127

• Філософія права в системі філософських та юридичних наук

За своїм статусом філософія права є комплексною, суміжною дисципліною, що знаходиться на стику філософії та юриспруденції. Дана обставина вимагає чіткого визначення її місця і ролі в системі філософії та правознавства.

Можна виділити декілька основних підходів до розуміння поняття "філософії права" та її статусу.

В історичному аспекті: Юриспруденція, за задумом Г.Гуго, повинна складатися з трьох частин: юридичної догматики, філософії права (філософії позитивного права) та історії права. Для юридичної догматики, яка займається діючим (позитивним) правом і являє собою «юридичне ремесло», стверджує він, достатньо емпіричного знання. А філософія права та історія права складають відповідно «розумну основу наукового пізнання права» і утворюють «вчену, ліберальну юриспруденцію (елегантну юриспруденцію)».

За Г.Гегелем, філософія права — це філософська, а не юридична дисципліна як у Г.Гуго. Відповідно і предмет філософії права формулюється в такий спосіб: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його здійснення» .

Висхідні від Г.Гуго і Г.Гегеля обидва підходи щодо питання про визначення дисциплінарного характеру філософії права у якості юридичної або філософської науки отримали свій подальший розвиток у філософсько-правових дослідженнях XIX-XX століть. У філософії права як окремій філософській дисципліні (поряд з такими особливими філософськими дисциплінами, як: філософія природи, філософія релігії, філософія моралі тощо) пізнавальний інтерес і дослідницька увага зосереджені переважно на філософській стороні справи, на демонстрації пізнавальних можливостей та евристичного потенціалу певної філософської концепції в особливій сфері права.

У концепціях же філософії права, розроблених з позицій юриспруденції, за всіх їх відмінностей, як правило, домінують правові мотиви, напрямки й орієнтири дослідження. Філософський профіль права тут не заданий філософією, а обумовлений потребами самої правової сфери у філософському осмисленні. Звідси і переважний інтерес до таких проблем, як: смисл, місце і значення права і юриспруденції в контексті філософського світогляду, у системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про шляхи і методи пізнання, про систему цінностей тощо.

Сучасні підходи:

І - філософія права розглядається як розділ соціальної філософії поряд з такими її розділами як філософія моралі, філософія політики, філософія релігії, філософія культури, філософія науки тощо. ( Г. Іконнікова, В. Ляшенко)

Таке розуміння філософії права властиве переважно вітчизняним філософам, які спеціалізуються на дослідженнях філософсько-правової проблематики, хоч серед прихильників цього підходу інколи можна зустріти також юристів, “погляди яких на філософію не виходять за межі її марксистської інтерпретації”.

При зазначеному підході право розглядається лише як фрагмент соціальної реальності поряд з мораллю, політикою, релігією тощо, що не дозволяє всебічно з’ясувати його природу, зокрема відмінності від названих соціальних явищ.

Розгляд права виключно в контексті соціальної філософії, як показує досвід, призводить до побудови відірваних від реального життя абстрактних схем, які не дають уявлень про глибинну сутність права, інших правових явищ, а нерідко породжують (особливо серед юристів) скептичне ставлення до самої правової філософії.

ІІ - філософія права як складової частини, одного з основних напрямів загальної теорії права (поряд з соціологією права, логікою права, порівняльним правознавством), сконцентрованих виключно на вирішенні проблем методології.

На відміну від попереднього підходу він властивий переважно правознавцям – спеціалістам в галузі загальної теорії права.

Проте, по-перше, філософія права не зводиться до методології пізнання права, хоч остання складає одне з основних завдань філософії права. Окрім світоглядно-методологічної проблематики вона охоплює систему знань про правову реальність, про що мова йтиме далі.

По-друге, юридична наука, в свою чергу, не обмежується методологією найвищого, світоглядно-філософського рівня, а включає також іншірівні методології – загальнонауковий, спеціаль- нонауковий, окремонауковий.

ІІІ - філософія права розглядається як складова частина юриспруденції, як ”особлива юридична теорія” відмінна від юридичної науки. (Малахов) Філософія права, на думку прихильників такого підходу, не може вважатися юридичною наукою, “оскільки філософія і наука являють собою якісно різні типи раціонального мислення про предмет” . Якщо метою юридичної науки, як і будь-якої науки, є істина, то мета філософії – це “позиція, пев- не світоглядне пізнання предмету” Говорити ж про істинність юридичних знань можна лише тоді, коли вони є позаособистісними, поза- суб’єктивними. Філософія ж завжди є продуктом особистої творчості.

