109Явище інтертекстуальності

Властивість, що характерна для всіх видів мистецтва, незалежно від епохи; основа всього літературного процесу: "Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні на різних рівнях у більш чи менш помітних формах: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожний текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. — усі вони поглинені текстом і змішані у ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для кожного тексту інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона є загальним полем анонімних формул, походження яких рідко можна визначити, несвідомих або автоматичних цитат, що даються без лапок"[Барт 1996, 218]. Таке розуміння інтертекстуальності як "способу існування художнього твору у контексті світової культури"[Современный словарь-справочник по литературе 1999] ґрунтується на працях Михаїла Бахтіна і Юлії Кристевої та є спробою знайти для інтертекстуальності найбільш широке, всеохопне визначення, надати йому онтологічного змісту. Кристева і Барт вважають, що інтертекстуальність, перш за все, зводиться до автоматичних і несвідомих цитат. Це не зовсім вірно, якщо розуміти інтертекстуальність у такому широкому і універсальному значенні, оскільки дане явище дуже часто є свідомою творчою активністю автора.Інтертекстуальність повинна бути об’єктом інтересу не лише теорії літератури, а й історії літератури, оскільки історія літератури має вивчати текст у кількох аспектах. По-перше, це паралельний розгляд тексту "у собі" та розгляд того ж тексту у взаємодії з іншими текстами як з урахуванням наявних в ньому зв’язків з іншими текстами, так і з урахуванням його участі у більш великих літературних утвореннях — сукупності творів одного автора, одного напряму, однієї епохи тощо. По-друге, це паралельний розгляд тексту з власне літературознавчих позицій, "інтралітературний" аналіз, лише в межах самого тексту та пов’язаних з ним текстів, а також "екстралітературний" аналіз, що вивчає роль тексту у нелітературних явищах і роль цих явищ у формуванні тексту — з урахуванням історії, соціології, психології людей того періоду (адресантів) та особисто автора (адресата), умов передачі інформації від автора до читача, різноманітних нелітературних впливів на обох тощо. У цих двох аспектах провідну роль відіграє інтертекстуальність. Навіть аналізуючи текст сам по собі, його внутрішній устрій і структуру, ми не можемо ігнорувати інтертекстуальність, яка обов’язково буде в ньому наявна. Вивчаючи біографію письменника, ми не можемо проігнорувати ті тексти, що вплинули на його світовідчуття і світогляд, і проявились згодом — свідомо чи несвідомо — у його творчості.

110Явище парономазії

Парономазія (грец. παρονομασία — біля і ονομάσω — називаю) — це стилі- стична фігура, утворена зіставленням слів, різних за значенням, але подібних за звучанням. Наприклад: «Раділи радієм, плутоново плодились, // А ми світили вами, аж посліпли... //їв судний день чорнобильський збудились...» (М. Влад).

Найчастіше парономазія використовується у віршових творах, з причини того, що вони більшою мірою, ніж проза, орієнтовані на звукову відчутність слова, на вияв звукової значущості художнього мовлення. У прозі парономазія най­частіше використовується для створення каламбурів, наприклад: «Як у вас тяглова сила, що-небудь тягає? — Тягає!.. Оце два дні у степ вивозила курей» (О. Ковінька, «Розмова по телефону»).

Досить часто і у віршових текстах парономазія виступає як засіб творення комічного враження. У зв'язку з цим О. Пономарів пише: «Стилістичні властивості парономічного зближення слів часто використовуються при створенні епіграм, пародій, шаржів. Для прикладу можна навести одну з пародій Юрія Івакіна, навіяну творами Івана Драча: