Тема 2. Становлення національно-демократичних традицій в Україні на початку

Практична робота

Перевірте теорію конкретними історичними фактами

• Ознайомтеся з уривками з дослідження політолога Р.Такера. Спираючись на факти життєдіяльності українських лідерів, підтвердить або спростуйте теорію американського вченого. Для конкретизації прикладів скористайтеся біографічними довідками, наведеними нижче.

Американський дослідник Роберт Такер у праці «Політична культура і лідерство в Радянській Росії. Від Леніна до Горбачова» поділив феномен лідера на три сполучених між собою фази-функції.

Першу, коли виникають певні обставини, які потребують кардинальних рішень, він назвав діагностичною. Функція лідера в такій ситуації – визначитись самому, визначити, вловити ще неясні інтенції, ідеї, що витають у повітрі, лаконічно їх сформулювати й кинути масам. Причому це ще не заклик або програма дій, а лише мотив, настрій, який можуть вловити тільки одиниці, а ще менше можуть висловити. Геніальність лідера й у тому, що він може сам, будучи незадоволений ситуацією, висунути власну ідею, власний заклик як порятунок у критичній ситуації.

Друга фаза-функція – наказова, настановна, коли формується певна система дій, програма, що дасть змогу розв’язати проблеми, які стоять перед суспільством. Вона має відбиток особистості лідера, його психологічних і біологічних рис (насамперед темпераменту), є неодмінно імперативною, здебільшого альтернативною (або – або), є результатом світогляду, ідеологічних уподобань лідера.

Третя фаза-функція – мобілізуюча, коли лідер повинен домогтися підтримки своєї програми більш-менш впливовою політичною групою, організацією підтримки його планів [36]

Проблеми формування української еліти

Робота в парах

• Обговоріть точки зору українського та американського спеціалістів. Висловіть та обґрунтуйте свою позицію з даного питання. Для конкретизації прикладів скористайтеся біографічними довідками, наведеними нижче.

Британський дослідник Е.Вілсон, з роботи «Українці: несподівана нація»

• Росія запропонувала українській еліті асиміляцію замість дискримінації, і принадність імперської кар’єри врешті виявилася для військової, світської та церковної еліт вирішальною.

• Урбанізації мала неукраїнський характер, що зумовило слабкість дрібної буржуазії.

• Урядові переслідування української культурно-освітньої еліти, призвели до того, що українська мова стала асоціюватися передусім із сільською відсталістю, тоді як російська – з універсалізмом, доступом до вищої культури.[5, с.136-138]

Український історик О.Реєнт, з книги «Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.»

У західноукраїнському регіоні на кінець ХІХ ст. ще більшою мірою, ніж у Наддніпрянщині, бракувало національного дворянства й буржуазії. Це не дозволяло українцям відігравати помітну роль у політичному житті та в окремих галузях економіки. Надтонкий прошарок еліти гальмував формування національної ідеї та свідомості, перешкоджав появі організованих форм суспільної діяльності, ускладнював ефективну протидію іноетнічній експансії та денаціоналізації [27]

Біографічні довідки

Наведені біографічні довідки характеризують діячів, відомості про яких відсутні у підручниках.[http://history.franko.lviv.ua/]

Антонович Дмитро Володимирович (1877 – 1945) – український громадсько-політичний діяч, історик. Син відомого українського історика В. Антоновича. Закінчив Харківський університет. Був одним із засновників і лідерів Революційної української партії (1900 – 1905), редактором її видань «Гасло» і «Селянин». З 1905 р. – один із керівників Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). З 1912 р. викладав історію у Київській школі мистецтв. У 1917 р. Д. Антонович обраний товаришем голови Київської міської думи, членом Центральної ради, у 1918 р. очолював Міністерство морських справ. За часів Директорії був міністром мистецтв, а потім – головою дипломатичної місії Української Народної Республіки в Італії.

Після падіння Директорії залишився в еміграції. Упродовж багатьох років був ректором, читав лекції з історії українського мистецтва в Українському вільному університеті у Празі – першому українському вищому навчальному закладі за кордоном. Д. Антонович був президентом Українського історико-філологічного товариства у Празі, директором створеного там же Музею визвольної боротьби України. Як і інші емігранти, Д. Антонович мріяв про повернення на рідну землю, проте його сподівання не справдились.

Доманицький Василь Миколайович (1877 – 1910) – український філолог, фольклорист, етнограф, історик, бібліограф. Закінчив у 1900 р. Київський університет. Деякий час учителював. Автор першого українського словника іншомовних слів «Словарик. Пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів» (1906). За ред. В.Доманицького вийшло перше наукове видання «Кобзаря» Т. Шевченка (1907), де вчений звірив автографи-рукописи Т. Шевченка, виправивши помилки в попередніх публікаціях. Фактичний редактор органу української фракції у 2-й Державній Думі Росії «Рідна справа – Думські вісті», редактор «Історії України» М. Аркаса. Підтримував «батька кооперації» М.В. Левитського.