ІV – філософія права є комплексною та міждисциплінарною наукою (Нерсесянц): право є предметом дослідження не одної, а цілого ряду наукових дисциплін, тому узагальнення даних відповідних наук дає можливість усвідомити загальні принципи існування, пізнання та перетворення правової дійсності.

За своїм статусом філософія права є комплексною, суміжною дисципліною, що знаходиться на стику філософії та юриспруденції. Дана обставина вимагає чіткого визначення її місця і ролі в системі філософії та правознавства.

Вихід на проблематику філософії права може бути здійснено з двох протилежних сторін: від філософії до права і від права до філософії.

Перший шлях виходу на філософсько-правову проблематику (філософський підхід до права) пов'язаний з поширенням тієї чи іншої філософської концепції на сферу права. Таке звернення філософії до осмислення правової реальності, особливо характерне для епохи Просвітництва, виявилося досить плідним для самої філософії. Відомо, що багато хто з серйозних досягнень класичної філософії - результат такого звернення. У сфері філософії права відбувається своєрідна перевірка пізнавальної сили тієї чи іншої філософської концепції, її практичної спроможності в одній з найважливіших сфер людського духу. Все це дає всі підстави зробити висновок, що без рефлексії підстав права, філософського осмислення правової реальності в цілому, філософська система не може вважатися повноцінною.

Інший шлях формування філософії права (юридичний підхід до права) спрямований від вирішення практичних завдань юриспруденції до їх філософської рефлексії. Наприклад, від осмислення таких приватних правових проблем, як підстави кримінального права, вина і відповідальність, виконання зобов'язань тощо, - до постановки питання про сутність права. Тут філософія права постає вже як самостійний напрям у правознавстві, специфічний рівень вивчення власне права. Таке філософське осмислення права здійснюється правознавцями в його більшої практичної орієнтованості, при якій ідеальні першооснови права розглядаються в тісному співвідношенні з позитивним правом. Однак і в першому, і в другому випадку філософія права орієнтується на осягнення суті і сенсу права, укладених в ньому почав і принципів.

Взаємодія філософії і права як передумова виникнення ФП проявляється на трьох рівнях:

• Використання філософських знань у чистому вигляді – застосування філософських категорій, понять, законів для забезпечення розвитку правової науки

• Адаптація філософського знання до потреб юриспруденції – розгалуження, уточнення, удосконалення юридичних понять та інститутів за рахунок залучення філософських категорій, застосування юристами філософських методів у наукових дослідженнях та практичній діяльності

• Синтез філософського та юридичного знання – виникнення ФП.

• Різноманітні концепції філософії права

Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.

Концепція ФП Гуго:

Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго заперечував основні ідеї метафізичного вчення про право Канта, під впливом якого він перебував. Філософія, історія права в його інтерпретації є антираціоналістичними, позитивістськими, спрямованими проти природноправових ідей розумного права.

Концепція ФП Гегеля:

Самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 р. видав знамениту «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його реалізацію». Гегель ставить перед філософією права завдання осягнути думки, що покладені в основу права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.

Підходи Гуго й Гегеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогегельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.

Оскільки філософсько-правові концепції XX ст. розвиваються зусиллями філософів і юристів, це зумовлює певну розбіжність між ними щодо розуміння предмета, цілей і завдань філософії права.

Так, серед загальних проблем теорії права німецького правознавця А. Кауфмана перебувають такі питання, як людина у праві, право як міра влади, співвідношення природого права і правового позитивізму, права і моралі, подолання правового релятивізму, онтологічна структура права тощо.

Французький професор права Г. Шварц-Ліберман фон Валендорф вбачає сенс філософії права в аксіологічному підході до позитивного права, оскільки філософія, на його думку, за своєю суттю є встановленням ієрархії цінностей щодо навколишнього світу.

Австрійський дослідник Г. Луф як основні проблеми філософії права виокремлює: поняття і сутність права, джерела права, дію права, співвідношення права і моралі, природне право, справедливість тощо. Іспанські правознавці П. Бельда і Х.-Ф. Лорка-Наваретт, вказуючи на важливість дослідження сутності права, особливу увагу звертають на необхідність аналізу принципів природного права, що зумовлені природою людини, та на з´ясування зв´язку природного права з позитивним.

Філософсько-правова концепції німецького мислителя К. Роде :філософія права, за своєю суттю, постає як історія філософії права, в якій він виокремлює три основні етапи: філософію права античності, християнську філософію права і філософію права Нового часу — від Макіавеллі до сучасних авторів.

У контексті екзистенційного підходу до права (В. Майхофер, Е. Фехнер, К. Коссіо): основне завдання філософії права полягає в розумінні й тлумаченні права як екзистенційного явища, в його розрізненні й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому аспекті екзистенційне право постає як справжнє (автентичне) право (як вияв «справжнього існування», екзистенції), а закон (позитивне право) — як щось несправжнє, відчужене від людини, а отже, як таке, що суперечить його екзистенційній сутності, як знеособлена об´єктивована форма вияву «недійсного існування».

