42. Переяславська угода 1654 р. Та її наслідки

В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке «під свою государеву високу руку» й розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня посольство В. Бутурліна виїхало в Україну для юридичного оформлення цього акту з боку гетьмана й старшини. Хоча скликана 18 січня 1654 р. Переяславська рада ухвалила рішення про прийняття протекції царя, подальші переговори ледь не зірвалися через відмову російського посольства присягнути від імені царя, що той не віддасть українців польському королеві й не порушить їхніх прав та вільностей. Лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможності власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися возз’єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана й старшину погодитися на однобічну присягу цареві як протектору."Березневі статті" зберігали за козацькою державою вироблені під час війни форму правління, устрій, адміністративно-територіальний поділ, судочинство тощо. За духовенством, козаками, шляхтою та міщанами зберігалися їхні давні права. Однак у Києві мав перебувати московський воєвода з кількатисячним підрозділом. Козацька армія обмежувалася реєстром у 60 тис. і для козаків та старшини встановлювалися розміри платні. Щодо зовнішньополітичних питань, то Московія зобов'язувалася почати проти Речі Посполитої війну та надати козакам допомогу проти татар. Козаки визнавали протекцію царя і були змушені сплачувати податки до московської казни (причому гетьман пропонував, щоб Москві передавали уже готову зібрану суму, але затверджено було, що податки збирали царські представники). Козацька Україна втратила право на зносини з Річчю Посполитою та Османською Імперією. Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

43. Завершальний етап національно-визвольної війни

Після 1654 року почався новий етап Визвольної війни. Літо 1654 — осінь 1655. На цей час з'єднані україно-московські сили перейшли в наступ проти Польщі і досягли чималих успіхів. Головні бої тоді точилися на Правобережжі, Білорусі й Західній Україні. Улітку 1654 московське військо (25000) і 20 000 козаків під проводом І. Золотаренка повели наступ на Білорусь і зайняли Смоленськ, а 1655 у липні заволоділи Вільною. Тим часом поляки восени 1654 виступили на Брацлавщину, а 20 січня 1655 облягли Умань. Xмельницький і московський полководець В. Шереметєв, на чолі 70 000 україно — московського війська, пішли назустріч ворогові, й 29 січня 1655 відбувся тяжкий, але не вирішальний, бій біля Охматова. Навесні того ж року україно-московські сили перейшли в наступ на західноукраїнських землях і наприкінці вересня облягли Львів, але у жовтні, коли кримчани, прийшли полякам на допомогу, відступили на схід Осінь 1656 — літо 1657. Шведський король Карл Х зайняв влітку 1655 пн. частини Польщі і Литви. Стурбована поширенням шведської сили, Москва уклала з поляками Віленське перемир'я (24 Жовтня 1656) і разом з ними виступила війною проти Швеції. Український уряд був дуже обурений Віленською угодою. Тому в жовтні 1656 Xмельницький вступив у ширшу коаліцію з Швецією, і частково з Молдавією і Валахією, метою якої був поділ Речі Посполитої. Гетьмана у тій коаліції найбільше цікавило те, що вона давала йому можливість зайняти західноукраїнські землі та з'єднати їх з правобережною Україною У січні 1657 р. 50-тисячне україно-семигородське військо, на чолі з князем Юрієм II Ракоці й полковником А. Ждановичем, напало на Польщу й зайняло Галичину та значну частину Польщі з Краковом і Варшавою. Але утиски угорського війська над місцевою людністю й інтриги московських агентів у козацькому війську, які значно послабили його боєздатність, спричинилися до того, що польське військо почало наступати, і Ракоці змушений був відступити на схід. Наприкінці липня 1657, оточений поляками й кримцями під Межибожем, Ракоці капітулював (Чорноострівська угода 22 липня 1657). Спроба Ждановича втримати антипольський фронт, була невдала. Ця катастрофа прискорила смерть гетьмана (6 серпня 1657) і українсько-польська війна на цьому фактично закінчилася.