32. Історична школа права (Савіньї)

Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла в кінці XVIII ст. в Німеччині. У першій половині XIX століття цей напрям набуває широкої популярності і впливу. В центрі уваги представників цього напряму було питання про виникнення та історичний розвиток права. Засновником історичної школи права є Густав Гуго (1764–1844) — професор Ґетінгенського університету. Його основною працею є «Підручник природного права, як філософії позитивного права, а особливо — приватного права». Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савін'ї (1779–1861), головними працями якого є: «Право володіння» та шеститомна «Система сучасного римського права». Останнім, найбільш яскравим представником цього напряму є Георг Фрідріх Пухта (1798–1846). Його головні праці: «Звичаєве право» та «Курс інституцій».

Представники цього напряму вважали, що для правильного розуміння і розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку. В центрі уваги історичної школи права, яка виникла і розвивалася, як своєрідна реакція на Велику французьку революцію, були проблеми історії, традицій і, головне, саме поняття народу. Базовим було поняття народу та народного духу, або духу історії. У розумінні представників історичної школи права, народ — це єдність окремих осіб, яка базується на органічних зв'язках між станами та групами суспільства. Дух народу виростає з традиції і виробляється упродовж віків. Саме тому він є визначальним у правотворчих процесах. З поняттям народу тісно пов'язаний антиіндивідуалізм, характерний для представників цього напряму правової думки. Спершу в історії формувався народ і тільки згодом на його основі витворювалися стани та права особи. Людина є «продуктом» середовища, тієї цілості, яка витворила і охоплює його, тобто народу.

Ф. К. фон Савіньї підкреслював, що право — це витвір народного духу, невід'ємний елемент цілісної культури народу і так само, як культура, не може встановлюватися свавільними бажаннями окремих індивідів або груп осіб. Право формується у процесі спільного життя всіх людей, які становлять народ. Об'єднуючим фактором, що творить з певної кількості індивідів народ, є спільна правосвідомість і суспільна за своєю суттю діяльність. Як невід'ємна частина народної культури право перебуває у такому ж стані, як і вона, на одному рівні з нею і може бути осмислене тільки в її межах. Право розвивається і змінюється разом з рухом, розвитком національного духу. Еволюція права — це завжди органічний процес у тому розумінні, що вона подібна до розвитку організму із зародку. Уся історія права — це повільне, плавне розкриття тієї субстанції, носієм якої споконвіку засадничо є народний дух, або дух народу. Стверджуючи це, Савіньї разом з тим не заперечує ролі і значення юристів у розробці права.

Він поділяє історичний розвиток права на два етапи, або на дві головні стадії: стадію «природного» права та стадію «вченого» права. На першій стадії право витворюється безпосередньо у свідомості народу і виявляється як звичаєве право. На другій стадії воно витворюється юристами вченими, які виступають як представники народу, виразники народної правосвідомості. На цій стадії право існує у двох аспектах: з одного боку, як частина життя народу, з іншого — як особлива наука, якою займаються юристи, тобто у праві виявляється юридично-технічний елемент. Наступним етапом у розвитку права Савіньї визнає кодифікацію. Але на всіх етапах свого розвитку право не втрачає зв'язку зі своєю основою — загальним духом народу.

Теорія права як прояв народного духу в історії Фрідріха-Карла фон Савіньї

   Специфіка філософії права XIX ст. найбільше проявляється під час знайомства з історичними теоріями права, а надто — з ученням Савіньї (1779—1861), вчителя К. Маркса на юридичному факультеті в Берліні.

   Критику природного праворозуміння Савіньї будував на особливому розумінні теорії історії, яку він розглядав не просто як суму прикладів, а як єдиний спосіб отримати істинне знання про умови людського існування; саме історія, згідно з його поглядами, є джерелом знань про розвиток права. Навіть більше, будь-яке право, правова система не можуть функціонувати незалежно від історичного розвитку суспільства, національного та культурного духу народу.

   Право народу набуває специфічного, особливого характеру, властивого тільки цьому народу ще в найранніший період його історії. Ці феномени не існують окремо один від одного, але, навпаки, єдині за своєю природою і репрезентують специфічні тенденції та здібності цього народу. Спільні переконання народу об'єднують його в єдине ціле. Тому право виключає всі фактори випадкового походження. Воно розвивається разом із даним народом і помирає, коли народ втрачає свою національну своєрідність. При цьому підкреслюється, що право в своєму історичному розвитку проминало два послідовні етапи: перший — у формі звичаїв і народних вірувань, другий — у формі матеріалу для опрацювання законодавцем. Отже, право розвивається не завдяки волі законодавця, а є внутрішньою, автономно діючою силою, яка не вимагає втручання людей.

   На безпосередній зв'язок права з духовним началом, духовністю звертає увагу Ф. Савіньї в своїй "Системі сучасного римського права". В цій роботі він пропонує таке визначення сутності і розвитку права: "Якщо ми відірвемо право від всякого особливого змісту, то отримаємо загальну сутність кожного права нормування певним чином спільного життя багатьох. Але випадковий агрегат непевної сили людей є уявлення свавільне, яке позбавлене всілякої реальності. А якщо б і дійсно існував такий агрегат, то він був би не здатний, звичайно, створити право. В дійсності ж скрізь, де люди живуть разом, то вони утворюють одне духовне ціле, і ця єдність їх проявляється і зміцнюється в використанні однієї спільної мови. На цій єдності духовного і основується право, так як у спільному всепроникаючому народному дусі представляється сила, яка здатна задовольнити потребу в урегулюванні спільного життя людей. Але кажучи про народ як про єдине ціле, ми повинні мати на увазі не лише одну наявність членів його: духовна єдність об'єднує також і покоління, які змінюють одне одного, і сьогодення з минулим. Право зберігається в народі силою переказів, які обумовлені не раптово, а досконало поступовою, непомітною силою поколінь". Тобто Савіньї цілком в дусі концепції історичної школи трактує як головну умову духовної єдності права та мовної традиції, що, на жаль, не має відповідного підтвердження в історичному розвитку.

   Згідно з теорією Савіньї право не створюється, а виявляється. Його зміни в найбільш істотних рисах є несвідомим та органічним процесом. Органічний зв'язок права з буттям і характером народу проявляється у прогресивному русі в часі. Дух народу проявляє себе в праві цього народу. Виходячи з цього, Савіньї стверджував, що головне завдання юриста — не створення нових законів, а оформлення в юридичну форму того, що вже існує в дусі народу. В цьому процесі законодавча діяльність є лише кінцевою стадією.

   Право живе своїм автономним і незалежним від діяльності законодавця життям. Так, окрім цієї діяльності, формується звичаєве право, яке відображає усталений порядок речей. Закон — не основне і не єдине джерело права. "Гармонія розвитку" права, зазначав Пухта, порушується, "... коли, наприклад, паралізують силу безпосередньо народного переконання і науки, а весь подальший розвиток перекладають на законодавця".