В.І.Ленін Завдання революційної соціал-демократії в європейській війні

Духовні засади та механізми формування

національної самосвідомості

(за Ситник П., Дербак А.)

Національна самосвідомість пробуджує і стимулює такі могутні емоційно-психологічні рушії національного прогресу, як патріотизм і жертовність, які не в змозі замінити жодні меркантильні розрахунки, матеріальна вигода. Ці останні є ненадійною опорою національного розвитку, легко перетворюються при коливанні економічної та соціально-політичної кон’юнктури на гальмо національного поступу, а то й на його нищівно-руйнівну силу. Натомість породжений національною самосвідомістю патріотизм, жертовність практично не залежать від матеріального становища нації. Більше того, погіршення життєвих умов, загроза національному прогресу або незалежності, подібні негативні явища стимулюють духовну енергію національно свідомого населення, а відтак спричиняють сплеск його патріотичної діяльності, готовність піти на будь-яку самопожертву заради порятунку нації.

Серед численних самовизначень людини чільне місце посідає національна самоідентифікація, що у розвиненому вигляді постає національною самосвідомістю. Це зумовлено тим, що нація для сучасної людини є найбільш життєвоважливою, найфундаментальнішою історичною спільністю. М. Бердяєв у праці «Доля Росії» цілком слушно стверджував: «Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, єдності людства – шлях національного зростання і розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкриває себе лише під виглядом національностей. Денаціоналізація є... чистісінька порожнеча, небуття».

У своєму історичному розвитку національна самосвідомість проходить довгий шлях самовдосконалення від елементарних уявлень, стереотипів і норм до високорозвиненої цілісної системи знань та ціннісних орієнтирів. [14]

(за Грицаком Я.)

Війна відкрила нові можливості для національної роботи. Парадоксально, але саме у воєнний час на території підросійської України появилися перші національні школи. Їх організовували у 1916-1917 рр. на Волині галичани, що потрапили сюди як солдати й офіцери австрійської армії. З іншого боку, місцева українська інтелігенція, що опікувалася жертвами війни, організувала в околицях Києва «захорони» (виховничо-навчальні заклади) для дітей галицьких біженців.

Найчастіше така діяльність здебільшого відбувалася не завдяки, а всупереч воєнній політиці обох воюючих сторін. Український рух став однією із головних мішеней воєнних репресій в Росії. Українські газети були заборонені тут навіть раніше, аніж німецькі. Рівно ж були закриті українські організації, в т.ч. єдина – катеринославська – «Просвіта», яка залишилася після репресій попередніх років. Найактивніших українських діячів – як от редактора «Української хати» Павло Богацький, чи МихайлаГрушевського, який після початку війни покинув Галичину і повернувся на підросійську Україну – вислали на схід.

Орієнтація стрільців на свої власні сили виглядала не цілком реалістично в умовах, коли Україна залишалась затиснутою між двома воюючими сторонами. «Реальна політика» вимагала приєднання до одного з цих блоків. Окрім Головної української ради, лояльність до Центральних держав проголосила група східноукраїнських емігрантів (ВолодимирДорошенко, ДмитроДонцов, МиколаЗалізняк, АндрійЖук та ін.), що перед початком війни проживали у Львові. 4 серпня 1914 р. вони заснували «Союз визволення України» (СВУ) як організацію підросійських українців для пропаганди ідеї політичної самостійності України як серед урядів Центральних держав, так і серед полонених українських вояків російської армії. У травні 1915 р. «СВУ» разом з членами Головної української ради утворили у Відні Загальну українську раду, що стала єдиним і найвищим представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині.

Наприкінці 1916 р. як проавстрійська, так і проросійська орієнтації обидвох українських груп зазнала сильного струсу. 5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, складеного з польських земель Російської імперії. Одночасно Галичина отримала повну автономію, без поділу її на східну і західну частину, чого так довго добивалися українські політики. З іншого боку, антиукраїнські репресії в самій Російській імперії та в окупованій Галичині показали марність сподівань українських політиків на зміну політичної лінії Петроґраду. У грудні 1916 р. Товариство українських поступовців проголосило нейтралітет українського руху до обидвох воюючих сторін, «бо жодна з них не могла викликати спочуття ні цілями, ані способами боротьби». Своїх союзників українські лідери вбачали у недержавних народів Росії, а також серед тих представників російського суспільства, що поділяли основну вимогу українського руху – «автономно-федеративного устрою державної організації на демократичних підставах».

Велику активність проявила соціалістична молодь, у першу чергу –українські соціал-демократи. Їхня агітація під лозунгами «Геть війну! Хай живе автономія України!» знаходила відгук серед найбільш національно свідомих і революційно настроєних українських солдат і робітників. Українським студентам Петрограду вдалося налагодити постійний зв’язок з українськими солдатами столичної військової залоги. Це, здавалось б, дрібничкове досягнення зіграло велику роль у перші дні революційних подій у Росії. [10]

(за Касьяновим Г.)

Практично малодосліджений аспект – це неполітичний український рух. З одного боку, він культурницький, який вважається чимось другосортним, тому що займався просвітницькою діяльністю і був чимось угодовським, а з іншого боку, ще один важливий елемент національного руху – кооперативи, різні форми господарської самоорганізації, які у випадку з Україною набували національних форм. Наприклад, сільськогосподарські брошури друкувалися українською мовою. Цей акт недооцінюється і недобачається істориками, тому що там немає такої політичної ефектності, щоб можна було описати захоплюючу боротьбу. Це рутинна щоденна діяльність, яка дуже важлива, але не привертає особливої уваги. Український рух цього часу дуже різноманітний, суперечливий, там є ворогуючі угрупування, і не тільки за соціально-класовою ознакою або орієнтацією на якісь соціальні групи. Слід врахувати і те, що основу цього руху складала інтелігенція – і не тільки міська, якої було дуже мало, але й так звана земська, та, що, як правило, складалася з вихідців із села, невеликих міст і містечок, і там же працювала. Всі ці сотні й тисячі рахівників, дрібних бухгалтерів, вчителів початкових шкіл, кооператорів, землемірів, агрономів тощо склали соціальну базу національного руху, дуже близьку до селянства. [11]

( за Бойком О.)

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій — на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього об'єднання став К. Левицький. У Маніфесті, випущеному Радою 3 серпня 1914 p., зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю, ...яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави». За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського правила «не озброювати підкорені народи та не створювати з їх представників численні національні бойові одиниці», Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу в живій силі, чинила певні перешкоди при формуванні легіону. Так, з 28 тис. бажаючих до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб. [1]