6. Філософське трактування суті та поняття права

Філософське трактування суті і поняття права тісно пов'язане з існуванням природного та позитивного права.

Говорячи про формування ідеї природного права, варто мати на увазі, що вона досить застаріла, оскільки своїм корінням сягає в античність, але новатори XVII століття зуміли так її змінити, що вона дійсно стала ніби зовсім новою чи, точніше кажучи, лягла в основу зовсім нового вчення про право. Характерно, що новатори вважали ненауковими спроби вирішення проблеми природного права, які робилися до них. Одночасно вони прагнули підняти юриспруденцію на дійсну, як вони вважали, висоту справді наукового знання. Згідно з цим робилися спроби приєднати до природного права "природність" у змісті "штучності". Насамперед право необхідно було звільнити від усього надприродного, тобто від богословських елементів. Це завдання було тим більш нагальним, що, по-перше, між богослов’ям і юриспруденцією спостерігалася певна подібність щодо використання імперативів, норм і догм, а по-друге, у богослов’я вже була своя власна система природного права як ідеологічний фундамент канонічного права. Стосовно першого, то такі подібності не стосувалися суті питання про подібність. Щодо цього показовий приклад Г.В. Лейбніца, який вчився, як відомо, на юридичному факультеті Лейпцигського університету. У своєму юнацькому трактаті з юриспруденції Г. Лейбніц писав, що знаходить велику подібність між юриспруденцією і богослов’ям, але не тому, що юриспруденція користується богословською методологією, а, навпаки, тому, що богослов’я запозичує свою методу в юриспруденції. Він же полюбляв стверджувати таке: природне право правильне не тому, що так наказує Бог, а тому, що Бог наказує дотримуватися природного права в силу його правильності. На цій підставі Г. Лейбніц заявляв, що юрист, подібно геометрові, може бути навіть атеїстом.

До сказаного варто додати, що у вирішенні питань юриспруденції, як і у вирішенні етичних питань, філософи XVII століття розуміли природність природного права в сенсі його раціональності. При цьому вони спиралися не на емпіричні факти дії вольового права (jus voluntarum), а на раціональне, розумне й апріорне. Говорячи іншими словами, їх не влаштовував аналіз емпіричного (позитивного) права тієї чи іншої держави, так само як не влаштовувало і римське право в силу наявності в ньому емпіричного матеріалу і коментаторської словесності. Так само вони були вільні і від юридичної словесної еквілібристики схоластів і богословів, які шукали чистий юридичний розум у проблисках "есенціальної" справедливості, що збереглася в людей після гріхопадіння. Джерела природного права шукалися у сфері чистого розуму і тільки там. Тому природне право ототожнювалося з розумним правом чи з правом розуму.

Відповідно до своїх світоглядних установ філософи-раціоналісти намагалися покласти край байдужості юристів до природознавства, тобто вони намагалися узгодити нове природне право з новою фізикою. У цьому своєму прагненні дехто з новаторів доходив до цілковитого заперечення специфічно морального характеру природного права, ототожнюючи останнє із силами природи. Але й у тих випадках, коли новатори зберігали за природним правом його моральний характер, вони все ж таки вимагали, щоб ця моральна сила розглядалася крізь призму природної етики [6, с. 63].

На початку XIX століття ідеологія природного права зіткнулася з новим плином думки в особі представників історичної школи права, яка змінила його внаслідок не стільки різкої критики ззовні, скільки через вичерпаність власних доказових і практично значимих ресурсів теоретичного осмислення реальності.

Як наголошує К.К. Жоль, історична школа юристів зародилася в зіткненні зі школою природного права на ґрунті законодавчої політики. Добре відомо, що школа природного права прагнула вироблення єдиної розумної і загальнолюдської системи права, не надаючи суттєвого значення національній специфіці права. Такий універсалізм, що супроводжувався революційним терором у Франції кінця XVIII століття, і загрозливу для національного суверенітету перспективу всесвітньої наполеонівської імперії, особливо заперечували німецькі юристи [7, с. 306].

Традиційну школу природного права розкритикували не лише представники історичної школи права, а й представники школи юридичного позитивізму. Як зазначає Г.В. Мальцев, за останні два століття позитивізм сформував досить сильний, самостійний юридичний світогляд, що став панівним у багатьох країнах світу. Юридичний позитивізм з його яскраво вираженою філософією емпіричного досвіду додав праву дійсно визначеного практичного ухилу. Позбувшись зайвого, а часто і необхідного духовно-практичного навантаження, правознавці філософсько-позитивістської орієнтації свідомо вдалися до служіння могутнім силам у суспільстві — політичній та економічній еліті. Звільнивши себе від обов’язку служіння Богу, розуму, духовним цінностям, вони почали обслуговувати індивідуалізм, егоїстичний розрахунок, вигоду, владу над іншими людьми. За формальної рівності юридичних можливостей для всіх громадян воля сильного виключає волю слабкого, індивідуалізм сильного не дає виявитися індивідуальності слабкого, вигода й успіх завжди на боці сильного.

Правовий позитивізм і юриспруденція інтересів з їхнім формально-догматичним інструментарієм виявилися не спроможними осягнуть феномен права. З кризою позитивістської філософії в другій половині ХХ століття з’ясувалося, що "метафізичне знання про право" та "високі абстракції природноправових доктрин" не можуть бути раз і назавжди відкинуті й замінені "позитивним" знанням. Логічно дедукційоване юридичне знання і позитивістська методологія, яка забезпечує це знання, виявляються безсилими в неординарних правових ситуаціях.

На думку Г.В. Мальцева, прихильника тенденціонізму, юридичний позитивізм продемонстрував різку неповагу до права, перекресливши його високий духовний феномен, який несе в собі позачасові начала, і представивши його або як рефлективну систему, що реагує на злобу дня, або як особливу техніку, що обслуговує соціальні відносини. Така прагматична, ціннісно нейтральна або навіть антиціннісна система права, зорієнтованого головним чином на обслуговування приватного підприємництва, може нині утвердитися в пострадянських країнах, якщо існуючі тенденції не будуть подолані.

Врятувати сучасне право від порожнечі і бездушності можуть, на думку Г.В. Мальцева, філософія, етика, релігійні вірування людей, глибоке осмислення місця людини у світі. Для майбутнього відродження права потрібні "чесна метафізика", ірраціональне і навіть містичне знання, живий світогляд, проникнутий началами космізму. Але все це не замість позитивного знання про право, а разом з ним. Така увага до підходу Г.В. Мальцева у розуміння сутності права потрібна для того, щоб на його прикладі явно ненаукової і філософськи слабкої критики юридичного позитивізму продемонструвати конкретну тенденцію у сфері філософії права. Для сучасної філософії права існує небезпека не лише розчинитися в позитивістськи орієнтованій загальній теорії права, а й упасти у вульгарний ідеалізм та релігійну містику. До речі, дуже характерно, що нова хвиля відродження природного права багато в чому зобов'язана теологам другої половини ХХ століття. З цієї точки зору розвиток філософії права уявляється більш ніж актуальним завданням.

Як зазначає С.С. Алексєєв, "філософія права — це новий, найбільш високий щабель осмислення права, у відомому сенсі вершина узагальнених правових знань. Торкаючись проблем історико-логічного порядку, історії формування і розвитку понять про право, що відображають реальні суспільні відносини, не слід втрачати з поля зору той якісно новий поворот у самому підході до права, який характерний для філософської сфери наукових знань про право. Цей якісно новий поворот у підході до права полягає в тому, що філософія права являє собою науку про право в житті людей, в людському бутті. Вона постає як наукова дисципліна, призначена дати світоглядне пояснення права, його сенс і призначення для людей, кожної людини, обґрунтувати його під кутом зору сутності людського буття, системи цінностей, що існує в ньому " [11, с. 394].

Підсумовуючи свої роздуми над призначенням філософії права,  С.С. Алексєєв слушно зауважує: "Філософія права націлена на осягнення найбільш сокровенного в праві, "таїни" його світостворення, а звідси — її призначення висвітлювати корінні проблеми життя суспільства — місце права в розвитку і долі суспільства, шляхи його розвитку, його вплив на майбутнє, перспективи людства" [11, с. 394-395].

Дійсно, створення філософією права універсального категоріального "каркасу" права обґрунтовує, з одного боку, неминучість повороту у свідомості правознавців до нового мислення з його пріоритетом загальнолюдських цінностей, переходом від вузьконормативного підходу в праві до широкого його трактування. А нове мислення, у свою чергу, — передумова  створення цілісного погляду на право, закон у повноті його реальних суперечностей та визначальних тенденцій розвитку. З іншого боку, це усвідомлення уможливлює цілеспрямовано використовувати категоріальний "каркас" права у єдності його світоглядних та логіко-гносеологічних функцій для продуктивного осягнення соціально-правової дійсності. Філософія права сприяє приростові наукового знання про право, а результатом цього є екстенсивні й інтенсивні зміни системи загальних категорій права. При цьому слід мати на увазі, що вплив філософії права на побудову окремих теорій права може бути як інтегральним, так і фрагментарним, локальним. "Проникаючу" силу мають лише окремі ідеї, поняття (або їх групи), окремі принципи. Зазначене явище пояснюється передусім найвищим рівнем узагальнення у філософії права. Філософсько-правові ідеї й принципи виконують селективну функцію стосовно правових знань, його ідей, принципів, гіпотез, понять, теорій, але правильним буде й те, що правові теорії, ідеї (прямо чи опосередковано) виконують селекцію філософських ідей, понять, принципів. Тут відбувається своєрідна перевірка філософсько-правового знання у практиці правового пізнання. Таку "конкуренцію" й перевірку витримують далеко не всі філософсько-правові ідеї.

Дуалістичним характером впливу філософії права на побудову окремих теорій права пояснюється чому позитивний вплив на науки про право можуть мати синергетика, антропологія, позитивізм, екзистенціалізм, герменевтика. 

Інтегративний характер філософії права дозволяє поєднати окремі елементи права, що утворюють правову систему, визначити та запропонувати шляхи усунення дезінтегративних факторів, які ведуть до її розпаду, виявлення надмірного зростання самостійності окремих елементів в його системі, недостатніх складових, активне залучення яких до функціонування системи надасть їй більшої гармонійності та оптимальності, тобто підвищить міру її впорядкованості, організованості.

Зазначене дозволяє стверджувати, що філософсько-правове знання є комплексним, інтегративним видом знання про право. Його комплексність підкреслює поєднання в ньому різних аспектів, а інтегральність — єдність, що не виключає домінування в ньому певного об’єднуючого начала. Стає очевидною істина, що сутність права не можна осягти, залишаючись у колі його понять, і, навпаки, вихід у сферу неправових і водночас тісно пов’язаних з правовою реальністю феноменів відкриває нові пізнавальні перспективи, дозволяє відмовитися від тих пояснювальних штампів та стереотипів, які вже давно втратили свою привабливість. Філософія права як самостійна загальнотеоретична наука окреслює методи і засоби пізнання сутності та змісту права, внутрішні зв‘язки і зумовлені ними тенденції розвитку правових явищ в єдності та цілісності, шляхи оптимізації усього комплексу юридичних наук, а на підставі цього — підвищення ефективності правового впливу та правового регулювання всіх сфер суспільного життя.

Основним поняттям філософії права є «право» (лат. jus), а відповідь на запитання «що таке право?» має для неї фундаментальне значення. Єдиної вичерпної відповіді на нього немає, її пошуки є актуальними дотепер. На підставі узагальнень різних визначень права, які репрезентують різні напрями вияву його природи, заслуговують на увагу такі дефініції:

— право — це принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах;

— право — це загальна і необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей;

— право — це загальна справедливість.

Наведеним визначенням властива внутрішня смислова рівноцінність, оскільки формальна рівність такою ж мірою передбачає свободу і справедливість, як справедливість — свободу і рівність. Отже, смисловими компонентами права, його об´єктивними сутнісними особливостями, принципами є формальна рівність, єдиний масштаб, рівна міра свободи індивідів та загальної справедливості, які загалом виражають природу, сенс і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності.

Поняття «рівність» репрезентує певну абстракцію, тобто є наслідком свідомого абстрагування від відмінностей, властивих об´єктам, що зрівнюються. Зрівнювання передбачає зосередження на відмінностях як зрівнювальних об´єктах.

Критерієм правового зрівнювання людей є свобода індивіда у суспільних відносинах, що визнається й утверджується у формі його правоздатності та правосуб´єктності. У цьому полягає специфіка правової рівності та права загалом.

Правова рівність — рівність вільних і незалежних суб´єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.

Там, де існує поділ людей на вільних і невільних, невільні є не суб´єктами, а об´єктами права і на них принцип правової рівності не поширюється. Отже, правова рівність — це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. Право діє і промовляє мовою і засобами саме такої рівності, завдяки цьому виступає загальною і необхідною формою буття, вияву та реалізації свободи у процесі спільної життєдіяльності людей. Правова рівність, як і будь-яка інша рівність, абстрагована від реальних, фактичних відмінностей тих, кого вона зрівнює, а тому вона має формальний характер.

Право як форма відносин за принципом рівності не усуває (і не може усунути) початкових відмінностей між людьми, а лише їх формалізує, упорядковує за єдиним критерієм, трансформує невизначені фактичні відмінності у формально-визначені права вільних, незалежних, рівних індивідів. У цьому полягають специфіка, сенс, межі та цінності правової форми опосередкування, регуляції й упорядкування суспільних відносин. Формально право — це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набути (у згоді із загальним масштабом і рівною мірою правової регуляції) своє, індивідуально-визначене право на даний об´єкт. За формальної рівності й рівної правоздатності різних людей їх реально набуті права неодмінно (у зв´язку з відмінностями між людьми, їх реальними можливостями, умовами та обставинами життя тощо) будуть нерівними: життєві (фактичні) відмінності, піддані виміру й оцінці права з його загальним масштабом і рівною мірою, дають в результаті відмінності щодо набутих, особисто належних конкретному суб´єкту прав. Відмінності осіб щодо набутих прав — необхідний результат дотримання, а не порушення принципу їх формальної правової рівності, рівної правоздатності.

Право — це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному. Незважаючи на те, що на різних етапах історичного розвитку права змінюються обсяг і зміст, місце і роль принципу правової рівності у суспільному житті, все ж він має універсальне значення для всіх історичних типів і форм права й виражає специфіку та прикметну особливість правового способу регулювання суспільних відносин вільних людей. Скрізь, де діє принцип формальної рівності, наявні правове начало і правовий спосіб регуляції. Де діє право, там функціонує принцип правової рівності. Де відсутній принцип рівності, там відсутнє право як таке. Тобто існує внутрішній взаємозв´язок правової рівності та всезагальності правової форми, яка, отже, не є випадковістю, чимось зовнішнім стосовно права. Така формальність внутрішньо необхідна, закономірна для будь-якого права. Вона єдино можливий спосіб вираження суті відносин, що охоплюються й регулюються правом, міри свободи індивідів за єдиним масштабом і рівною мірою.

Дозволи і заборони, які продукує право, формують нормативну структуру свободи в суспільному бутті людей, межі досягнутої свободи, між свободою і несвободою на відповідному етапі суспільного розвитку.

Свобода є складним явищем як для розуміння, так і для практичного втілення у формах, нормах, інститутах, відносинах суспільного життя. У своєму прагненні від несвободи до свободи чи до вищого рівня свободи люди не мають ні вродженого досвіду свободи, ні чіткого розуміння якісності стану (свободи). Ш. Монтеск´є, який мав чи не найчіткіші уявлення про складнощі суспільної філософії, у праці «Дух законів» (1748) зазначив, що слово «свобода», як жодне з інших, має надзвичайно велику кількість значень. Одні називають свободою легку можливість скинути того, хто має тиранічну владу; інші — право обирати того, кому вони повинні підкорятися; треті — право носити зброю і чинити насилля; четверті — її привілей бути керованими особою їх національності тощо. Тому, на перший погляд складається враження про свободу як своєрідний шматок глини, з якого можна зліпити будь-яку фігуру, образ за велінням душі чи уяви. Насправді свобода приходить у світ і утверджується в ньому в дещо незримому, але чітко означеному одязі права: у формі правопорядку, відповідальності, дозволів і заборон, правопорушень. Саме такою є реальна буттєвість свободи. (Люди є вільними настільки, наскільки є рівними, і рівними — наскільки вільні.) Неправова (безправна) свобода, свобода без всезагального масштабу та єдиної міри, тобто «свобода» без рівності — це ідеологія елітарних привілеїв. А так звана «рівність» без свободи — ідеологія рабів, пригнічених мас із їхніми вимогами ілюзорної «фактичної рівності», підміною різностей зрівнялівкою. Тому існує альтернатива: або свобода у правовій формі, або свавілля, тиранія, насилля, де немає місця принципу права. Третього не дано.

Свобода та її значення у людському бутті нерозривно пов´язані з місцем і роллю права у суспільному житті. Неухильно прогресуюче вивільнення людей від різних форм залежності, гніту чи тиску — це водночас і прогрес у правових (державно-правових) формах вияву, існування та захисту цієї прогресуючої свободи. У такому контексті всесвітню історію можна розглядати як поступальний рух до дедалі більшої свободи всезростаючої кількості людей, які набувають статусу формально рівних суб´єктів права.

Історичний розвиток свободи і права у людських відносинах є прогресом рівності людей як формально (юридично) вільних осіб. Тільки через механізм права (формально-правової рівності) невільна на перших порах маса людей поступово у процесі історичного розвитку стає вільною. Правова рівність робить свободу можливою і дійсною у всезагальній нормативно-правовій формі, у вигляді певного правопорядку, про що свідчить світовий досвід розвитку свободи, права, рівності в людських стосунках. Щоправда, за фальсифікації чи хибного тлумачення сутності права (коли його розглядають як будь-які забаганки владних структур, законодавство, що може мати довільний, антиправовий характер), право і свобода, право і рівність можуть протиставлятись.

Якщо йдеться про свободу, а не про привілеї, свавілля, то вона просто неможлива без принципу і норм рівності, без загального правила, єдиного масштабу і рівної міри свободи, тобто без права. Свобода не лише не протистоїть правовій рівності, вона можлива лише за такої рівності, втілена в ній.

Розуміння права як рівностей (загального масштабу і рівної міри свободи людей) охоплює собою і справедливість (лат. justitia) як його внутрішню властивість і якість. Справедливість належить до поняття права. Право завжди справедливе і є носієм справедливості, яка, власне, тому і справедлива, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність (суть, начала права, сенс правового принципу загальної рівності й свободи).

Діяти справедливо означає діяти правомірно, відповідно до загальних і рівних вимог права. Справедливість — це самовияв, самосвідомість, самооцінка права, водночас і правова оцінка всього неправового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має.

Заперечення правового характеру і сенсу справедливості призводить до того, що за справедливість можуть видавати якесь неправове начало: вимоги зрівнялівки чи привілеїв певним категоріям суспільних індивідів, певні політичні, економічні, соціальні, світоглядні уявлення, інтереси тощо. Такі неправові дії неодмінно поринають у сферу суб´єктивізму і релятивізму, породжують безліч протиборних неправових уявлень про справедливість і право, односторонні посягання окремого начала на всезагальність. Хоча насправді вони є лише особливими сферами у загальному просторі буття і дії права та правової справедливості, специфічними об´єктами, а не суб´єктами справедливої правової регуляції.

У кожній системі суспільних відносин є особливі інтереси і домагання, а тому вони повинні отримати у праві своє справедливе формулювання, задоволення і захист. Вона, репрезентуючи загальне правове начало, піднімається над усім цим партикуляризмом (прагнення певних частин цілого до реалізації своїх інтересів), на єдиних терезах правової регуляції і правосуддя зважує й оцінює їх формально — рівним, а тому й однаково справедливим для всіх правовим мірилом.

У просторі загальності й загальнозначимості принципу правової рівності і права як регулятора суспільних відносин вільних суб´єктів тільки правова справедливість критерієм правомірності чи неправомірності всіх інших посягань на роль і місце справедливості. Віддаючи належне кожному, вона робить це єдиноможливим, загальним і рівним для всіх правовим чином, відкидаючи привілеї та утверджуючи свободу.

Поняття права у філософіі:

Зразком філософського розуміння служить знамените кантівське визначення: "Право є сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) сумісний з сваволею іншого з погляду загального закону свободи".

