Тема 6 . Методи палеотектонічних реконструкцій.

Під палеотектонічними умовами розуміють режим, пов'язаний з певним типом тектонічних рухів. Тектонічний режим керує більшістю чинників літогенезу на поверхні Землі. Серед тектонічних рухів розрізняють два головні типи: орогенічні та епейрогенічні. Орогенічні рухи виникають в разі значної деструкції земної кори. На ділянках прояву таких рухів на глибині відбуваються процеси складчастості, розломоутворення, регіонального метаморфізму, формуються інтрузивні масиви. На поверхні в цей час утворюються гірські споруди чи закладаються глибокі прироз­ломні западини. Тривалість орогенічних рухів порівняно невелика. Тектонічний режим орогенічних фаз відповідає загальному боковому стисненню. Епейрогенічні рухи, на відміну від орогенічного типу, не супроводжуються суттєвою деструкцією кори. Вони є повільними вертикальними коливаннями земної кори. На поверхні в цей час відбуваються трансгресії та регресії моря, посилюються чи, навпаки, послабляються процеси осадконакопичення в басейнах седиментації.

Серед методів палеотектонічної реконструкції розрізняють такі: метод потужностей, метод неузгоджень, літологічний метод, метод кореляції стратиграфіч­них колонок. Метод потужностей грунтується на зв'язку інтенсивності прогинання кори з потужностями одновікових осадових товщ. Розрізняють два типи співвідно­шень прогинання і осадконакопичення. Прогинання ще називають компенсованим. У цьому разі потужність осадової товщі повністю відповідає тектонічному зануренню району в конкретний час. Некомпенсований тип простежується, коли осадконакопичення відстає чи випереджує у швидкості процес прогинання кори. Визначити тип режиму осадконакопчення можна методом фаціального аналізу стратиграфічної колонки. Результати спостережень за потужностями осадових товщ узагальнюють на картах ізопахіт. Аналіз таких карт надає змогу виявити на конкретній площі ділянки різної інтенсивності прогинання і виділити тектонічні зони, які керують темпом осадконакопичення на поверхні. Описаний метод потуж­ностей у наведеному вигляді застосовують, головно, для виявлення епейрогенічних рухів. При цьому карти ізопахіт суміщають із палеофаціальними картами.

Метод неузгоджень побудований на явищі випадання (відсутності) з розрізу нашарувань певного віку чи різкої зміни структури залягання стратиграфічно вищого комплексу щодо нижчого. Відомо, що осадконакопичення на земній поверхні відбувається лише за умов режиму прогинання. Якщо в деякий час у районі існував стабільний режим чи навіть підняття, то в стратиграфічному розрізі даного району нашарування того часу не буде. Такі явища називають стратиграфічним неузгодженням. Інший – кутовий – тип неузгодження пов'язаний з проявом тектонічної фази складчастості або орогенезу. В стратиграфічному розрізі у цьому випадку простежується різка поверхня неузгодження, яка розділяє нашарування з різними елементами залягання. Кутове неузгодження завжди супроводжується випаданням із загального розрізу району певної його частини, що допомагає визначити вік тектогенезу.

Літологічний метод грунтується на існуванні явища зв'язку типу рельєфу поверхні з певним тектонічним режимом. Наприклад, гірські споруди виникають тільки в умовах вертикального підійманнчя території. Внаслідок процесів денудації в сусідніх із горами районах накопичуються грубоуламкові теригенні відклади, зафіксовані в стратиграфічних розрізах. Карбонатні товщі, навпаки, притаманні порівняно тектонічно спокійним етапам розвитку районів.

Метод кореляції стратиграфічних колонок полягає в аналізі розрізів одновіко­вих відкладів вздовж певних напрямків. Як звичайно, вибирають напрями, які пересікають простягання щодо структур району. У цьому випадку різкі зміни потужностей і літофацій на площі поширення осадових комплексів збігаються із розділами тектонічних елементів, що були втой час.