Опубліковано: Чорноморська безпека №3(17), 2010, стор. 11-19

Ганна Шелест

Аналіз реакції світової спільноти щодо проголошення незалежності Косово, Абхазії та Південної Осетії: висновки для України

В історії є чимало прикладів проголошення незалежності різноманітними сепаратистськими рухами та етнічними групами. Лише у ХХ ст. відбулося декілька хвиль розпаду країн та парадів незалежності – розпад Оттоманської, Австро-Угорської та Російської імперій після Першої світової війни, кінець колоніальної системи у 40-60 роках ХХ ст. та розпад східних та південно-східних європейських держав, а також СРСР на початку 90х років ХХ ст. Деякі з держав були швидко визнані світовим співтовариством, деякі пройшли довгий та кривавий шлях у своїй історії.

Остання хвиля проголошення незалежності у Європі розпочалася у 2008 році, коли Косово було проголошено та визнано як незалежна держава. Все ще йде диспут, чи є це продовженням розпаду колишньої Югославії, чи це новий процес на мапі Європи. Ця хвиля продовжилася одностороннім визнанням незалежності Південної Осетії та Абхазії з боку Росії у серпні 2008 р. Однак, умови, політичне та міжнародне середовище, значно відрізнялися у 2008 році, ніж ті, що були на початку 1990-х, і таким чином наслідки проголошення незалежності Косова, Південної Осетії та Абхазії мають бути проаналізовані з урахуванням нової парадигми міжнародних відносин.

Україна досі не визначилися офіційно із визнанням цих трьох територій, тому для неї є вельми важливим детальне вивчення позицій інших держав світу, їх аргументацій «за» та «проти» визнання незалежності цих самопроголошених державних утворень та відповідний міжнародно-правовий дискурс .

Однією з головних проблем міжнародної наукової спільноти сьогодні є фактична відсутність нейтральної позиції в цьому питанні. Автори здебільш діляться на дві групи, тих, хто впевнений, що усі три ситуації є ідентичними, а отже Косово є прецедентом у міжнародних відносинах, і тих, хто вважає, що ситуація у колишній Югославії та Грузії кардинально відмінні, і Косово є унікальним випадком. Міжнародне співтовариство все ще не в змозі чітко пояснити - чому Косово є унікальним випадком, який не може бути застосованим до інших сепаратистських територій у Чорноморському регіоні. Тим не менш, маючи спільне та відмінне, як у передумовах, так і у наслідках проголошення своєї незалежності, усі три регіони мають доволі різне бачення свого майбутнього розвитку. Їх незалежність та суверенітет менше залежить від них самих та їх внутрішнього розвитку, ніж від інтересів та політики третіх держав. За таких умов, конфліктогенний потенціал цих регіонів залишається великим.

Якщо Косово з самого початку чітко визначило, що боротьба йде за незалежність та створення власної держави, без будь-якого бажання приєднатися до Албанії, то лідери Абхазії та Південної Осетії були менш послідовними. Наприкінці 80-х років ХХ ст. вони вимагали автономного статусу, який би дозволив їм у разі виходу Грузії із складу СРСР, мати можливість самостійно вирішити, чи залишатися їм у складі Радянського Союзу. Протягом двадцяти років конфлікту вони багато разів закликали до незалежності, проводячи відповідні референдуми. Але, після російсько-грузинського конфлікту 2008 року, лідери Південної Осетії багато разів заявляли про своє бажання стати частиною Російської Федерації.

Мета цієї аналітичної записки - проаналізувати стан та перспективи визнання незалежності Косово, Південної Осетії та Абхазії, розібрати передумови, історичні та юридичні, проголошення Косово, Південної Осетії та Абхазії, порівняти сучасний стан визнання їх незалежності, відстежити аргументи прихильників та противників, та розробити рекомендації щодо майбутньої політики України в цьому напрямку, з урахуванням можливих змін міжнародної ситуації.

