19.Оборонні бої Армії унр у першій половині 1919 р.

У 1919—1920 рр. революційні змагання трансформувалися у збройну боротьбу за владу в Україні. Після переїзду Тимчасового робітничо-селянського уряду в Україну (до Харкова) 4 січня 1919 р. з більшовицьких військ, повстанських загонів (Махна, Григор'єва та ін.) та українських частин, які перейшли на бік Червоної армії, було створено Українській фронт. Військові частини цього фронту вели боротьбу з Армією УНР, з денікінцями та військами Антанти. Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду від 6 січня 1919 р. Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). На чолі реорганізованого наприкінці січня 1919 р. радянського уряду — Ради народних комісарів — став X. Раковський. Розвиваючи наступ, Червона армія 5 лютого захопила Київ. У лютому—березні 1919 р. більшовицький уряд посилив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд з Вінниці до Проскурова (нині — Хмельницький), а згодом — до Кам'янця-Подільського. Сили Директорії танули, посилилося дезертирство, слабшала підтримка населення. Командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало нові вимоги: вивід з Директорії Петлюри та Андрієвського, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльністю Директорії, об'єднання її армії з армією Денікіна. 19 березня 1919 р. червоноармійські частини зайняли Жмеринку і відрізали весь Південно-Західний фронт, внаслідок чого армія Директорії була поділена на Північну, Південну і Проскурівську частини. В Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. Після цього Петрушевич і Андрієвський переїхали до Станіслава, а Петлюра, Швець і Макаренко — до Рівного. Тут було реорганізовано Директорію і 9 квітня сформовано новий соціалістичний уряд, що свідчило про крах проантантівської орієнтації. Головою його став Б. Мартос (УСДРП), міністрами — І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський і Г. Сиротенко. Цей уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби проти двох ворогів — польського панства і російського комуністичного більшовицького війська. Тепер ставку було зроблено на власні сили. Уряд передбачав встановлення контролю за діяльністю владних структур з боку робітничо-селянських трудових рад, проведення демократичної земельної реформи, відновлення роботи підприємств, вільне функціонування профспілок тощо. У першій половині березня 1919 р. загони Григор'єва, який перейшов на бік Червоної армії, почали наступ на інтервентів. 10 березня 1919 р. було захоплено Херсон, 14 — Миколаїв, 6 квітня — Одесу. В другій половині квітня почалися повстання на кораблях французької ескадри, що прискорило крах інтервенції на півдні України. Проголосивши конструктивну програму, уряд УНР, однак, не мав реальних можливостей змінити ситуацію на краще.. До господарської руїни, загального хаосу додалася руйнівна сила отаманщини, спроба командувача волинської групи армії УНР В. Оскілка здійснити державний переворот (29 квітня) та ін. Через те армія УНР не могла допомогти Українській Галицькій армії (УГА), що захищала західноукраїнські землі від Польщі, війська якої з допомогою Франції в липні 1919 р. зайняли всю Галичину.

До травня 1919 р. війська Директорії зазнали поразки на всіх ділянках фронту. Частини Червоної армії підійшли до колишнього російсько-австрійського кордону, а на півдні України зіткнулися з військами інтервентів, які саме тут вирішили завдати більшовицьким військам головного удару. У здійсненні цього плану країни Антанти робили ставку на Добровольчу армію Денікіна. Втративши власну територію, Директорія (9 травня 1919 р. її головою було обрано С. Петлюру) і уряд УНР із залишками армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красному, Золочеві, потім Тернополі, ст. Богданівка.

Тому влітку 1919 р. в Україні постали три протиборчі сили: Червона армія, війська Директорії, поповнені галицькими січовиками, та армія Денікіна. Політика «воєнного комунізму» і вибух повстанської боротьби негативно вплинули на боєздатність частин Червоної армії. Це, в свою чергу, дало змогу денікінцям перейти наприкінці травня 1919 р. до активного наступу. У травні 1919 р. Армії УНР довелося вести боротьбу на Волині та Поділлі як проти наступу польських військ генерала Ю. Галлера, так і проти нового більшовицького наступу. Укладене 24 травня перемир'я з поляками дало змогу Українській армії провести переорганізацію в чотири армійські групи: Січових стрільців, Запорізьку, Волинську і Південно-Східну і здійснити контрнаступ проти більшовиків. Витіснивши червоноармійські війська з Південно-Західного Поділля, Наддніпрянська армія підготувала територію для Української Галицької армії, яка під тиском поляків 16—18 липня 1919 р. перейшла р. Збруч. Перехід УГА і галицького уряду на Наддніпрянщину для боротьби з більшовиками соборним фронтом відразу посилив позиції армії УНР. Завданням Наддніпрянської і Галицької армій було звільнення території Великої України від більшовиків та зміцнення УНР і розв'язання польсько-українських суперечностей, проблем Галичини.

У червні 1919 р. уряд УНР переїхав до Кам'янця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. Тут перебували обидва уряди — УНР і ЗУНР. До складу Директорії входили: С Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко та Є. Петрушевич, який керував тільки справами Галичини. У період наступу денікінської армії наприкінці липня 1919 р. розпочався спільний похід військ УНР і Української Галицької армії (УГА) на Київ і Одесу. Для відсічі наступу Петлюри радянське військове командування зняло з фронту війська і направило їх на Поділля. Ослаблення Південного фронту дало змогу Денікіну 23 серпня захопити Одесу. 30 серпня комбінованими діями військ Денікіна і Петлюри було захоплено м. Київ.

На осінь 1919 р. майже вся Україна і кілька центральних губерній Росії потрапили під контроль Денікіна. Радянська влада в Україні впала вдруге. Отже, у виснажливій збройній боротьбі 1919—1920 pp. на декількох фронтах революційним українським силам не вдалося одержати перемогу. Однією з головних причин цього були суперечності всередині українського табору.