Єфремов Сергій Олександрович (1876 – ?1939) – політичний діяч, публіцист, літературний критик та літературознавець, академік Української Академії Наук (з 1919), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Походив з сім'ї священика. Закінчив юридичний факультет Київського університету Св. Володимира, від середини 90-х років займався літературною діяльністю. Належав до ліберального крила українського руху.

У 1904 Є. разом з Б. Грінченком та ін. створив Українську Радикальну Партію, яка в 1905 за його ініціативою об'єдналась з Українською Демократичною Партією, отримавши назву Українська Радикально-Демократична Партія. Був одним із лідерів ТУП, пізніше – головою УПСФ. В березні 1917 Є. увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Був редактором газети «Нова Рада», генеральним секретарем з міжнаціональних питань. Ідеолог і теоретик національного руху. Співробітничав з Українським Національним Союзом, проте був противником антигетьманського повстання. Під час Директорії працював в Українській Академії наук. З встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище і переховуватися. Восени 1919 на прохання Української Академії Наук Є. було амністовано. Займався науковою роботою, був обраний академіком, а згодом віце-президентом ВУАН. 2 липня 1929 р. заарештований і в березні 1930 р. засуджений у «справі СВУ» (як нібито один з її керівників) до 10 років тюремного ув'язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу ?1939 р. (?). Є. – автор монографічних нарисів про видатних українських письменників: «Марко Вовчок», «Тарас Шевченко», «Співець боротьби і контрастів та ін. Однією з найвизначніших праць Є. було видання «Щоденника» і «Листування» Т. Шевченка (1927-28). Історико-літературні погляди Є найповніше представлені в його фундаментальній двотомній праці «Історія українського письменства» (1911).

Липинський В’ячеслав (Вацлав) Казимирович (1882– 1931) – видатний український політичний діяч, засновник державницького напряму в українській історіографії, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії. За гетьманату– посол України в Австрії.

В.Липинський походив з польського шляхетського роду Липинських. Зростав у середовищі католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському. Вчився у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях. Перебування у Києві, де він був учнем 1- ої Київської гімназії, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Весною 1903 р. Липинський вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію, історію, а також відвідував лекції з української літературиБогдана Лепкого.

Уже на початку діяльності Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України(1914 р.).

У 1917 році, на початку визвольних змагань, Липинський звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Брав участь в українізації військових частин на Полтавщині і одночасно разом з Сергієм Шеметом, як він сам згадував «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року. Після визволення України від більшовиків, навесні 1918-го року Липинський зближується з Павлом Скоропадським. На початку червня 1918 року В’ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави. Послом Липинський залишався, хоча і недовго і після повалення Гетьманату.

На 20-ті роки припадає його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність. Липинський видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920-25 рр.), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року).

Працював у Берліні в Українському Науковому інституті як його дійсний член. Помер в Австрії у 1931 р.

Мацієвич Левко Макарович (1877 – 1910) – громадський і політичний діяч, український корабельний інженер, автор багатьох проектів кораблів, підводних човнів, протимінних заслонів тощо, перший український авіатор,. Під час навчання у Харківському технологічному інституті входив до українського гуртка «Студентська громада», який видавав і поширював книги рідною мовою. У цей час Л.Мацієвич демонстративно перейшов на українську мову, розмовляв і листувався нею не лише у колі однодумців, як робила тоді більшість українофілів, а й у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури. У 1900 р. разом із Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим та іншими був серед засновників Революційної Української Партії (РУП). У 1903 р. брав участь в урочистостях, присвячених відкриттю в Полтаві пам’ятника І.Котляревському. Фінансово підтримував український національний рух. У Народному домі Севастополя створив самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром.

Автор проекту захисту бойових кораблів від атак торпедами, 14 проектів підводних човнів (деякі ідеї, закладені в них випередили свій час). Першим у світі розробив проект авіаносця, розрахованого на 25 літаків. Загинув в авіакатастрофі під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів, ставши таким чином першою жертвою російської авіації.