Такий аналіз є важливим адже не лише спрямований на визначення позиції щодо визнання вже проголошених територій, а й через те, що може мати вплив на подальшу політику України щодо Придністров’я та Нагорного Карабаху.

Історична довідка:

Сучасна історія конфліктів у Косово, Південній Осетії та Абхазії розпочинається у 80-х роках ХХ ст. На той момент етнічна структура населення цих регіонів складала:

• У Косово відповідно до перепису населення 1991 року з 1954747 мешканців, албанці складали 82,2 %, серби – 10%. У 2008 році, як результат масового переїзду сербів до Сербії, ці цифри стали 93% та 5% відповідно.

• Населення Абхазії (за даними 1989 року) налічувало 525061 особу, з яких 46% - грузини, 18% - абхази, по 14% росіяни та вірмени.

• Населення Південної Осетії (за даними 1989 року) складало близько 100000 осіб, з яких 66,2% - осетини, 28,9% - грузини, та 5% - інші національності

• ⁱ.

У 1989 році у Сербії відбувся референдум, який затвердив нову Конституцію, відповідно до якої значною мірою урізалися автономні права провінції Косово. Косовські албанці бойкотували цей референдум. Як результат, парламент провінції Косово було розпущено, мовлення албанською мовою на національному телебаченні та радіо було припинено. Починаючи з 1991 року, сербський уряд заборонив використання албанської мови в державних структурах, закладах освіти та охорони здоров’я. Почалося звільнення албанців з урядових інституцій. В результаті розпочалися масові протести та страйки. На початку 1990-х років косовари створили паралельні органи управління провінцією, включаючи поліцію (без зброї) та систему освіти, які функціонували на протязі усіх 90-х років. Ситуація погіршилася у 1996-1997 роках, коли сербський уряд почав переселяти сербських біженців з Хорватії та Боснії на територію Косова. В той же час посилилися радикальні настрої серед косовських албанців, що призвело до військової конфронтації між Армією визволення Косова та армією й поліцією Югославії. Починаючи з 1998 року вони трансформувалися у репресії, етнічні чистки та масштабні бойові діїⁱⁱ.

У березні 1990 року Грузія проголосила суверенітет та бойкотувала всесоюзний референдум 17 березня 1991 року, однак 52,3% абхазів взяли в ньому участь та проголосували за збереження Радянського Союзу (98,6%)ⁱⁱⁱ. Військова фаза протистояння почалася в Абхазії у 1992 році, після низки сутичок та введення 2000 грузинських військових на територію Абхазії. Угода про припинення вогню була досягнута 3 вересня 1992 року, але постійно порушувалась. Конфлікт призвів до масового залишення Абхазії місцевим населенням. У 1994 році була розгорнута миротворча місія СНД, яка складалася лише з російських військових. Вперше, в історії ООН, у мандаті її місії було прописано «спостереження за діями сил СНД», що стало результатом систематичного порушення миротворцями СНД свого нейтрального статусу.

10 листопада 1989 р. Рада Південної Осетії виступила з проханням до Верховної Ради Грузії підняти її статус до «автономної республіки». В той же час ВР Грузії встановила грузинську мову як основну (1989 р.) та прийняла закон, який забороняв регіональні партії (1990 р.), що було сприйнято осетинами, як заборону осетинської партії, і це призвело до проголошення Південно-Осетинської демократичної республіки 20 вересня 1990 року^iv. Після бойкоту грузинських виборів та проведення осетинських виборів у грудні 1990 року, уряд Грузії на чолі із Звіядом Гамсахурдією проголосив місцеві вибори в Південній Осетії нелегітимними та відмінив її автономний статус 11 грудня 1990 року. Це призвело до військового конфлікту 1990-1992 років, масового потоку біженців як етнічних грузинів, так і етнічних осетин, багаторазовим миротворчім ініціативам різних країн і міжнародних організацій та фактичному статусу «замороженого» конфлікту до серпня 2008 року.