У неопозитивістській концепції (О. Вайнбергер, П. Колер, П. Штрассер та ін.): філософія права охоплює аналіз структурних проблем права, загальні юридичні поняття й основні теоретичні проблеми правової науки, теорію справедливості та юридичне вчення про методи.

З точки зору представників неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Месснер): філософія права має вивчати природне право, яке онтологічно притаманне людині з часів її творення Богом, тобто яке походить від вічного закону, що є джерелом усіх інших законів і загальним законом світобуття. Природне право розглядається ними як ідеальний порядок людських дій, а тому йому мусить відповідати позитивне право і його застосування на практиці.

4. Історичний розвиток філософії права

Хоча філософія права має давню і багату історію, однак сам термін виник лише наприкінці XVIII століття. Вперше він з’явився у юридичній науці, а його автором був німецький юрист Г.Гуго (1764-1844 рр.) — професор Гетінгенського університету, автор «Підручника природного права як філософії позитивного права, в особливості приватного права». Він стверджував, що діюче в державі право зовсім не зводиться лише до сукупності тих приписів, котрі нав’язуються суспільству ніби ззовні: подаються згори людьми, наділеними на те спеціальними повноваженнями.

Г.Гуго вважав, що право і приватне, і публічне виникає спонтанно, а своїм походженням воно зобов’язане аж ніяк не умоглядинам законодавця. Йому належить дуже характерне порівняння права з мовою. Подібно тому, стверджує він, як мова не встановлюється договором, не вводиться за чиєюсь вказівкою і не надана від бога, так і право створюється не тільки (і не стільки) завдяки законодательствуванню, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, добровільно прийнятих народом у силу їх адекватності обставинам його життя.

Юриспруденція, за задумом Г.Гуго, повинна складатися з трьох частин: юридичної догматики, філософії права (філософії позитивного права) та історії права. Для юридичної догматики, яка займається діючим (позитивним) правом і являє собою «юридичне ремесло», стверджує він, достатньо емпіричного знання. А філософія права та історія права складають відповідно «розумну основу наукового пізнання права» і утворюють «вчену, ліберальну юриспруденцію (елегантну юриспруденцію)» [8, с.11].

Широке розповсюдження терміну «філософія права» пов’язане з гегелівською «Філософією права» (1820), величезна значимість і вплив якої збереглися і до наших днів. За Г.Гегелем, філософія права — це філософська, а не юридична дисципліна як у Г.Гуго. Відповідно і предмет філософії права формулюється в такий спосіб: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його здійснення» [3, с.59].

Висхідні від Г.Гуго і Г.Гегеля обидва підходи щодо питання про визначення дисциплінарного характеру філософії права у якості юридичної або філософської науки отримали свій подальший розвиток у філософсько-правових дослідженнях XIX-XX століть. У філософії права як окремій філософській дисципліні (поряд з такими особливими філософськими дисциплінами, як: філософія природи, філософія релігії, філософія моралі тощо) пізнавальний інтерес і дослідницька увага зосереджені переважно на філософській стороні справи, на демонстрації пізнавальних можливостей та евристичного потенціалу певної філософської концепції в особливій сфері права.

У концепціях же філософії права, розроблених з позицій юриспруденції, за всіх їх відмінностей, як правило, домінують правові мотиви, напрямки й орієнтири дослідження. Філософський профіль права тут не заданий філософією, а обумовлений потребами самої правової сфери у філософському осмисленні. Звідси і переважний інтерес до таких проблем, як: смисл, місце і значення права і юриспруденції в контексті філософського світогляду, у системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про шляхи і методи пізнання, про систему цінностей тощо.

Існують 2 тенденції розвитку європейської філософії права:

• в країнах континентальної Європи – синтез емпіричного та теоретичного начал в результаті чого ФП з одного боку є вершиною юриспруденції, а з іншого – зв’язною ланкою із загальною філософією та філософськими науками

• в англосаксонських країнах – простежується крен у бік позитивізму з домінуванням підходу до права з прагматичних та раціоналістичних позицій та витіснення ФП з юридичних наук, а при розростанні політології з філософських теж.

Про українську ФП як науку можна говорити починаючи з ІІ пол. 18 ст. (Яків Козелецький, Микола Ренненкампф, Богдан Кістяківський та інші)

Найвищого розвитку українська ФП досягла наприкінці 19 – в першій третині 20 ст.