Меленевський МаркіянМар’янович (1878 – 1930-ті роки р.) – український політичний діяч. Народився у с. Федюківці Київської губернії. Закінчив Київську гімназію. У Львів працював у «Закордонному Комітеті» Революційної Української Партії, співробітничав з газетами «Праця» та «Селянин». З літа 1904 Меленевський пропагував ідею про недоцільність існування самостійної української соціал-демократичної партії та необхідність об'єднання з російською соціал-демократією. Діяльність Меленевського спричинила розкол в РУП і створення в травні 1905 р. Української Соціал-Демократичної Спілки, до складу Головного комітету якої входив М.Меленевський. Через деякий час вийшов зі складу УСДС, діяльність якої набула антиукраїнського характеру. В 1914-17 Меленевський – член президії Союзу Визволення України, в 1914-15 - представник цієї організації у Туреччині. З травня 1915 входив до складу Загальної Української Ради у Відні. В 1923 опублікував у «Новій Громаді» (вих. у Відні) статтю «Куди йти», в якій підтримав встановлення радянської влади в Україні. В 1920-х рр. переїхав до УСРР. Подальша його доля невідома. 

Порш Микола (1879 – 1944) – відомий український політичний і державний діяч, учений-економіст. Народився в Лубнах (тепер Полтавська обл.). З кінця 90-х pp. XIX ст. брав участь в українському національному русі. Один з ініціаторів створення та провідний член Революційної Української Партії. У 1917 р. активно включився в процес розбудови української державності. Входив до складу Української Центральної Ради та Малої ради. На початку листопада 1917 р. був обраний до складу Крайового комітету для охорони революції на Україні. За поданням М. Порша 1918 року Мала рада прийняла законопроект «Про народну армію», який регламентував основні засади створення української армії на основі народної міліції. У 1919 – 1920 pp. – посол УНР у Німеччині. Залишившись в еміграції, відійшов від політичного життя. Помер 1944 року в Берліні.

Скоропис-Йолтуховський Олександр Філаретович (псевд. Г.Будяк, О.Вишневський, Л.Галін; 1880 – 1950) – відомий український громадсько-політичний діяч. Родом із Східного Поділля. З поч. 1900 років – активний учасник українського національного руху. Належав до Української студентської громади в Києві, був членом РУП. У зв’язку з переслідуваннями поліції за антиурядову агітацію серед селянства наприкінці 1903 змушений емігрувати за кордон, у Львів. У Галичині О.Скоропис-Йолтуховський працював у «Закордонному комітеті» РУП, займався організацією партійного видавництва і транспортуванням нелегальної літератури у Підросійську Україну. У кінці 1904 Скоропис-Йолтуховський очолив групу членів РУП, які виступали проти політичної автономії України і національно-культурницької праці, пропагували ідею про недоцільність існування самостійної української соціал-демократичної партії та необхідність об'єднання з російською соціал-демократією, чим спричинили розкол партії. З січня 1905 – один із керівників Української соціал-демократичної спілки, яка була складовою частиною РСДРП.

Під час Першої світової війни 1914-18 разом з В.Дорошенком, А.Жуком, М.Меленевським належав до президії Союзу визволення України. За активної участі О.Скоропис-Йолтуховського у Німеччині українців-військовополонених з російської армії розміщено в окремих таборах, де проводилася широка організаційна, культурна і національно-виховна робота. З січня 1918 за дорученням Української Центральної Ради займався організацією військових частин з полонених українців у Німеччині та Австрії, сприяв формуванню дивізій Сірожупанників і Синьожупанників. За Гетьманату призначений губернським старостою на Холмщині, Підляшші й Західній Волині. Після окупації польськими військами цих земель заарештований у Бресті та інтернований. З 1920 жив у Берліні. Належав до провідних діячів об'єднання українських монархістів - Українського союзу хліборобів-державників.Був одним з ідеологів українського монархізму. У 1926 співзасновник Українського наукового інституту в Берліні. У 1945 схоплений радянськими спецслужбами. Помер на засланні.

Трильовський Кирило Йосифович (1864 – 1941) – український громадсько-політичний діяч, адвокат, публіцист, видавець. Організатор січового та стрілецького руху на землях України, що входили до складу Австро-Угорщини. У 1908 р. очолив Головний січовий комітет, сформований у Станіславі. У 1912 р. став генеральним отаманом об'єднаних «Січей». Входив до складу Головної української ради, створеної на початку Першої світової війни. Очолив Бойову управу УСС (Українських січових стрільців). Видавав і редагував часописи: «Громада» (1896-97), «Зоря» (1904), «Хлопська правда» (1903, 1909). Автор історичних нарисів: «Про Велику французьку революцію», «Російська цариця Катерина II» та ін.

