72. Право і справедливість

Справедливість — це "внутрішня властивість і якість права, правова категорія і характеристика. Право власне справедливо. Тому питання справедливості чи несправедливості закону можна інтерпретувати як питання правового чи неправового характеру закону, його відповідність чи невідповідність праву. Право тому справедливо, що втілює загально значиму правильність, інакше кажучи загальну правомірність. Право постає як однаково справедлива всім суб'єктів права міра регуляції. Усе, що висловлює право, відповідає праву справедливо. І з іншого боку діяти за справедливістю— отже діяти правомірно, відповідно загальним вимогам права..

У повсякденному житті досить часто плутають поняття права та справедливості. Але з юридичного погляду це різні поняття, досить близькі за своєю суттю. Справедливість не є ні якоюсь особливою формою права, ні явищем, протилеж­ним праву. Справедливість можна визначити як критерій оцінки позитивної чи негативної якості міждержавних чи міжлюдських відносин, у тому числі в галузі нормотворчості, тлумачення договорів та їх застосування. Саме кри­терій справедливості дозволяє відокремити рівноправні до­говори від нерівноправних.При тлумаченні та застосуванні текстів договорів, як і за­конів у національному праві, справедливість полягає в об­міркуванні та взятті до уваги особливостей кожного конкрет­ного випадку на відміну від правових принципів і норм, які завжди визначають лише загальний бік відносин і не охоп­люють особливості кожної конкретної ситуації або спору.Між тим відносини виникають за різних обставин і бага­то в чому різняться між собою. Внаслідок цього виникає потреба вжити принципи справедливості як елемент по­м’якшення суворості загальної правової норми й індивіду­альної оцінки становища сторін спору або обставин конк­ретної ситуації

73. Право і свобода

Термін «свобода» досить широко використовується в позитивному праві, тобто в спеціально-юридичному значенні. Філософське розуміння свободи також є неоднозначним, що пояснюється тим, що і в науці, і в житті поняття «свобода» вживається дуже широко: стосовно багатьох явищ і процесів дійсності. Уявляється, що вивчення питань взаємодії права і свободи у філософському сенсі дозволяє зробити досить цікаві висновки, що мають і теоретичну, і практичну значущість. Перш за все, викладене вище філософське розуміння свободи дозволяє досить чітко розмежовувати такі категорії, як право і мораль. Внутрішня свобода лежить у сфері моральності. Правом же визначаються не внутрішні спонукання, а зовнішні дії. Але, оскільки зовнішні дії залежать від внутрішніх спонукань, то право не може не враховувати внутрішньої свободи індивіда. У будь-якому випадку, поки особа діє в межах наданої їй законом зовнішньої свободи, праву немає справи до її помислів, «але як тільки вона переступає ці межі й порушує закон, то виникає необхідність визначити її провину, а це неможливо зробити, не проникнувши у сферу внутрішньої свободи. Тут народжуються поняття про осудність, про більшу або меншу злочинність дії, залежно від ступеня збочення волі, про пом’якшуючі обставини. Все це складає завдання права кримінального. Філософське розуміння свободи має значення також і в питанні розрізнення права природного й позитивного. І природне, і позитивне право направлені на визначення зовнішньої свободи людини. Відповідно, поняття й суть позитивного і природного права виражаються через різні прояви зовнішньої свободи людини. Можна стверджувати, що позитивне і природне право розрізняються в тому, до чого кореспондує зовнішня свобода індивіда: до суспільства або існуючої в даному суспільстві держави. Суть природного права складає суспільно виправдана, суть позитивного – державно виправдана зовнішня свобода. Проте, слід зазначити, що свобода виражає суть тільки природного й позитивного права в суб’єктивному сенсі, а суттю об’єктивного права є воля держави внаслідок того, що держава визначає не тільки права, але й обов’язки, а також може закріплювати в своїх нормах і свавілля. Через філософське розуміння свободи проводиться також і розмежування права приватного й публічного, а також відповідних їм основних методів правового регулювання (диспозитивного й імперативного). Філософія, затверджуючи в праві вираження свободи, не може не визнавати, що дійсне джерело свободи лежить в окремій особі, в її внутрішньому самовизначенні, а не в такому безособовому явищі, як держава.