46. Істор. Значення нац.-визвольної війни під проводом Хмельницького

Національно-визвольна війна завершилася для української нації поразкою: не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за досягнення політичної самостійності вона заплатила неймовірно високу ціну. Втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень до Московії та Молдавії становили близько 65—70 % всього населення України, яке на 1648 р. сягало 4—5 млн. осіб. Страхітливих руйнувань зазнали міста й села; надзвичайно великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Усе це — негатив революції.

Позитивне її значення як найбільшої битви в історії української нації за незалежність ми вбачаємо в тому, що вона:—привела до створення (вперше після загибелі в 40-х рр. XIV ст. Українського королівства) національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст.;—зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;—відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти;—стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості, зокрема ідеології елітарного націоналізму;—зумовила закріплення за витвореною державою назви "Україна" й започаткувала зміну назви "руський народ" на означення "український народ";—пробудила волю нації до самоутвердження й самовираження у формі незалежної соборної держави;—суттєво збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;—протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани Лівобережної України користувалися плодами її соціально-економічних завоювань (навіть матеріали Генерального опису 1765—1769 рр. зафіксували численні факти, коли селянські й козацькі поля, городи, сіножаті кваліфікувалися як "свої власні", "свої жилі");—служила каталізатором розвитку (переважно в Лівобережній Україні) усної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо. Хмельниччина чимало змінила міжнародно-політичну систему Східної Європи, а також внесла певні зміни в соціально-економічну структуру Козацько-Гетьманської України, створила нову провідну верству — козацьку старшину, що згодом, у 18 ст., перетворилася на українську шляхту, а в 19 ст.;— на українське дворянство. Нац-визв. війна відновила державний розвиток українських земель, продовжила традицію старої українсько-руської державності й пронесла її, з відповідними змінами й модифікаціями, до новітньої доби (національно визвольна революція 1917 й утворення сучасної української держави 1917–1920 pp.)

47. Причини і характер Великої Руїни в Україні кінця хvii- середини хviiIст.

Руїна — період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом. Основною передумовою Руїни, безперечно, стала смерть Богдана Хмельницького. Причини Руїни: 1.відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті 2.глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики 3.егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокласових та особистих 4.перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби. 5. соціальне розмежування української нації, небажання повсталого народу підкорятися козацькій старшині, що виявлялося у розгортанні громадянської війни. 6. слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ; 7. боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої 8. розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

Характерні ознаки Руїни: загострення соціальних конфліктів як наслідку зловживань старшини, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків; початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму; жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни; поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо). Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну за Андрусівським договором і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І. Виговський, П. Дорошенко.