Шраг Ілля Людвігович (1847 – 1919) – громадський і політичний діяч, адвокат. Народився у 1847 р. на Чернігівщині. Брав активну участь у створенні та діяльності місцевої Громади, «Просвіти», а також Чернігівської архівної комісії (ЧАК). Був причетний до впорядкування ґрунтовної «Програми для збирання відомостей археологічних, історичних та етнографічних по Чернігівській губернії», підготовленої з метою пожвавлення краєзнавчих студій. Завдяки І.Шрагу ЧАК перетворилася на справжній центр національно-визвольного руху, що занепокоїло місцеву владу. Після того, як ЧАК вирішила відрядити депутацію до Полтави для участі в урочистому відкритті пам’ятника І. Котляревському, за нею було встановлено пильний нагляд. Чимало зусиль доклав І. Шраг і до відкриття 1902 р. у Чернігові на основі багатющої колекції В. Тарновського Музею українських старожитностей, який сучасники вважали скарбницею української культури. У 1899 р. став членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові. З червня 1917 р. – член Української партії соціалістів-федералістів. За часів Гетьманату йому було запропоновано посаду прем’єр-міністра, однак через хворобу він відмовився від неї. Помер у 1919 р.

Чикаленко Євген Харламович (1861 – 1929) – визначний український громадський культурний діяч, меценат, теоретик і практик сільського господарства. Н. у с. Перешори на Херсонщині. Навчався на природничому факультеті Харківського університету. У 1884 за участь в українському національному русі заарештований і на 5 років засланий у рідне село під нагляд поліції. У 1897 почав видавати власну працю «Розмови про сільське господарство» у 5 книгах. Ч. – один з активних членів «Старої громади», Загальної української безпартійної демократичної організації. З 1904 належав до Української демократичної партії, з 1905 – Української демократично-радикальної партії. У 1908 Ч. після заборони українських організацій виступив одним із засновників Товариства українських поступовців. Разом із В.Симиренком і Л.Жебуньовим фінансував видання щоденних українських газет «Громадська думка» (1906), «Рада» (1906-14), журналу «Селяни», виплачував гонорари та премії за найкращі історичні, наукові та художні твори в «Киевской старине». Виділив 25 тис. карбованців на будівництво «Академічного дому» у Львові, де жили львівські студенти, організацію Українських наукових курсів у Львові. У роки Першої світової війни 1914-18 зазнав переслідувань з боку російських властей і був змушений переховуватись у Фінляндії і Москві. У квітні 1917 став членом УЦР від Союзу українських автономістів-федералістів, стояв в опозиції до її соціалістичного курсу. Після встановлення більшовицької влади Ч. у 1919 виїхав в еміграцію. З січня 1919 жив у Галичині. На поч. 1920 у Варшаві зустрічався з С.Петлюрою, який допоміг йому виїхати до Чехословаччини, а потім – до Австрії. Жив у складних матеріальних умовах на невелику допомогу Українського громадського комітету. Після припинення цієї допомоги у 1925 переїхав у Чехо-Cловаччину, де очолив термінологічну комісію при Українській господарській академії в Подебрадах. Після тривалої хвороби помер у Празі. Автор книги «Спогади» та «Щоденник. 1917 – 19».

До історії епонімів

Про правих і лівих В період Великої французької революції, від перших днів засідань Генеральних штатів аристократи обрали собі місця з правого боку від короля. Сидіти з права від монарха стало їхнім привілеєм. Щодо третього стану, то його представники сиділи зліва від короля. Ось чому «праві» стало означати належність до політичного істеблішменту, а «ліві» - їхню опозицію. Цей розподіл став ще значимішим після 1793 р. у Національному зібранні, де якобінці із союзниками займали лави зліва. З цього часу протиставлення лівих – правих назавжди стає однією з головних характеристик при визначенні політичного спектра. Правда досвід ХХ століття показав, що праві у політиці можуть бути такими ж радикальними, як і ліві. Крім того, опонуючи один одному, вони однаково виступають проти демократії.[9, ст. 513]

Робота в малих групах

«Спільний проект».(за О.Пометун)

Об’єднайтеся у 5-6 робочих груп і групу експертів. Робочі групи отримують 5-10 хвилин для виконання завдання. Група експертів складає свій варіант виконання завдання, стежить за роботою груп і контролює час. По завершенні роботи представники від кожної робочої групи на дошці або на аркушах паперу роблять підсумковий запис. Потім, по черзі, надається слово одному доповідачеві від кожної групи. Експерти фіксують спільні погляди. Групи обговорюють і доповнюють її. По завершенні роботи кожна група звітує і записує на дошці певні положення. В результаті з відповідей представників груп складається спільний проект – узагальнююча таблиця «Українські партії на початку ХХ століття».

Отже в групах, у які ви об’єднаєтеся, можете обрати ролі політологів-теоретиків або знавців політичних партій початку ХХ ст. Оберіть програму партії, яку ви будете аналізувати. При підготовці орієнтуйтеся на запропоновані завдання та узагальнюючу таблицю.

Сторінки теорії

• Ознайомтеся з думками сучасних політологів щодо становлення багатопартійності та формування національної самосвідомості.

• Припустіть, якими джерелами користувалися вчені для написання робіт.

• Висловіть точку зору щодо піднятих авторами питань.