Слово "свавілля" вживається тут не в сучасному, негативному, а в архаїчному розумінні, як синонім свободи, прояви вільної волі. Це стає зрозумілим із іншого варіанту кантівського визначення як би дає інструкцію кожному громадянину: "Дій зовнішнім чином так, щоб вільний прояв твого свавілля могло бути погоджено зі свободою кожного по загальному закону".

Гегель робить це визначення більш лаконічним, (але зате менш зрозумілим для тих, хто не знайомий з думками Канта і його попередників): "ідея права є свобода", а система права - "царство здійсненої свободи".

У філософському визначенні Канта слово свобода (або свавілля, як його синонім) вживається тричі. Право покликане забезпечити свободу людини, створити умови для її забезпечення, але, як не парадоксально це може здатися, забезпечення свободи передбачає се обмеження.

Свобода гарантується тим, що вона вводиться в певні рамки, встановлюються її межі, межі.

Ф.К. Савіньї (1779-1861), видатний німецький юрист, один з найбільших представників історичної школи права в капітальному дослідженні "Система сучасного римського права" наступним чином розвиває думку Канта: "Людина перебуває посеред зовнішнього світу і самим важливим елементом в його оточенні є контакт з подібними йому за своєю природою і долю.

Щоб вільні люди, співіснуючі в умовах такого контакту сприяли, а не заважали один одному в своєму розвитку, повинні бути визнані невидимі кордону, в яких існування і діяльності кожної особи гарантується свобода можливостей в умовах безпеки. Правила, за допомогою яких ці межі визначаються, і ця можливість діяти вільно гарантується, і є право ".

Філософське розуміння права як свободи отримало широке визнання. Будучи по суті правильним, воно потребує роз'яснень, та визначенні міри і характеру свободи, се поєднання з несвободою.

Дореволюційні російські автори дали переконливі коментарі до "ідеї права", що лежить у руслі наведеного визначення Савіньї.

П.І. Новгородцев писав: "Право не мислимо без елементів рівності і свободи, хоча б і в скромному їх прояві" і ту ж саму думку підтверджував як би від протилежного: "У самому понятті права міститься обмеження свободи і розмір цього обмеження може дуже суттєво змінюватися".

Б.М. Чичерін, багато в чому слідував гегелівської філософії права, пояснював, що закон визначає права і обов'язки громадян, тобто "Свободу з її кордонами", і вважав, що ці кордони і є основний початок права як ідеї, як норми свободи ".

В.С. Соловйов розрізняв свободу як фактичну належність особистості, яка збігається з силою та іншими можливостями людини і визначається тільки ними, і "свободу як право", яка передбачає її обмеження.

Критерій обмеження слободи. У реальному житті, у суспільствах з розвиненою правовою системою свобода громадянина обмежується позитивним правом (в російській традиції - в основному законами).

Але ця формальна констатація не відповідає вимогам філософського розуміння права, як і нормативистское визначення (право є сукупність норм, встановлених або санкціонованих державою).

Філософське розуміння передбачає виявлення принципу обмеження свободи, а не фактичне встановлення її меж. Таким принципом служить неприпустимість посягання на свободу інших осіб.

Право грунтується не тільки на певній свободі, але і на певному рівність.

Ти вільний, але ти зобов'язаний визнавати, що й інші люди однаковою мірою вільні. Значить, ти вільний у тій мірі, в якій ти не зазіхає на свободу інших осіб.

Отже, принцип обмеження свободи, укладений у праві, полягає в тому, що людина вільна лише в тій мірі, в якій він не зазіхає на свободу інших людей.

"Право, - пише І. Кант, - є обмеження волі кожного умовою згоди її зі свободою всіх інших наскільки це можливо але деякого загального закону".

Позитивне право, чітко визначивши, що допускається і що заборонено, робить можливим таке узгодження свободи громадян.

Але крім позитивного права, що відрізняється конкретністю своїх приписів, необхідно і загальне визначення міри свободи, що міститься і філософському розумінні права. Воно виступає на перший план і перетворюється на єдиний критерій правової оцінки дії у випадках нерозвиненості позитивного законодавства або колізій у діючих нормах.

Кожен вихід за рамки встановленої таким чином заходи свободи являє собою порушення права або (коли формального недотримання діючих норм немає) зловживання правом.

Категоричний імператив як моральна сутність філософського розуміння (або ідеї) права. Сенс права полягає в узгодженні своєї свободи зі свободою інших осіб.

Чинне право являє собою технічний засіб для вирішення цього завдання, оскільки воно містить конкретні вказівки що слід, а чого не слід робити.

В основі права не тільки утвердження своєї свободи, хоча нею варто дорожити, а й повагу свободи інших.

Право - це інструмент взаємного пристосування, засіб співіснування, що припускає взаємні обов'язки і взаємна повага.

Це властивість права дуже вдало висловив П.І. Новгородцев: "Але з поняття особистості випливають не тільки її домагання, але і її обов'язки ... Звідси народжується обов'язок взаємного визнання.

У принципі суспільні зобов'язання і пред'являються особистості не яким-небудь морально вищою, ніж вона, істотою - державою, - а її власним законом, властивим їй прагненням до ідеальної нормі ".

Останню думку можна було б висловити і в більш всеосяжною і не викликає розбіжностей формі: зобов'язання пред'являються особистості і державою у формі позитивного права, і суспільством, і самим громадянином у формі властивого суспільству і громадянину свідомості.

В основі ж і того, і другого, і третього лежить загальновизнаний принцип, відомий як золоте правило моральної поведінки і названий Кантом категоричним імперативом.

Цей принцип отримав визнання у всіх розвинених цивілізаціях, він міститься в Старому і Новому Завіті, у Конфуція і в інших джерелах. Суть його в тому, щоб не робити іншому того, чого ти не хочеш, щоб робили тобі.

Категоричний імператив представляє (повинен представляти) моральну основу права. Саме до нього і зводиться, в кінцевому рахунку, філософське розуміння права.

І визначення права Канта, і гегелівська формула "будь особою і поважай інших як осіб" відповідають євангельським "Люби ближнього свого, як самого себе", хоча стосовно до права цей принцип не настільки всеосяжний і не настільки абсолютний.

Ідея права - обмежена і формалізоване тлумачення євангельської максими, призначене для специфічної галузі юридичних відносин.

Тим не менш, відповідно до цієї ідей право передбачає моральне зміст, а будь-яке відступ від пего, навіть не є формальним правопорушенням, означає спотворення природи права, зловживання правом.

"Якщо, не порушуючи матеріальних меж свого права, індивід використовує його на шкоду іншому індивіду, якщо, дотримуючись букви права, він порушує його дух, тоді говорять, що він зловживає своїм правом, але ніяк не вживає його на користь, і таке зловживання НЕ може мати юридичних виправдань ", - пише французький юрист Ж. Карбоньє.

Ця найважливіша проблема, що випливає з філософського розуміння права, ще не отримала законодавчого рішення і ретельної теоретичної розробки, хоча і приваблює до себе увагу не тільки за кордоном, але і в нашій країні.

Категоричний імператив повинен лежати в основі права, але не вичерпується ним, він ширший і вище права. Це моральний принцип, який охоплює всі сторони людського життя, всі суспільні відносини, а не тільки регульовані правом. Сфера права вже, ніж сфера моральності.

Співвідношення права та моралі точно виражено формулою "право є етичний мінімум", "право - це мінімум моральності", відомої по працях німецького юриста Г. Еллінека, а в нашій країні асоціюється, перш за все з ім'ям російського філософа В.Г. Соловйова.

Ця формула відтворюється і в "Основах соціальної концепції Російської Православної Церкви", прийнятих в 200 р.

"Право, - читаємо в цьому документі, - містить у собі певний мінімум моральних норм обов'язкових для всіх членів суспільства ... Основоположний принцип права -" не роби іншому того, чого не бажаєш собі ".

Право вносить свою дуже істотну специфіку в універсальний принцип моральності.

У галузі правового регулювання категоричний імператив набуває обов'язкову силу, його дотримання не залежить тільки від волі особи, воно стає примусовим, за невиконання морального приписи у випадках, які охоплюються правовим регулюванням, загрожує державна кара.

Ясно, що до правового регулювання будь-яке суспільство вдається тільки в тих випадках, коли порушення норми набуває значну соціальну небезпеку.