняття рішення:

• якщо країна традиційно мала добрі відносини із Белградом (Греція, Індонезія, Єгипет);

• якщо країна негативно налаштована щодо Заходу (Іран, Венесуела);

• якщо країна «зависла» між двома напрямками зовнішньої політики – проросійським та прозахідним (Україна, Вірменія), що не дає можливості швидкого визначення, а також через розуміння, що у разі визнання Косова, буде складно мотивувати невизнання Абхазії та Південної Осетії.