У 70-х роках в Академії суспільствознавчих наук в ЦК КПРС під ФП розуміли один з напрямів загальної теорії держави і права, основою методології правознавства, основою якої була марксистсько-ленінська матеріалістична діалектика.

Тільки після ліквідації ідеологічного контролю за наукою ФП змогла відродитися і розвиватися. З середини 90-х років 20 ст. в Україні вийшли друком роботи з філософії права В.М. Бачиніна, Л.В. Петрової, В. Шкоди та інших.

Зупинемося ще на одному питанні. У системі правознавства особливе місце посідає загальна теорія права. Її зміст складають знання про найбільш загальні ознаки, властивості і зв’язки права, котрі використовуються в усіх або більшості юридичних наук. Специфічні ж властивості, зв’язки правових явищ вивчаються в межах предмета галузевих або інших конкретних юридичних наук.

У питанні про структуру загальної теорії права існують різні думки [10, 11, 12, 13]. Більш широкої підтримки одержала точка зору, за якою в межах цієї єдиної теорії є відносно відокремлені групи проблем, які можуть бути позначені як питання «філософії права», «соціології права», «спеціально- юридичної теорії» (загальної позитивної теорії).

Філософію права складають методологічні проблеми правоведення. До соціології права входять питання ефективної дії законодавства, умов і причин правопорушень, соціальної структури і рівня правової свідомості населення. Спеціально-юридична теорія містить у собі проблеми джерел права, класифікації юридичних норм, юридичних чинників, колізійних норм, прийомів тлумачення і застосування юридичних норм.

Загальна теорія права, згідно наукової традиції, яка сходить до Д.Остіна, за своїм первинним матеріалом належить до аналітичної юриспруденції, юридичного позитивізму і в цьому відношенні спирається на узагальнені дані, які являють собою «виведені за дужки», повторювані, юридично загальнозначущі матеріали галузевих юридичних наук. Природно між загальною теорією права і філософією права багато спільного.

За сучасного розвитку людського знання філософія неспроможна досліджувати закономірності кожної спеціальної науки, у тому числі юридичних наук, які охоплюють практично все людське співжиття у його державно-правовій сфері. Функції філософії права покладаються тому на теорію права, яка концентрує свою увагу на дослідженні основних

загальних закономірностей даної сфери суспільного життя, не пориваючи своїх природних зв´язків із «прародительницею».

Разом з тим між філософією права і загальною теорією права у всіх випадках зберігається якісна відмінність. Якщо, наприклад, для теорії права вихідною підвалиною правотворчості є воля держави, то для філософії права такого пояснення замало і вона задається новими питаннями: чим визначається сама воля держави? Які приховані сили рухають нею? Як вона співвідноситься з космічними законами, соціальною природою людини і суспільства? Іншими словами, філософію права цікавлять питання, повз які проходять юридичні дисципліни.

С.С.Алексєєв вважає, що загальна теорія права, незмінно спираючись на «виведені за дужки» матеріали галузевих дисциплін, у підсумку так чи інакше спрямована на вирішення юридично значущих питань життя суспільства (законодавства, юридичної практики, правової культури, правового навчання і просвітництва, інших проблем правової політики) [2, с.19]. Саме з цими юридико-політичними інститутами і явищами загальна теорія права кореспондує і багатоманітно взаємодіє.

Тим часом, для філософії права, як це вже підкреслювалося, вирішальне значення має її «світоглядний стрижень», тобто світоглядне розуміння права, осягнення смислу, основ і логіки права, виражених у ньому цінностей. Звідси, на якому б науковідчому рівні не проводилися філософсько-правові дослідження, з правом у таких дослідженнях кореспондують однопорядкові філософські категорії: буття людини, його сутність, культура, демократія, прогрес тощо. Та й кінцева мета філософії права полягає в тому, щоб висвітлювати корінні проблеми життя суспільства: місце права в долі і розвитку суспільства, шляхи його еволюції, вплив його на майбутнє і перспективи розвитку людства, місце і роль права в цих процесах.

Ю.В.Тихонравов також вважає, що вододіл між філософією права і теорією права (при певному перетинанніоб’єктів їх досліджень) все-таки виявляється досить високим і чітким. Теорії права залишається чимало, вона вивчає право як реальний соціальний інститут, філософія права — вияв у праві лише окремих, хоча і фундаментальних аспектів буття: співвідношення матеріального і духовного, свободи волі людини і її матеріальної, духовної зумовленості (волі людини і божественної волі — у релігійних системах), зміст суспільної свідомості тощо. Теорія права виступає як індуктивне знання, що виходить з досягнень конкретних юридичних наук, тоді як філософія права формується в якості дедуктивного знання про право, яке виводиться з більш загальних знань про світобудову [9, с.14].