Історична довідка:

У VI столітті території сучасного Косова розселилися слов'яни, які до IX століття прийняли християнство. З IX по XII століття за володіння територією Косова велася постійна боротьба між сусідніми державами. У кінці XII століття сербське князівство приєднало Косово і утворило на Балканах сильну сербську державу. Місто Печ, Косово стало резиденцією митрополита Сербії. Поступово Косово перетворилося на релігійний, політичний і культурний центр Сербії. Проте у середині XIV ст. держава швидко розпалася. На території Косова утворилося декілька нестійких державних утворень місцевих феодалів. Одночасно почалася інтенсивна експансія на Балкани Османської імперії. З 1444 року територія Косова була частиною Оттоманської імперії на протязі 450 років. У 1912 році після Балканської війни, Сербія завоювала Косово, де етнічні серби складали 25% населення. Під час Першої світової війни державна приналежність краю змінювалася. У 1918 році Косово стало частиною Югославського королівства. Розпочалися етнічні протиріччя між албанським та слов’янським населенням.

У роки Другої світової війни окупаційна влада відокремила від Сербії Косово і Метохію і приєднала їх до «Великої Албанії» — маріонеткової держави, підконтрольної фашистській Італії. Відбувалася депортація сербського населення краю.. Після закінчення Другої світової війни югославський лідер І. Броз Тіто обмежував повернення вигнаних сербських сімей в Косово, сподіваючись на входження до складу Югославії Албанії.

Відповідно до Конституції Югославії 1946 року, Косово отримало статус автономного краю. Відповідно до Конституції 1974 року – останній варіант Конституції до того, як були внесені зміни Слободаном Мілошевичем – Югославія складалася з 8 елементів: 6 республік та 2 провінцій. Косово було однією з провінцій, з подвійним статусом, який був закріплений у суперечливому формуванні. З одного боку, Косово було описане як частина Сербії, з іншого - багато статей надавали Косово обов’язкові права та функції республік у рамках федеральної системи. Воно мало власний парламент, уряд, банк, сили оборони та ін., воно мало право використовувати власну конституцію, навіть право підписувати міжнародні договори, і воно було представлено в усіх головних федеральних органах напряму, а не як частина Сербії.

У 1991-1992 роках Європейський Союз доручив комісії міжнародних юристів дати визначення щодо юридичних аспектів розпаду Югославії. Ця комісія під головуванням Р. Бадінтера виявила, що Югославська Федерація розпалася (dissolved), і використання цього терміну є вкрай важливим. Існує велика різниця між тим, коли одне або декілька утворювань «відокремлюються» від федерації, і коли уся федерація розпадається. У разі відокремлення, продовжує діяти юридичний та конституційний устрій: гілки відпадають від дерева, але стовбур дерева продовжує існувати. У разі ж розпаду - більше не існує дерева: кожний елемент може обирати власний шлях^vii.

У свою чергу Абхазія була радянською соціалістичною республікою з 1921 по 1931 роки, а після цього Автономною радянською соціалістичною республікою у складі ГРСР, з деякими особливими правами на самоврядування; Південна Осетія мала ще нижчий статус - «автономної області». Але Грузія сама ніколи не була федерацією, тим більше федерацією, яка розпадалася. Радянський Союз розпався, але Абхазія та Південна Осетія не керувалися напряму як частини радянської федеральної системи^viii.

В обох ситуаціях міжнародне співтовариство виявилося у складній ситуації, оскільки відповідно до резолюцій ООН, усі вони підтвердили територіальну цілісність Сербії та Грузії. Однак, під час визнання незалежності сепаратистських регіонів, ні Росія, ні західні країни не взяли цього до уваги. Резолюція РБ ООН 1244 (1999) підтвердила територіальну цілісність Югославії. Однак, в тій же самій резолюції існує низька принципів, які могли бути використаними для подальшого самоврядування та майбутнього визначення статусу Косово. У 1999 році вже було зрозуміло, що як Чорногорія, так і Косово не хочуть бути частинами Югославської держави, використовуючи різні методи для отримання незалежності. Якщо Чорногорія обрала шлях демократичного діалогу, посилаючись на той аргумент, що вона була складовою частиною Югославії за тих же умов, що і Хорватія або Македонія, і таким чином має повне право на незалежність, то у ситуації з Косово все було складніше, оскільки пам’ять про масові етнічні чистки з обох сторін робила неможливим співіснування сербів і косоварів у рамках єдиної держави.

Багато експертів наголошували, що визнання Косово відбулося через 9 років після закінчення військової операції НАТО у регіоні, та розташування миротворців відповідно до мандату ООН. На протязі цього часу було проведено детальне розслідування усіх фактів різні, етнічних чисток, військових дій тощо. Крім того, провінція знаходилася під довготривалим протекторатом і фактично незалежна від Сербії, створюючи свої власні органи виконавчої та законодавчої влади.

В той же час, визнання Південної Осетії та Абхазії відбулося менш ніж за місяць після трагічних подій серпня 2008 року та всупереч угоді Шести пунктів між президентами Франції та Росії, відповідно до яких майбутній статус двох регіонів повинен був бути визначеним міжнародною комісією^ix.

Деякі автори намагаються порівняти три республіки за розміром та кількістю населення, але на наш погляд, це не може бути аргументом при прийнятті рішення, щодо визнання незалежності тієї або іншої території, адже світова практика і, зокрема, європейська, доводять, що малі держави можуть бути повноцінними акторами міжнародних відносин.