7. Логічне та історичне у праві

Історичне у праві: Значні традиції в системі напрямів вітчизняної цивілістики має історична школа права. Ця школа пояснювала походження права не на основі римських джерел, а як втілення духу народу, його історії, розвитку. її прихильники вивчали історичні традиції, їх реалізацію, використання в сучасному їм житті. На противагу школі природного права, представники історичної школи права (Г. Гуго, Г. Пухта, К. Савіньї) висунули ідею про те, що право є результатом не вільної волі законодавця, а творенням Volksgeist ("народного духу)". На думку К. Савіньї, Volksgeist знаходить своє нормативне закріплення в різних формах позитивного права. Тобто для представників історичної школи права утвердження сутності права, зокрема ідеї верховенства права, пов'язувалось із втіленням в системі законодавства колективного розуміння права як такого народом.

На цій підставі утверджувалася думка, що право є глибоко національним явищем.

Історична школа права отримала своє визнання в першій половині XIX ст. завдяки хвилі суспільно-філософської реакції проти негативного ставлення до історичного минулого, що вирізняло школу природного права. Слабке місце концепції природного права полягало у визнанні всього сучасного і попереднього законодавства проявом людської нерозумності, егоїзму і свавілля. На противагу зазначеним ідеям теорії природного права, представники історичної школи права небезпідставно доводили, що позитивне право взагалі не є свавільним установленням людей, штучним витвором законодавця: позитивне право становить необхідний результат поступового закономірного процесу історичного розвитку; право кожного народу являє собою історично необхідне вираження його самосвідомості, народного духу на тому чи іншому ступені його розвитку.

З цієї точки зору К. Савіньї виступає проти будь-яких спроб вивести a priori із людського розуму такий кодекс права, який би був придатним для всіх часів і для всіх народів. За вченням історичної школи, не існує права вічного, універсального, право у всьому його складі є продукт історії. Іншими словами, представниками цього наукового напряму закладено надійну основу тому історичному розумінню права, яке значною мірою визнається і в наші дні.

Історична школа права запропонувала органічне пояснення процесу правоформування, розвитку права через внутрішню необхідність із "народного духу". Основним джерелом права визнавалось звичаєве право, яке виступало самостійним і єдино нормальним джерелом права. В основі праворозуміння історичної школи права покладено припущення про те, що звичаєве право складається з тих самих юридичних елементів, що й право, засноване на законі. Різниця полягає в тому, що закон виходить від державної влади, а звичаєве право має своє безпосереднє джерело в "душі народу" і не має потреби в санкції державної влади. "Воно містить в самому собі свою підставу і слугує первинною формою, з якої виливаються і розвиваються всі наступні форми права", - стверджував К.Ф. Савіньї104.

Історична школа права є істотним внеском у розвиток теоретико-правової думки щодо вивчення походження та сутності права, оскільки вона вловила роль і значення глибинного етнокультурного пласту виникнення права та особливості цього процесу в різних народів105.

Разом з тим вважається, що історична школа фактично запропонувала "спіритуалістичну" концепцію походження та сутності права, засновану на ідеалізації народної правотворчості, вирішальної ролі народних традицій і духовних засад106.

В будь-якому випадку історична школа права сприяла формуванню підходів щодо сутності права, зокрема й цивільного, які залишаються актуальними, хоч і недосконалими з огляду на сучасну правову дійсність - виключно історичне розуміння на право і негативне ставлення до права природного. Такий підхід сприяє концентрації наукової думки на вирішенні питань: чи існує природне право і чи немає іншого права, крім права позитивного; і якщо природне право існує, то які його вимоги, яке його відношення до еволюції права?

Отже, головна теза історичної школи права полягає в тому, що вона пояснює природу права присутністю в ньому "народного духу", (на відміну від психологічної школи, яка вбачає її в правосвідомості).

Логічне у праві

Питання про значення логіки для права, про співвідношення цих двох наук довгий час привертало увагу логіків, філософів, юристів. Протягом багатьох віків видавалися праці, присвячені його дослідженню. Так, ще наприкінці XVI ст., у 1588 році, була видана книга Абраама Франца «Правова логіка», основна мета якої полягала у демонстрації тісного зв'язку логічних і правових знань.

Відтоді минуло багато часу, але інтерес до цього питання не зник. Саме юристи повсякчас підтверджували велике значення логічних знань для правознавців. Так, на початку XX ст. у правовій літературі неодноразово зазначалося про необхідність знань з логіки для правової діяльності. Правознавець В.Д. Катков у 1913 році висловлювався за те, що зв'язок юриспруденції і логіки настільки очевидний, що було б так само дивно сумніватися в ньому, як і доводити його.

