52. Концепції прав людини і прав громадянина: історія і сучасність.

Ідеї природного права, що сформувалися у далекій давнині, стали джерелом сучасного розуміння прав людини. Історично першою формою осмислення і затвердження індивідуального гідності та автономії особистості по відношенню до влади стали ідеї природного права, що виникли в першому тисячолітті до н.е. Значний внесок у концепцію прав людини вніс Аристотель. Він захищав права, властиві людині від народження, і перш за все його право на приватну власність. Це право корениться в самій природі людини і грунтується на його любові до самого себе. Аристотель висловив ряд ідей, близьких до сучасної концепції прав людини. Так, він не тільки визнавав права громадянина держави, а й розрізняв природне і умовне, позитивне право, а також вважав, що природне право має служити зразком для права умовного, яке, в свою чергу, більш мінливе і є результатом діяльності влади і угод між людьми. Ця ідея верховенства природного права над законами держави отримала свій розвиток в сучасних теоріях прав людини, у тому числі в концепції правової держави.

За часів феодалізму ідея рівності від народження природних прав всіх людей або хоча б правової рівності всіх вільних громадян була відкинута. Самі ж права трактувалися як привілеї, даровані підданим монархом або сюзереном. Кожне з станів мало специфічні права, які скорочувалися в міру зниження по сходах суспільної ієрархії.

В період феодалізму ідеї природного права не були повністю забуті. Нерідко вони використовувалися для обгрунтування справедливості повстань проти гнобителів, зазіхають на традиційні народні вольності. Своє воскресіння, ліберальне переосмислення і розвиток ці ідеї отримали в XVII-XVIII ст. в працях видатних мислителів лібералізму і Просвітництва.

В епоху Просвітництва усвідомлюється необхідність обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої влади, що стало в європейській політичній традиції докорінним переворотом. Верховенство правового закону у ставленні до зведеної в закон волі государя - така найважливіша ідея філософів права від Джона Локка до Іммануїла Канта. Визнання прав людини - головне, що склалося в основних рисах до кінця XVIII ст. у розумінні європейського права. Найвизначніші представники лібералізму – Локк, Монтеск’є, Руссо, Кант, Джефферсон, Сміт, Мілль, Бентам та інші – по суті заклали основи сучасного розуміння прав людини. Вони обгрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, свободу і власність, опір пригнічення і деяких інших як природних, невід’ємних (невідчужуваних) і священних імперативів і норм взаємин між людьми і владою.

Саме політична європейська людина при вживанні слова право згадує прийняту у 1789 р. Установчими Зборами Франції Декларацію прав людини - перший розгорнутий законодавчий акт про права людини, принципи рівності перед правовим законом. Систематизоване юридичне відображення прав людини, ліберальна концепція прав людини вперше знайшли відображення у 1776 р. у Вірджинській Декларації. В 1789 р. Вірджинську декларацію покладено в основу Білля про права Конституції США. Тоді ж, у 1789 р. у Франції в Декларації прав людини проголошувалися: свобода особи, право на власність, безпеку та опір гнобленню, що стало законом. Хоча, зрозуміло, не заперечується історична значимість фрагментарних законодавчих актів про недоторканість особи та рівність перед усіх законом.

Ліберальне вирішення проблеми прав людини, хоча і убезпечило громадян від державного свавілля, однак не захистила їх від експлуатації і деспотизму власників, не призвело до соціального визволення всіх членів суспільства. Розв’язавши руки буржуазії і створивши сприятливі умови для промислової революції і утвердження капіталізму, воно в той же час збільшило соціальну нерівність та загострило класові конфлікти. Виявилося, що відсутність будь-яких обмежень у використання цивільних прав робить їх привілеєм меншини. Це породило масовий протест робітничого класу і інших нижчих верств суспільства, які вимагали прийняття законів, що створюють соціальні умови свободи та поваги до людської гідності незаможних громадян і обмежують владу власників.

Вперше вимоги доповнити ліберальні права правами соціальними були обгрунтовані і висунуті в першій половині XIX ст. чартистському рухом робітників Англії. У своїй програмі, розробленій в 1839 р., чартисти виступили за еволюційний шлях до соціалізму, не заперечує ліберальні права, у тому числі приватну власність, але вимагає справедливої, повної оплати праці і рівноправного участі працівників в управлінні державою. 

В країнах Заходу соціальні права громадян отримали юридичне визнання головним чином після другої світової війни. У 1948 р. найважливіші з них – право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіта, гідний рівень життя та ін — були включені в Загальну декларацію прав людини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН. Це дало поштовх для закріплення соціальних прав в конституціях або закони цілого ряду держав.

У цьому документі вперше на міжнародному рівні проголошено належно сформульовані основні права та свободи людини. Разом із «Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права», «Міжнародним пактом про громадянські й політичні права» (а також факультативними протоколами) вона становить своєрідний «Всесвітній білль про права».

Надалі різні країни пішли шляхом створення регіональних організацій та прийняття відповідних декларацій на регіональному рівні, які належно сприяли б зміцненню відповідної концепції з урахуванням культурних відмінностей та специфічних особливостей країн різних регіонів. Наприклад, Європейська (1950 р.), Американська (1969 р.), Африканська (1981 р.) та ін.

На нинішньому етапі також постає суперечність між державним втручанням та потребою у створенні належних умов для особистої безпеки громадян, яка вирішується шляхом обмеження прав і свобод. Надалі означене вище може спричинити фактичне звуження досягнутого рівня забезпечення прав і свобод людини і громадянина на глобальному рівні (особливо тоді, якщо в цьому напрямі розвиватиметься законодавство країн світу).