Цю точку зору підтримував відомий російський дореволюційний юрист Є.В. Васьковський, якому належать такі слова: «Можна правильно мислити без поняття про логіку, можна добре говорити будь-якою мовою без знання її граматики. Але логіка і граматика навчають мислити та говорити свідомо й знаходити помилки у себе та інших».

Більшість сучасних вчених-юристів у своїх працях також підкреслюють тісний зв'язок логіки і права. Так, В.М. Кудрявцев зазначає, що «немає ніякої іншої царини суспільного життя, де порушення законів логіки, побудова неправильних міркувань спричиняє таку суттєву шкоду, як у царині права. Логічність міркувань, суворе дотримання законів правильного мислення при розгляді і вирішенні справи — це елементарна необхідна вимога для кожного юриста».

С. Тарарухін при розгляді питання про кваліфікацію злочину особливо наголошує на логічному аспекті цієї проблеми, який дозволяє, на його думку, «поєднати її фактичну і юридичну основу в єдине ціле».

Значний інтерес до логічних досліджень виявляють також інші сучасні правознавці. Звернемося до монографії видатного російського юриста С. Алексеєва «Восхождение к праву. Поиски и реш-нияо, що вишла друком у 2001 р. У цій праці автор неодноразово підкреслює значення формальної логіки для сучасного правознавства. На його думку, «право являє собою логічну систему. На рівні догми права своєрідність права як логічної системи характеризується її глибокою єдністю з формальною логікою, або ширше — математичною (символічною логікою). І право у цьому відношенні є своєрідною оселею, одвічною, рідною оселею формальної логіки».

Він вважає, що «фокусом роботи з удосконалення сучасного законодавства і практики його застосування є підвищення рівня «формальної логічності» юридичної системи та її підрозділів, усунення існуючих протиріч, неузгодженостей, тобто досягнення максимально можливої досконалості чинного права з точки зору формальної логіки*.3

Логіки, як і юристи, також завжди стверджували велике значення логічного знання для правознавців, ефективність дослідження правової проблематики засобами логіки.

Так, ще в 1672 році видатний німецький філософ, логік, математик, правознавець Г. Лейбниць написав працю, яка мала назву «Еlementa juris naturalis», де спробував визначити основні модальності права (]іігІ5 тосіаііа) і з'ясувати логічні відношення між ними.

Вважається, що саме ця праця започаткувала новий напрямок логічних досліджень, а саме — деонтичну логіку, або, як її ще називають в літературі, логіку норм.

Окрім цього напрямку логічних досліджень безпосереднє відношення до права мають також такі розділи сучасної логіки, як темпоральна логіка, епістемічна логіка, логіка дії, логіка взаємодії, логіка запитань та відповідей тошо.

З'ясуємо тепер, у чому ж полягає значення логіки для юристів?

По-перше, ця дисципліна формує логічну культуру правознавця, допомагає йому в складних ситуаціях правової діяльності мислити правильно, швидко знаходити логічні помилки у своїх міркуваннях та у міркуваннях інших людей, грамотно їх спростовувати.

По-друге, значення логіки для студентів-юристів полягає у тому, що методи логічного аналізу можуть застосовуватися для витлумачення законодавства.

Відомий російський дореволюційний юрист, провідний фахівець у галузі тлумачення права Є. Васьковський ще у 1913 р. у передмові до своєї книги «Руководство к толкованию и применению законов. Для начинающих юристов» писав: «Найперше, що повинен засвоїти кожен, хто хоче стати юристом-практи-ком, — це вміння працювати з законом і взагалі з джерелом права. Без такого вміння він буде нездатним зробити самостійно жодного кроку: юрист, який не знає, як знаходити, тлумачити і застосовувати закони, настільки безпорадний, як лікар, який не набув навичок у лікуванні хворих і призначенні ліків».1

Існують різноманітні способи тлумачення норм права: мовний, логічний, систематичний, історико-політичний, телеологічний, спеціальний юридичний. Логічний спосіб, який полягає у дослідженні засобами логіки структури правових текстів, займає серед них чільне місце. У процесі витлумачення правової норми можуть застосовуватися різноманітні методи логічного аналізу понять, висловлювань, міркувань, а також методи аналізу логічних операцій: визначення, поділу, класифікації тощо. Методи логіки можуть виступати методами витлумачення правових текстів.

По-третє, значення логічних знань для юристів полягає у тому, що методи сучасної логіки сьогодні з успіхом можуть використовуватися для дослідження наукових проблем у правознавстві. Завдяки їм стає можливим логічне моделювання правової проблематики, що дозволяє перевести змістовні міркування з тієї чи іншої проблеми з неточної природної мови на точну мову логіки. Таким чином, змістовна модель проблеми, що досліджується, уточнюється та спрощується, а зміст концепту проблемної ситуації отримує точне й чітке вираження.